Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Напрями економіко–географічних досліджень в Україні у 20–30–х роках ХХ століття

Зародившись на рубежі XIX–XX ст., у період значного національного піднесення, національна географія як наука набула значного розвитку у 20–30 ті рр. Він значною мірою зумовлений діяльністю НТШ і зв’язане з творчістю С. Рудницького та П. Тутковського, яких і вважають засновниками української географії.
В цей же період набули поширення і економіко-географічні дослідження. Міцно увійшов у постійний науковий обіг і сам термін "економічна географія". Визначилися напрями економіко-географічних досліджень: антропогеографічний; етногеографічний; галузево-статистичний; районний. Все це зумовило появу четвертого етапу розвитку географічної науки — економіко-географічного.

Особливо важлива роль у становленні економічної географії України як науки і навчальної дисципліни належить академіку К. Г. Воблому, підручник якого "Экономическая география Украины" (1919 р.) був першою повною економгеографією України і витримав 6 видань. Ним вперше в Україні зроблена спроба визначення предмету економічної географії. На думку академіка, "економічна географія вивчає стан окремих галузей господарського життя народу — сільського господарства, гірничо–заводської та обробної промисловості, торгівлі, шляхів сполучення і засобів зв’язку в їх географічному поширенні". Окрім того, К.Г. Воблим запропоновано цілком струнку структуру економічної геграфії та сформулювано її завдання. Зазначалося, що вона повинна "описувати господарську діяльність українського народу з погляду її географічних умов".

Таким чином, теоретико-методологічний доробок академіка К.Г. Воблого заклав підвалини формування власне вітчизняної економічної географії, а сам вчений справедливо вважається фундатором української економічної і соціальної географії. Він же був її лідером впродовж першої половини XX ст.

Сучасник К.Воблого Валентин Садовський в праці "Нарис економічної географії України" (1919 р.) відзначив походження економічної географії від наук економічних, зокрема від політичної економії. На його думку, економічна географія "вивчає стан господарства в теперішній час; вона намагається дати уявлення про стан усіх галузей народного господарства, змалювати картину того, що уявляє господарське життя сучасного громадянства". Під об'єктом дослідження економічної географії вчений розумів світове господарство, яке, на його думку, є результатом розвитку національних господарських організмів: "Господарське життя зв'язало всі народи, всі держави в єдиний організм і утворило вперше в людській історії світове господарство".

Головною лінією у визначеннях предметної сутності економічної географії представниками традиційної школи проходить думка про те, що економічна географія є наукою про стан окремих галузей господарства. Об'єктом її вивчення вони вважали не саму територію, а господарську діяльність людини, різноманітні види господарства на цій території, але не вцілому, а за окремими галузями.
Автори–традиційники нагромаджували інформацію, необхідну для подальшого розвитку науки. Дуже важливим з точки зору теоретико–методологічного становлення економічної географії було широке застосування в їхніх працях цілої низки статистико–математичних методів дослідження.

Другою вихідною базою теоретико–методологічних досліджень в економічній географії були загальногеографічні ідеї, представлені 2 напрямами— антропогеографічним та районним. Спільним для них є те, що їхні автори вважали економічну географію географічною дисципліною.

