Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Антропогеографічні ідеї і погляди Степана Рудницького

Історія і логіка наукових досліджень передбачають ситуації, коли повернення й переосмислення раніше висловлених ідей дає сильний поштовх розвиткові науки, започатковує наступний її етап. Сучасна географія, яка зазнала втрат унаслідок ідеологічних спекуляцій, якраз потребує нових підходів до аналізу проблем навколишнього середовища. Саме в плані надання потужних імпульсів географічним дослідженням і треба розглядати антропогеографічні ідеї та погляди Степана Рудницького (відомого як фундатора української географії, картографа, геополітика, українознавця). Необхідно визначити широкий спектр наукових інтересів нашого вченого, фундаментальний характер його теоретичних і прикладних розробок. У результаті вульгарних ідеологічних оцінок історія і суть антропогеографії були сильно спотворені, а деякі її представники піддані остракізму. Висвітлення антропогеографічних ідей завжди пов’язувалось і навіть ототожнювалось з поняттям географічного детермінізму і вульгарного географізму, крайніми поглядами окремих її представників. Фактично ж антропогеографія як галузь географії, що вивчає розміщення і сучасне господарське життя людини на Землі, взаємовідносини між природою і людиною, була не тільки загально визнаним напрямком, а й важливим етапом в еволюції географічних знань. Широка сфера досліджень зумовила наявність різних поглядів і національних шкіл у рамках самої антропогеографії, що часто ігнорується сучасними істориками науки. Розвиток антропогеографії (географії людини) започаткували німецькі вчені Ріттер, Ріхтгофен, окремі її положення розвивали Кірхгоф, Вальтер Пенк. Ліворадикальні антропогеографічні погляди обстоювали Елізе де Реклю, Кропоткін. Через те, що антропогеографи дуже часто виходили з аналізу особливостей близького їм середовища, розбіжність у принципах і висновках кожної школи була досить відчутною. Французька школа географії людини (основоположник – Поль Відаль де ла Блаш) відзначалась застосуванням точних методів і скурпульозним аналізом даних, російська школа (Анучін, Крубер) – прикладним характером досліджень, розробкою понятійно-термінологічних систем. Найяскравішим і найбільш суперечливим представником цього напрямку в географії був німецький учений Ратцель, який у фундаментальній праці "Антропогеографія" обґрунтував теоретичні принципи, напрями досліджень і завдання власне антропогеографії. Специфіка німецького суспільства не могла певним чином не позначитись на висновках Ратцеля, зокрема це стосується абсолютизації ролі держави як особливого організму. Широке поширення серед антропогеографів універсальних теорій соціального розвитку, що пропонували всезагальні закони розвитку суспільства і несли значний відтінок спекуляції, значно послабили позиції антропогеографів. Частина з них, намагаючись пояснити географічними причинами всі сторони людської поведінки, скомпрометували цей напрямок в очах наукової громадськості. Елементи антропогеографії існують зараз у вигляді енвайронменталізму, а також частково в деяких інших концепціях.

Засновником української школи антропогеографів, генератором багатьох ідей, ініціатором важливих досліджень і був Степан Рудницький. Протягом усієї своєї наукової діяльності він звертався до тих чи інших аспектів антропогеографії, розвиваючи і поглиблюючи окремі її положення. Теоретичні питання антропогеографії у зв’язку з іншими галузями і в історичному контексті висвітлені в таких працях, як "Нинішня географія" (1905), "Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання" (1914), "Проблеми географії України" (1919). Значним досягненням української географії науки треба вважати вихід універсального курсу "Антропогеографії України" (1926) як другого тому "Основ землезнання України", появу праці "Політична географія України" (1943). Прикладні питання антропогеографії, її політологічні й культурологічні сторони  у зв’язку з потребами українського суспільства розглянуто в таких працях, як "Українська справа зі становища політичної географії" (1923), "До основ українського націоналізму" (1923), "Україна – наш рідний край" (1921), багатьох статтях.
С. Рудницький, розглядуючи місце антропогеографії в системі географічних наук, вважав, що географія, загалом, природнича наука, виступав проти дуалізму в географії, мотивуючи це тим, що поділ географії на природничу і гуманітарну частини порушить її органічну єдність. І, займаючись людиною як органічною частиною природи та у зв’язку із суспільними відносинами, географія побудує міст між природничими і гуманітарними науками. Разом з цим Рудницький підкреслював, що людина не так залежить від природних чинників, як рослини чи тварини, і відзначав її велику перетворюючу роль. Так історично склалося, що акценти географічних досліджень переходять з людини (період антропоцентризму) на природу (період фізіоцентризму). В період антропоцентризму антропогеографія виступала як основа географії (праці Ріттера). Виникнення на грунті антропоцентризму багатьох спекулятивних концепцій різного ідеологічного спрямування зумовило неприйняття зазначеного принципу Степаном Рудницьким.

