Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Районологія у французькій географічній школі

Проблема вибору концепцій районування постала ще наприкінці ХІХ століття перед Відалем де ля Блашем. Він не погоджувався з Бюашем, який в основу районування поклав річкові басейни.
Відаль вважав, що за класифікацією, що пропонував Бюаш, неможливо було б виділити центральний масив Франції як єдину одиницю. На той час мова йшла лише про природно-географічне районування, але були закладені основи розробки цього питання. Відаль заклав основи "Теорії полюсів зростання районів". Він запропонував поділяти територію країни на райони, які б складалися з департаментів. Департаменти, в свою чергу, мали ґрунтуватися навколо центрального міста – вузла економічних зв’язків.
У ХХ столітті французькі географи почали працювати над розробкою суспільно-географічного районування. Завдяки Відалю де ла Блашу та його послідовникам регіоналізм був однією з провідних рис французької географічної школи.

Більшість географів початку ХХ сторіччя визначали район як комплекс фізико-географічних особливостей та географії людини. На той час увага приділялася загальному зображенню району. При цьому теоретичні питання районування не розглядалися.
Деякі вчені покладали в основу районування фізико-географічні фактори, деякі використовували за основу історичні провінції, а інші спиралися в своєму поділі на економічні фактори.

Саме економічні фактори взяв за основу Деманжон в своєму двотомному районному описі Франції. Вчений надавав ключову роль у районуванні містам, а головним питанням було виділення районних центрів. У першому томі Деманжон виділив та описав сільськогосподарські райони, а в другому – промислові, які територіально не збігалися із сільськогосподарськими.
У 1918 році, коли уряд Франції вирішив провести економічне і адміністративне районування, професор А. Озе висунув свій метод виділення району. Він пропонував накреслити ряд карт, які відображають різні економічні і соціальні явища, на прозорому папері та накладаючи їх одна на одну виявити поєднання даних.

У 1924 році в інтересах промисловості та торгівлі уряд запропонував розглядати район, як суспільну організацію, подібну торговій палаті. Але при об'єднанні торгових палат в економічний район не бралася до уваги велика кількість інших факторів, таких як сільськогосподарська спеціалізація.

У 1942 році вийшла праця Ж. М. Габля "Формування регіонів". На думку Габля, район має бути основою географічного опису, на його території формується взаємозалежність виробництва, споживання і торгівлі. Автор чітко формує перелік районоутворюючих факторів і систематизує дані. В цей період французька районологія відходить від притаманних їй раніше описових форм і набуває рис аналітичних досліджень.
Починаючи з середини ХХ століття все більшого поширення набувала теорія полюсів зростання району.
У 1954 році вийшла в світ праця Ж. Грав'є "Децентралізація і технічний прогрес". Вчений вважав основним фактором утворення економічних районів техніку та енергетику.

Економічний район, за Грав'є, повинен був мати університет, технічні школи, бібліотеки, банки, видавництва і налічувати не менше 1 млн. жителів. Важливу роль у визначенні межі району мали вантажопотоки товарів та пасажирський рух до великих міст. Складність районування полягала у виборі з двох чи кількох міст одного полюсу зростання.

Ф. Перроу у своїх дослідженнях теорії полюсів зростання району виділяв три групи галузей:
1) галузі, що розвиваються повільно, деградують, мають тенденцію до поступового зниження їх питомої ваги у структурі економіки країни;
2) галузі з високими темпами розвитку;
3) галузі, які не тільки швидко зростають, але й залучають до процесу розвитку інші галузі, спонукають загальний індустріальний розвиток країни, профілюючі або динамічні.
За Перроу, полюси розвитку виникали там, де розвивалися динамічні галузі, а отже, місця розміщення комплексу профілюючих галузей були географічними агломерованими полюсами розвитку.
Таким чином Ф. Перроу спростив проблему вибору полюсів зростання і розробив модель взаємодії полюсу та його оточення. Проблеми полюсів зростання і надалі розглядалися французькими вченими. Наприклад, Ж. Будвіль розробляв принципи моделювання полюсів зростання у територіальному аспекті.

Мороз В.О.

Останні матеріали розділу "Суспільна географія"

Чернівецька суспільно-географічна школа

Географічні дослідження у Чернівецькому університеті започатковано у 1876/77 навчальному році, тобто...

Одеська суспільно-географічна школа

В місті Одеса становлення і розвиток географічних і геологічних наук та підготовка фахівців за цими ...

Геополітичний напрямок у географії

Вперше термін "геополітика" був введений Рудольфом Челленом у 1899 році. За визначенням Че...

Зародження німецької суспільно-географічної школи

Від початку формування національних географічних шкіл і до Першої світової війни німецька географічн...

Районологія у французькій географічній школі

Проблема вибору концепцій районування постала ще наприкінці ХІХ століття перед Відалем де ля Блашем ...

Французька суспільно-географічна школа. Географія людини

Всебічний розвиток суспільної географії у Франції почався у ХIХ столітті, як у Німеччині, але з запі...

Французька геополітична школа

Засновником французької геополітичної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (famousgeographers/31-...

Географічна наука