Антропогеографічний напрям виник і розвивався в Україні паралельно з галузево–статистичним у час, коли економічна географія наростаючими темпами відходила від суто географічного знання і наближалася до економічної науки. Відтак його поява була дуже вчасною і необхідною заради збереження цілісності географічної науки.
Засновником цього напряму був С. Л. Рудницький зі своїми учнями — В. Гериновичем, В. Кубійовичем, О. Степанівим. На їхню думку, а) об'єктом вивчення економічної географії (як і географії взагалі) є земля; б) людина є одним із багатьох предметів, які наповнюють поверхню землі, і досліджується він поряд з такими предметами, як ґрунти, рослини, тварини тощо.
Отже, в центрі уваги представників антропогеографічного напряму, знаходилася людина. Так, С.Л.Рудницький у своїй оригінальній праці "Нинішня географія" (1905 р.) наголосив, що "антропогеографія досліджує причинні відношення людини до всіх головних географічних явищ...". Важливим доробком С. Рудницького для розвитку географії взагалі і економічної географії, зокрема, є окреслення суті географічних законів та виявлення їх різнорідності.
Істотне методологічне значення мала і розроблена С. Рудницьким структура географічної науки, яку він поділяє на дві взаємопов'язані великі групи дисциплін— загальну та спеціальну. Антропогеографію він відносив до першої групи поряд з математичною, фізичною та біологічною географією. В свою чергу, в структурі антропогеографії вчений виділив географію людини, географію культури, політичну географію та економічну географію. Якщо взяти до уваги ще й розробку С. Рудницьким теоретичних основ військової географії (1914 р.), то запропоновану ним структуру антропогеографії можна вважати фундаментальною у відношенні до сучасної суспільної географії.

Після 1918 р. економічна географія в Україні розвивалася у тісному зв'язку з усією радянською економгеографічною наукою. На початку 1920–х років у ній з'явилися нові ідеї, які вилилися у зародження районного напряму економічної географії, започаткованого російським економіко-географом М.М. Баранським. Активно включилися в розробку цього напряму й українські вчені І.Зільберман, В.Садовський, А.Синявський, П.Фомін та інші. В своїх оригінальних посібниках вони сформулювали теоретико-методологічні основи та зробили перші спроби економічного районування України. Так, визначальним принципом економічного районування за П.І. Фоміним є економічний принцип. У певній мірі вченим були закладені основи принципу перспективності.

В.Садовський, розглядаючи світове господарство як об'єкт дослідження економічної географії, також обгрунтовує категорію економічного району: "Під економічним районом слід розуміти певну відмежовану територію, на якій господарське життя в цілому, чи певна група господарських явищ зв'язана певною закономірністю". Вчений підійшов до розуміння економічного району як територіального комплексу (системи). Він запропонував свою класифікацію економічних районів: природно–історичні, економічні та мішані. Вчений поділяв економічні райони на інтегральні та спеціальні.
Великого значення В. Садовський надавав ролі історичного чинника в розміщенні виробництва. "Факторами історичного порядку,— писав він,— в значній мірі визначаються такі важливі моменти в господарському житті, як, наприклад, розподіл земельної власності і форми землеволодіння, розміри нагромадження капіталів, господарські навики, господарська психологія сучасних поколінь, активних учасників теперішнього господарського життя, в певній своїй частині зв'язані з традицією, утвореною протягом історії".
Отже, визначальними принципами економічного районування, за В.Садовським, були природно–географічний та етно–історико–географічний.

I.I. Зільберман на основі аналізу чинності основних законів розміщення промисловості виділив в Україні 7 промислових районів. Вчений відзначив неоднакову участь окремих районів у розвитку української промисловості та їх різноманітну спеціалізацію.
Таким чином, 1920–ті роки характеризуються інтенсивним розвитком економіко-географічного знання, пов'язаним з існуванням декількох напрямів дослідження нашої науки, частковим їх переплетенням та доповненням один одного. Існували різні погляди щодо місця економічної географії в системі наук. П.І. Фомін, наприклад, вважав її суто економічною наукою, I.I.Зільберман, Л.Д.Синицький— географічною, а більшість українських економіко–географів вважали її наукою синтетичною (проміжною) між географічною та економічною науками. Це дозволяло виокремити її в самостійну науку.

На початку 1930–х років галузево–статистичний і антропогеографічний напрями в Україні були різко засудженні як буржуазні. Під впливом нових ідей окремі представники цих напрямів почали переглядати свої концепції.

Зважаючи на обставини, змушений був еволюціонізувати від галузево–статистичного розуміння економічної географи до районного і К.Г. Воблий. Вчений вважав, що економічний район— це територіально–господарський комплекс зі специфічним просторовим поєднанням продуктивних сил. На основі групування областей за спільністю економічних характеристик вченим була запропонована оригінальна схема економічного районування України.
Таким чином, районний теоретико-методологічний напрям в економічній географії з другої половини 1930–х і до початку 1990–х років був визначальним.