Структура антропогеографії визначається, за Рудницьким, предметом і принципами досліджень. Згідно з морфологічним принципом антропогеографія досліджує розміщення людини по земній поверхні, форми людських поселень. Етнічна точка зору спонукає географів вивчати людство з огляду на його матеріальний склад, робити аналіз просторових відносин з використанням таких понять, як раси, народи, племена, з урахуванням їх антропологічних і лінгвістичних прикмет. Цей самий принцип лежить в основі географії культури і політичній географії. В основі динамічного принципу – історія взаємовпливів природи і людини. Антопогеографічні знання, побудовані за цим принципом, можна поділити за сучасною термінологією на географію промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі. Реалізація генетичного принципу досліджень веде до формування історичної географії.

Це питання, яке широко дискутувалось у географічній літературі, детально висвітлено в праці Рудницького "Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання" (1914). Виступаючи проти ототожнення історичної географії і антропогеографії, абсолютизації історичного підходу, український учений підкреслював, що антропогеографія – поняття надрядне, історична географія – поняття підрядне, отже, історична географія – не самостійна галузь науки, а генетична частина антропогеографії. "Без географічно-природичого світогляду і підготовки неможливо як слід навіть підійти до якоїсь антропогеографічної, отже і до історично-географічної проблеми, навіть дрібниці". Історична антропогеографія включає історичну топо- і картографію, історико-політичну географію. С. Рудницький, на відміну від деяких західних антропогеографів, застерігає від абсолютизації впливів природного середовища на високу духовну культуру, вказуючи, що тут географічні фактори никнуть перед вагою інших, негеографічних. Етнологія, етногеографія, антропологія, статистика – самостійні науки, тісно пов’язані з антропогеографією.

Підкреслюючи природничий характер географії, український учений віддає перевагу індукції як провідному методу всіх природничих наук. Основна точка зору при всіх дослідженнях: аналіз причинно-наслідкових зв’язків предметів і явищ з огляду на земну поверхню. При цьому сама географія, вивчаючи в просторовому відношенні різні явища і маючи, таким чином, широкі інтеграційні можливості, може виступати універсальним методом наукового пізнання світу.