Розробка ж решти напрямів економічної географії перемістилася за межі Радянського Союзу, в основному до Західної України, що значною мірою було пов'язане з репресіями проти вчених та наукових інституцій у радянській Україні.
Тож у міжвоєнний період галицько-українська географія уособлювала тенденції і рівень розвитку всієї української науково–географічної думки, її організаційні форми. Цей період характеризувався завершенням етапу становлення української суспільної географії загалом. Серед проблем, які досліджувалися, домінували суспільно–географічні: мета– і власне теоретичні, демо– і етногеографічні, політико–географічні, економіко–географічні, історико–географічні, картографічні та інші.
Важливим чинником, що впливав на розвиток української географії у цілому було суспільно-географічне положення України між Заходом і Сходом, яке характеризується багатьма ученими як межове. Межовість призводила до того, що часто географічна наука розвивалася у різних культурно-цивілізаційних соціумах: на Заході— в системі польського чи австро–німецького, на сході— російського (відповідно розвиток антропогеографії і економічної географії галузево– статистичного напрямку).

Саме цими факторами зумовлене виділення в окремий об'єкт дослідження українсько-галицької суспільної географії Галичини у міжвоєнний період: а) у Галичині була добре розвинена польська та австрійська географія. У тісному зв'язку з нею ще до Першої світової війни тут формується українська галицька антропогеографія— школа С.Рудницького в руслі європейського фізіоцентризму; б) у Галичину після революції 1917 р. і окупації більшовиками Східної України перемістився, особливо у 30–х роках, центр суспільно-географічної думки (сюди емігрували деякі економіко–географи, наприклад, В. Садовський), а після ліквідації у 30–х роках Українського Інституту географії і картографії  це переміщення було закріплене діяльністю антропогеографів, об'єднаних Географічною комісією НТШ на чолі з В. Кубійовичем; в) незважаючи на переміщення на захід (часом і на схід) деяких галицьких географів (С. Рудницький, М. Дольницький, В. Ґеринович), Львів залишався науково-організаційним ядром української географії протягом усього міжвоєнного періоду, в якому набули розвитку демо– і етногеографічні студії, що присвячувалися аналізу географічних проблем народонаселення. Зокрема, демографічної ситуації в Україні і в окремих її регіонах, національному складу населення, його розселенню і міграції, картографуванню населення. У дослідженнях демографічної ситуації у міжвоєнний період особливу увагу звернено на динаміку населення і чинники, що її визначали.

Західноукраїнські вчені підкреслювали, що надзвичайно важко встановити динаміку кількості населення України, оскільки, крім природного приросту, на неї впливали суспільні чинники— політичні і соціально-економічні (війни, голодомори, національна політика урядів держав–займанців тощо). Як правило, суспільні чинники призводили до відносного чи й навіть, як це було під час голодомору в 1932–1933 рр., абсолютного зменшення населення. Тому вдалося встановити більш–менш точну цифру кількості населення лише для початку 30–х рр.— 49,5 млн. осіб. Було доведено на цій основі, що Україна належить не лише до великопростороих, але й великих за людністю ("нас 50 мільйонів!").
Вчені визначили велику роль міграцій у зменшенні кількості населення загалом чи зменшенні (збільшенні) людності окремих регіонів. Було встановлено: а) найбільшим регіоном міграційної втрати населення є Лісостеп (це позначається на демографічних процесах зони до нашого часу); б) фактором інтенсивної міграції було відносне аграрне перенаселення; в) інтенсивність міграції сільського населення обернено пропорційна до інтенсивності хліборобської культури.

У міжвоєнні роки було покладено початок дослідження розселення населення, відбулося становлення геоурбаністики. Поняттям "розселення" охоплювалися питання розміщення населення (густота, розподіл між регіонами тощо), розміщення поселень— міських і сільських. Для пояснення територіальної організації розселення застосовувався геодетерміністичний підхід—особлива роль зонального природного чинника (хоча спостерігається і урахування дії соціально–економічних факторів, особливо на регіональному і внутрішньо–поселенському рівнях). Вперше було здійснено регіоналізацію розміщення населення (В.Садовський), "зонування" міських поселень України (В.Кубійович).

Більшість етногеографічних праць охоплюють дві групи проблем: а) розгляд населення
України як національно-територіальної цілісності; б) розгляд етнічного складу населення західно-
українських етнічних земель. Останнє здійснювали у руслі обгрунтування західної етнічної межі
українців. Цим було закладено наукові основи етнічної географії України. Головна увага приділялася розселенню українців як корінної нації. Досліджено особливості урбанізації українства (у містах частка українців сягала лише 38,8%).

Вперше в українській науці покладено основи демогеографічнаго і етногеографічного картографування ("Атлас України і сумежних країв", у якому із 150 карт 36 були за сюжетами демо– і етнографічними). За спектром карт і діаграм, засобами картографування явищ, об'єктивністю відображення демо– і етнографічних характеристик населення атлас був безпрецендентним і в наступні періоди. Тут з допомогою карт, графіків і діаграм розкриті динамічні та структурні (віково–статеві, національні, соціальні тощо) особливості населення. Основна увага звернена на картографування української нації (розміщення, густота, "надлишки" і "недобори", міграції тощо).

Певне місце у наукових пошуках займали економіко-географічні студії львівських вчених міжвоєнного періоду, де розглядалися геопромислові та атропогеографічні проблеми. Тематика цих студій, їхній науковий рівень відповідали рівню тодішньої європейської економіко-географічної науки, а результати пошуків мали загально– і регіональногеографічний характер. В цих студіях найактивнішу участь взяли економісти— В.Садовський, В. Іванис, Р. Димінський, І. Шимонович, Є. Храпливий та інші. Розвинулася національна картографія промислового виробництва, сільського  та лісового господарства.

У цей же час набувають розвитку два напрямки суспільної географії промисловості: антропогеографічний та економічний. У першому з них розвиток і розміщення промислового виробництва розглядаються як сторони людської діяльності, пов'язані з географічним довкіллям. У другому напрямку— ці сторони пояснювалися дією економічних законів. Економісти–географи працювали в руслі галузево–статистичного підходу, застосовували штандортні теорії А. Вебера, А. Льоша.

Одночасно особливу увагу почали звертати на фактори розвитку і розміщення промисловості: забезпечення сировиною, робочою силою, ринками збуту товарів, транспортом (Р. Димінський). Новим у галицько–українській суспільній географії було виділення серед факторів такого, як інвестований капітал, зокрема забезпечення основними виробничими засобами, що ставали суттєвими замінниками живої праці (В. Іванис). Робиться висновок, що в розміщенні промисловості України переважає сировинна орієнтація, як свідчення колоніального статусу її території. Крім антропогеографічного та економічного напрямку започатковано також соціальний підхід до вивчення географії промисловості (В. Садовський). Цей підхід трактується за допомогою категорій праці (її кількісних і якісних, в т.ч. національних, особливостей), соціальних потреб і соціальної політики.

Було здійснено спроби районування промисловості України (В. Садовський, В. Іванис, Р. Димінський, І. Фещенко-Чопівський). Плідною умовою для промислового районування вважали наявність сировинної бази (а значить, і пов'язаного з нею розвитку видобувних галузей), другою— транспортних шляхів (цей період характеризувався будівництвом нових залізниць, розширенням можливостей використання дешевого водного транспорту). Третя умова— це врахування енергозабезпеченості території. Деякі вчені важливим принципом районування вважали зосередження тієї чи іншої галузі на певній території. Було розроблено кілька сіток промислового районування всієї національної території України.

У міжвоєнні роки західноукраїнські географи почали вивчати географію промисловості в контексті світового господарства. Зокрема, В. Садовський розкрив історію, передумови формування світового господарства, світового ринку промислових товарів, дав характеристику розміщення промисловості в глобальному масштабі. Вчений вважав, що розвиток світового господарства базується на міжнародному поділі праці. А міжнародна спеціалізація країн залежить як від природних, так і від історичних, демографічних, господарських та культурних чинників.