У 1926 р. вийшов другий том "Основ землезнання України" - "Антропогеографія України", в якому викладені основи галузі, причому без протиставлення регіональної антропогеографії загальній. Аргументовано доводить Рудницький основи антропологічної самостійності й окремішності України. На відміну від Ратцеля, який вважав основними антропогеографічними одиницями держави, український учений наголошує на географічну одиницю суцільну етногеографічну територію українського народу. "Українське народне живло приносить усій території, яку воно заселяє, цілком самостійні і окремішні прикмети, прикмети дуже виразні і дуже тривалі, яких вікове чужоземне поневолення не змогло знищити і істотно переміщати". Тому й Україну, тобто землю, заселену українським народом, треба вважати окремою антропогеографічною одиницею, яка має свій самостійний, антропогеографічний тип.
С. Рудницький, спираючись на об’єктивні дані національного складу та історичні особливості, обґрунтовано розкриває межі суцільної української території. Ця проблема актуальна і зараз, враховуючи те, що в результаті геноциду українців їхня суцільна етногеографічна територія значно скоротилася. Проте, це дає нам право розглядати українців Холмщини і Підляшня, Берестещини, Придністров’я, Мармарошу, Криму і Кубані як автохтонне населення, добиваючись адекватного статусу і прав для них. Визначаючи проблеми меж української етногеографічної території як одні з найважливіших (вони детально розглянуті у праці "Проблеми географії України" (1919), український учений наголошує, що в цьому плані антропогеографічні методи, сформовані на західноєвропейських відносинах, до Східної Європи застосовувати не можна. Дуже багато уваги приділено в основній праці вченого проблемі обґрунтування самостійності й окремішності українського народу, адже ця проблема маловідома світовій науці й громадськості, часто дезорієнтована різними "об’єдинительськими” концепціями (головним чином польськими і російськими).
Характеристика історично-політичних традицій подана в порівнянні з відповідними традиціями польського і російського народів. Прагнення особистої свободи, що лише в окремі відповідальні моменти може поступитись волі громади, - і сила, і слабкість української натури. Сильні сторони найбільш виразні у пору великих успіхів козацької держави, слабкі – в період визвольних змагань (отаманія). В той самий час у поляків важливу роль зіграла особлива "шляхетська рівноправність", у росіян – абсолютизм володаря. Російська історична традиція в сучасних умовах злилася з ідеями інтернаціонального соціалізму: "На місці давніх кличів "единодержавия, православ’я, и народности" прийшов світський устрій, комунізм, інтернаціональний абсолютизм колективу".

С. Рудницький геніально передбачає, що дальший розвиток піде споконвічними шляхами традиції: як найсильнішого скріплення і засимілювання всіх сусідніх народів; наголошує, що думка українського народу мусить показати величезну відпорну силу. З антропокультурологічної точки зору відзначається високий рівень етнологічної культури, її унікальність, з одного боку, і невідповідність їй культури, створеної інтелігенцією, - з другого. До цих питань С. Рудницький повертався в окремій праці "До основ українського націоналізму" (1923).

Взаємовідносини українського народу й української території обумовлені окраїнним географічним положенням України, яке зіграло провідну роль у деяких історичних процесах на всіх етапах розвитку. Особлива роль у формуванні українського антропогеографічного типу належить таким компонентам географічного середовища, як рельєф, природні ресурси, гідрологія, клімат, рослинний і тваринний світ. Відзначається складний багатогранний, часом суперечливий характер впливів цих компонентів на суспільство. Розуміння академіком Рудницьким взаємовідносин природи (як у цілому, так і покомпонентно) і соціальної сфери на всіх етапах історії, враховуючи фундаментальність висновків, потребує окремої наукової розвідки.

Економічна географія як складова частина антропогеографії досліджує, за Рудницьким, розміщення і взаємини із землею всіх діл чоловіка на полі продукції, консумпції і розділу всього господарського добра, як по всій земній поверхні, так і в обсязі поодиноких господарських областей.
Аналізуючи економіко-географічні відносини, невідповідність виробництва національним рисам і потребам, академік Рудницький приходить до висновку, що антропогеографічний тип України ще не завершений. Сучасний приклад Японії, Пд. Кореї, з їх національно-господарськими традиціями, змушує додатково задуматись над цією проблемою. Характеристика кожної галузі господарства містить комплексний аналіз виробничих відносин, рекомендації щодо оптимізації, методичний підхід відзначається гармонією загального і конкретного.

Визначаючи причини досить низького рівня господарювання, С. Рудницький вказує на несприятливу політику суміжних держав, колоніальний характер української економіки (наприклад, спрямованість транспорту до чужих центрів), низький рівень освіти. Особливо наголошує на значенні для України інтенсивного сільського господарства і торгівлі. Торкаючись питання територіальної політичної організації України, вчений переконливо доводить крайню абсурдність адміністративно-територіального поділу українських земель у складі всіх чотирьох держав.