Дослідження географії сільського господарства була актуальною проблемою студій як антропогеографічного, так і економічного напрямків. Усі вчені підкреслювали, що на розвиток і розміщення сільського господарства впливають як природні, так і суспільно–географічні чинники. Головним природним чинником вважалися родючі українські чорноземи (майже 75% площі території країни). Однак загальна відсталість аграрної сфери пояснювалася браком "хліборобської просвіти", застарілістю техніки і технологій виробництва. Причини занепаду сільського господарства в УРСР пояснювали впливом політики колективізації. До уваги бралися і форми власності на земельні угіддя (державна, кооперативна, індивідуальна), форми організації і обслуговування аграрної сфери.

У 20–30–х рр. антропогеографи вивчали сільське господарство як України в цілому, так і окремих її регіонів (особливо Карпат і Галичини). В. Кубійович, наприклад, присвятив більшість своїх праць пастушому життю і вивченню земельних угідь. У проблемі людина—природа він виділяє середню ланку— земельні угіддя. На основі поєднання сільськогосподарських угідь він вперше здійснив агрогеографічне районування Українських Карпат і Західної України.

У свою чергу, економгеографи і економісти розглядали сільське господарство через призму регіональних економічних проблем, системи господарювання, організації кооперації, товарної спеціалізації. Для пояснення розміщення сільського господарства вони використовували штандортні теорії Тюнена, розглядали інтенсивний та екстенсивний шляхи розвитку стосовно умов окремих територій. Прогресивним було впровадження у науковий обіг категорій спеціалізації сільського господарства, товарної спеціалізації районів, поєднання рослинництва і тваринництва, ефективного використання землі. В контексті цих категорій економісти вивчали суспільні форми організацій сільського господарства, зокрема такі, як сільськогосподарська кооперація, формування агропромислових поєднань.

Галицько–українські географи широко використовували картографічні і статистичні методи дослідження сільського господарства (в "Атласі" В.Кубійовича приблизно 40 карт і ряд діаграм та графіків).
Суспільно-географічне країно- і краєзнавство. У цьому напрямку досліджень галицькі географи виявили аспекти і напрямки розвитку цих важливих компонентів земелезнання. Показано, що галицьке країно- і краєзнавство (особливо останнє) досягло значного рівня розвитку. У географічному країнознавстві сформувалися декілька напрямків: т.зв. наукове ( в т.ч. енциклопедичне), шкільне і мандрівниче.
Наукове країнознавство (назва умовна) було в 20–ті роки краще розвинене на Наддніпрянській Україні (праці А. Синявського, М. Шрага та інші). У Галичині воно стосувалися переважно самої України як окремої країни на етнічній і політичній карті світу. Тут більше отримало розвиток т.зв. енциклопедичне країнознавство— опис окремих країн в "Українській загальній Енциклопедії" (за ред. І. Раковського, 1930–1935 рр.). Авторами країнознавчих енциклопедичних статей були В. Кубійович та В. Огоновський.
У таких статтях дотримувалися галузево–статистичного принципу представлення країн (цей принцип характерний для загальних енциклопедій і до нашого часу). Звичайно, більша частина характеристики певної країни присвячувалася її суспільно–географічним особливостям— населенню (його структурі— особливо національному складу), господарству, зокрема сільському. Для розвинених країн характеризувалися також міста, промислове виробництво комунікації. У переважній більшості статті висвітлювали зв'язки кожної держави з Україною, показували наявність тут українців тощо. Найбільшою країнознавчою статтею була стаття про Україну.

Шкільне країнознавство було представлене працями С. Рудницького, О. Терлецького, І. Федіва, М. Кордуби. Найцікавішою і глибоко науковою була "Початкова географія України" С. Рудницького для народних шкіл (1918 р.). Для нашого часу вона має велике пізнавально–дидактичне значення (в ній, крім України, було охарактеризовано тодішні народи і країни усіх материків і частин світу; і у книзі реалізовано україноцентричний підхід). Заслуговують уваги шкільні атласи М. Кордуби (три видання), де карти країн подавалися в розрізі окремих континентів.

Мандрівниче країнознавство розвивали письменники (О. Кисілевська), священослужителі (Й. Сліпий), лікарі (Я. Окуневський) та інші. Автори сприймали країну як унікальне явище і описували її переважно в руслі їх фахового сприймання (тому, наприклад, описи Й. Сліпого можна віднести до сакрального країнознавства). Найбільш фундаментальним путівником по країнах Європи була книга О. Соколовського "Сьогоднішня Європа" (1937 р.), в якій характеристики країн здійснюється за сучасним планом).
Крає– і країнознавство мали добре виражені як історичну, так і географічну сторони, але обидві з патріотичним спрямуванням. Воно розвивалось у чотирьох типологічних формах: як наукове (фахове), науково–популярне, шкільне, мандрівне. Усі форми були представлені досить повно. Але не було усталеної схеми краєзнавчої характеристики об'єктів. Самі ж об'єкти опису змінювалися від окремого поселення (найчастіше це місто) до країни (України) в цілому.

Дослідження української суспільної географії в Галичині в міжвоєнний період (1919–1939 рр.) дають можливість зробити наступні висновки.

У різні роки цього періоду в Галичині працювали такі видатні постаті національної географічної науки, як С. Рудницький, В. Садовський, В. Кубійович, В. Ґеринович, В. Огоновський та багато інших, наукова і науково–організаційна діяльність яких характеризувалася європейським рівнем бачення і розв'язання дослідницьких проблем. Свідченням цього є вихід у світ колективних праць галицьких географів за редакцією В. Кубійовича "Атласа України і сумежних країв" (1937) та "Географії українських та сумежних земель" (1938). Організаційним центром було НТШ з його великою українознавчою бібліотекою і науковими виданнями. Товариство було фокусом притягання вчених, які з незалежних від них причин були змушенні емігрувати поза межі Галичини (С. Рудницький, М. Дольницький, В. Ґеринович).
Західноукраїнська суспільна географія міжвоєнних років характеризувалася широким спектром наукових проблем. Можна виділити десять класів цих проблем. Це, зокрема, теоретичні проблеми, країно– і краєзнавство, демо– і етногеографія, економічна географія, політична географія і геополітика, історична географія, методи дослідження, картографія, шкільна географія, географічна термінологія і топомастика. Найрозвиненішими були п'ять перших з них.
Спільного рисою досліджень було те, що майже всі вчені вивчали Україну як у цілому, так і окремі її землі (переважно західні).
У суспільній географії чітко виділялися три її напрямки: антропогеографічний, економічний та історико-географічний. Перший (антропогеографічний) напрямок був історично найбільш представницьким. Він розвивася в руслі європейської суспільної географії від початку XX ст. Його сутність полягала в акцентуванні уваги на людині, народонаселенні (людності), на   врахуванні впливу природного середовища на розселення населення, освоєння ним території (розподіл земельних угідь), людську діяльність. Вчені–антропогеографи почали враховувати також роль історико–економічних і культурно–цивілізаційних факторів. До антропогеографічних відносились передусім   праці  С. Рудницького, В. Кубійовича,    В. Огоновського, О. Степанів.   
Економічний (економіко-географічний) напрямок був переважно принесений вченими–еміґрантами із Східної України— В.Садовським, І. Шимоновичем, В. Іванисом (його розвивали також галичани Р. Димінський, Є. Храпливий тощо). Він проявлявся як традиційний галузево–статистичний підхід у економічній географії. Дослідження в руслі цього напрямку враховували вплив на розміщення господарства, крім природоресурсного, також і праце– та матеріальноресурсного, споживального і транспортного факторів.
Історико-географічний напрямок був представлений переважно працями фахівців з історії України (М. Кордуба, І. Крип'якевич, Р. Зубик, та інші). Він стосувався головним чином історичної географії України та її окремих земель.