Реакцією на політичну кризу, зумовлену поразкою українських націоналістичних сил у період визвольних змагань 1917-1920 рр., був вихід у 1923 р. праці "До основ українського націоналізму". Треба зазначити, що мова йде не про націоналізм у марксистсько-ленінському розумінні, тобто як особливий різновид шовінізму. Виступаючи неодноразово проти шовінізму, академік Рудницький зазначає, що політика повинна спиратися на науковий, в тому числі й географічний світогляд. Націоналізм – це "спрямування думок, слів чи діл одиниці чи гурту в той напрямок, в якому йде надійний корисний розвиток нації, до котрої дана одиниця належить". В основі наукового націоналізму – антропогеографічне знання особливостей українського народу, його територія, історично-політичні традиції. Заперечення природної суті людини, народу веде до появи так званих універсалізмів, тобто загальних космополітичних теорій різного спрямування. До таких універсалізмів Степан Рудницький відносить державно-правовий бюрократичний універсалізм, релігійний, капіталістичний (жовтий), соціал-комуністичний. Кожен з цих універсалізмів відіграв по-своєму негативну роль в історії України, особливо згубним було захоплення українськими політиками й ідеологами соціал-комуністичним універсалізмом, що значною мірою сприяло поразці визвольних змагань, адже дотеперішня наша політика – це "продукт культур чужих народів". В основі – низький рівень освіти, незнання й нерозуміння характеру українських історико-політичних процесів.
Україна, розвиваючись на межі трьох світів: західноєвропейського, орієнтально-мусульманського і кочового азіатського, зуміла витворити й зберегти своєрідну унікальність, а тому "українських історико-політичних змагань не слід натягати на чужі аналогії, нераз дуже екзотичного походження". Однією з грубих політичних помилок було нерозуміння того, що українська справа – це велика, власне світова справа і її не можна зводити до справи малих країн Європи. Ніякий український уряд не міг дати того, чого вимагала розвиткові лінія народу, а інтелігенція вела не національно-державну, а класову політику. В соціальному відношенні головне завдання автор бачить у тому, щоб зорганізувати політично українське селянство, в політично-правовому відношенні – розробити основи республіканського устрою. Ці позиції та ідеї, що свого часу не були враховані, зараз потребують творчого переосмислення.

Важко визначити, яких величезних збитків завдали науці замовчування і заборона наукової спадщини Степана Рудницького. Можна тільки припустити, що розвиток антропогеографічних ідей не призвів би до такої кризи навколишнього середовища.

Окремого дослідження потребує визначення збитків, завданих території і народу у результаті відходу від природного розвитку і проведення безглуздих експериментів. Гармонізувати взаємовідносини природи й суспільства зараз узялося багато наук. Але безперечно, тільки географія має такі широкі інтеграційні можливості й засоби, на яких часто наголошував академік Рудницький.
Звичайно, механізми впливів навколишнього середовища на суспільство складніші, ніж це уявлялося на початку ХХ ст. Підняти свій авторитет українська географічна наука зможе тоді, коли дослідження й у всіх напрямках будуть спрямовані на розкриття цих механізмів.

Останні матеріали розділу "Суспільна географія"

Чернівецька суспільно-географічна школа

Географічні дослідження у Чернівецькому університеті започатковано у 1876/77 навчальному році, тобто...

Одеська суспільно-географічна школа

В місті Одеса становлення і розвиток географічних і геологічних наук та підготовка фахівців за цими ...

Геополітичний напрямок у географії

Вперше термін "геополітика" був введений Рудольфом Челленом у 1899 році. За визначенням Че...

Зародження німецької суспільно-географічної школи

Від початку формування національних географічних шкіл і до Першої світової війни німецька географічн...

Районологія у французькій географічній школі

Проблема вибору концепцій районування постала ще наприкінці ХІХ століття перед Відалем де ля Блашем ...

Французька суспільно-географічна школа. Географія людини

Всебічний розвиток суспільної географії у Франції почався у ХIХ столітті, як у Німеччині, але з запі...

Французька геополітична школа

Засновником французької геополітичної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (famousgeographers/31-...

Географічна наука