Галицько-українська географія розв'язувала ряд загальногеографічних, в т.ч. метатеоретичних і власне теоретичних проблем. До метатеоретичних проблем належали: межі географії загалом і антропогеографії чи економічної географії зокрема, проблеми об'єкта і предмета дослідження цих наук, їх внутрішньої структури і зв'язків з іншими науками. Між ученими не було єдності у цих питаннях. Актуальною була проблема віднесення географії людини до природничих чи суспільних наук (антропогеографи розв'язували цю проблему з фізіоцентричної позиції, географи–економісти— з суспільноцентричної). Серед теоретичних проблем найважливішою була проблема реґіоналізації. У 20–30–х роках ця проблема мала як теоретичне, так і практичне значення. Українські географи Галичини вважали, що головними мають бути національний та природно–географічний принципи районування з урахуванням історико–географічного. Вони розкрили імперський характер районування України російськими дореволюційними та радянськими економіко–геграфами. Більшість з них вважали за необхідне першим ступенем реґіоналізації України виділяти природно–господарські зони чи великі історико– (політико–) географічні райони.
Центральною проблемою дослідження галицько–українських географів була проблема суспільної географії України і її земель. Вона включала підпроблеми: політико–географічні (геополітичне положення, обгрунтування національно–державної території України, геополітичні доктрини); демо– і етногеографія України (динаміка населення, його відтворення, розподіл між містом і селом, розселенням, етнічно-національний склад тощо); економіко–географічні (географія сільського господарства, географія промисловості); країно– і краєзнавство.
Вчені зокрема довели, що Україна являє собою окреме утворення у фізико–, етно–, політико– та історико–географічному відношенні. Це утворення є цілісним, незважаючи на штучно створені державні кордони країн-займанців. Цілісність зумовлена передусім єдиним процесом заселення території українським етносом. Було показано, що Україна має в Європі і Євразії специфічне політико–географічне і геополітичне положення. Головним тут є сусідське положення стосовно Росії і Польщі. Відзначалося положення на Чорному морі і близькість до країн Близького Сходу. Покладено початок Чорноморсько–Балтійській (С. Рудницький) і Чорноморській (Ю. Липа) геополітичним доктринам.

Що ж стосується зародження української геоурбаністики, то її початки закладені у праці В.Кубійовича "З антропогеографії Нового Санча'" (1927 р.). Вчений вперше здійснив комплексну економіко– і соціально-географічну характеристику міста, опираючись на конкретні експедиційні та статистичні дослідження, широко застосовуючи картографічний метод дослідження. Він відзначає, шо на цей час ще не було встановлено сутності дефініції міста і тому дає його визначення як “поселення, шо зосереджує на невеликій території значну кількість людей, які зай- маються не сільськогосподарським виробництвом, а працюють у промисловості, торгівлі та інтелектуальних професіях". Проаналізувавши підходи, які існували на той час щодо визначення меж міст (Е.Генсдіка. Шлітера, Гассе. Шотта, Ольбріхта та ін.). вчений відзначає— всі вони дуже схематичні, бо не враховують розміщення міського населення. При цьому він відмічає труднощі, з якими стикається дослідник при поділі населення на міське і сільське, вважаючи, що межею міста є межа двох культур, що виявляється у краєвиді щільною забудовою міського типу, за якою пролягли сільськогосподарські території. Про місто, на думку В.Кубійовича, можна говорити залежно від процентного співвідношення міської, сільської і місцевої людності (до місцевої людності він відносив несільськогосподарське населення, яке проживає у передмісті або селах, але доїжджає щодня на роботу у місто).
Виділивши межі міста, В.Кубійович зробив детальний аналіз його розташування і передумов розвитку, внутрішньої структури та людності. При цьому вчений робить висновок, що великі міста виникають і розвиваються тільки там, "де вигідне положення дозволило їм значно вплинути на околиці, тобто створити собі обширну зону впливу". Отже, географічне положення міста (на формах рельєфу, відносно рік і транспортно-торговельних шляхів), на думку вченого, є вирішальним чинником його розвитку.
В.Кубійович вперше в українській географічній науці вивчає функціонально–територіальну структуру міста, виділивши т.зв. фізіогномічне місто, передмістя та позаміський простір з певним відсотком міської людності. Кожну з цих частин міста вчений аналізує з погляду особливостей забудови (план міста, розміщення будинків, вулиць, транспортних комунікацій тощо), яку в свою чергу ставить в залежність від топографії (рельєфу), заможності населення, його етнічного складу, і навіть роду занять. Дією цих чинників він обумовлює також щільність населення. Так, найвищу щільність населення у місті мають райони, шо населяються бідними людьми, а також райони, де проживає єврейське населення. В. Кубійович виявив, що щільність забудови і людності єврейського населення є помітно вищою, ніж християн (при інших подібних умовах). Ще він також встановив, що у тих частинах міста, де розвинена торгівля і ремісництво, є також більшим скупчення населення.
Для вчення міста як єдиного організму вчений широко застосовує картографічний метод. Саме карти дозволили йому точніше встановити межі міста, всебічно дослідити його людність.
Вслід за В.Кубійовичем повне комплексне дослідження міста зробила Олена Степанів, опублікувавши серію статей про місто Львів: "Географічний нарис Львова" (1938 р.), "Сучасний Львів" (1943 р,), "Архітектурне обличчя Львова” (1945 р), "Промисловість Львова під час німецької окупації 1941–1944" (1946 р.) та інші. Але ці статті, як і праці В.Кубійовича, тривалий час не були відомими географам України, лише тепер вони вважаються зразками комплексної географічної характеристики окремих міст.
Важливе місце у вивченні міського населення і міст України займають дослідження українських вчених у еміграції, зокрема В Кубійовича. Б.Кравціва, В.Голубничого. О.Оглоблина. А.Фіголя та інших. Вони дають визначення міста, чітко окреслюючи його відмінності від інших поселень, як поселення замкнутого типу, з особливими (міськими правами), з більшою кількістю мешканців, зайнятих— у протилежність до хліборобського сільського оточення,— головно у ремісничо–промисловому виробництві, в торгівлі, на транспорті, також у адміністрації та в різного роду культурних і соціальних установах і вільних професіях, а лише подекуди (в малих містах і містечках) і в сільському господарстві.

"Енциклопедія Українознавства" дає також відомості про міста України, передусім про найбільші з них. Комплексна характеристика найбільших міст подається за такою схемою (на прикладі м. Києва): 1) положення; 2) природа; 3) історичні особливості розвитку; 4) народне господарство; 5) людність; 6) наука і культура; 7) обличчя (вигляд) і сучасне будівництво; 8) дільниці (райони); 9) впорядкування міста; 10) архітектурні пам'ятки. Текст ілюстрований схематичними планами міст в різні історичні періоди та фотографіями, що відображають визначні місця міста. Менші міста (наприклад. Луцьк, Коломия тощо) характеризуються не так детально, як великі, але за тою ж схемою. Про селища міського типу дається тільки коротка довідка: час виникнення, положення, людність.

Останні матеріали розділу "Суспільна географія"

Чернівецька суспільно-географічна школа

Географічні дослідження у Чернівецькому університеті започатковано у 1876/77 навчальному році, тобто...

Одеська суспільно-географічна школа

В місті Одеса становлення і розвиток географічних і геологічних наук та підготовка фахівців за цими ...

Геополітичний напрямок у географії

Вперше термін "геополітика" був введений Рудольфом Челленом у 1899 році. За визначенням Че...

Зародження німецької суспільно-географічної школи

Від початку формування національних географічних шкіл і до Першої світової війни німецька географічн...

Районологія у французькій географічній школі

Проблема вибору концепцій районування постала ще наприкінці ХІХ століття перед Відалем де ля Блашем ...

Французька суспільно-географічна школа. Географія людини

Всебічний розвиток суспільної географії у Франції почався у ХIХ столітті, як у Німеччині, але з запі...

Французька геополітична школа

Засновником французької геополітичної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (famousgeographers/31-...

Географічна наука