Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Політика вирівнювання розвитку регіонів в ЄС

Перші спроби втручання держави в регіональний розвиток були спричинені світовою економічною кризою 1929 – 1933 років, яка викрила регіональні диспропорції в різних країнах. Активне державне втручання в процес економічного розвитку з метою згладжування регіональних контрастів інтенсивніше спостерігалось уже в післявоєнний період.

Заходи регіональної політики здійснювались у США, Великій Британії, Німеччині, Франції, Італії, Японії та низці інших країн. Але більш-менш систематизовану підтримку в аналізованих країнах започатковано в 60-х роках минулого століття: в Канаді, зокрема, це пов’язано із затвердженням бюджету 1960 р., у США – затвердженням Акта комунальних робіт та економічного розвитку 1965 р. Європейський Союз за означенням має на меті вирівнювання територіального розвитку, що й задекларовано в статті 87 Договору ЄС. Сфокусовані програми вирівнювання територіального розвитку в країнах Центральної та Східної Європи (на постсоціалістичних теренах) розпочато в 1990-х роках.

Вирівнювання розвитку регіонів є важливим аспектом європейської ринкової економіки та визначає політику Європейського Союзу у сфері регіонального розвитку. У Європейському Союзі питанням регіональної політики увага приділяється з 50-х років ХХ століття. Упродовж досить тривалого проміжку часу країни Європейського Союзу орієнтувалися на цілі рівності в розробці регіональної політики, проте із середини 1970х років поступово дедалі більше уваги почали приділяти економічній ефективності. Регіональна політика почала переорієнтовуватися з огляду на оптимізацію внеску регіональних ресурсів у забезпечення економічного зростання через розвиток конкуренції та зниження безробіття.

У рамках структурної та регіональної політики Європейського Союзу зазначено шість основних програмних завдань, з яких чотири спрямовані на покращання ситуації в регіонах:
1. Сприяння розвитку та структурному вирівнюванню відсталих регіонів.
2. Трансформація регіонів, що потерпають від промислового спаду.
3. Стимулювання розвитку та структурного вирівнювання сільських районів.
4. Стимулювання розвитку та структурного вирівнювання північних районів.
Логічне обґрунтування необхідності проведення певної регіональної політики є основою для вибору індикаторів оцінки нерівномірності розвитку регіонів і, відповідно, критеріїв вибору регіональної політики. На рівні країн–членів ЄС типи індикаторів, що використовуються для вимірювання ступеня вирівнювання розвитку регіонів, можна поділити на три групи:

- Фізичні індикатори (пов’язані з географічними чи природними умовами), що використовуються в країнах Північної Європи. У цих країнах основний фокус регіональної політики сконцентровано на питаннях периферійності та на проблемах розвитку регіонів з низькою щільністю населення. Регіональна політика інших країн, як, наприклад, Італії, також спрямована на вирішення проблем, пов’язаних з периферійністю. Регіональна політика Франції, Німеччини, Великої Британії та Австрії певною мірою виходить з оцінки фізичних чинників.

- Індикатори економічної нерівності. Ці індикатори мають найбільшу вагу в таких країнах, як Німеччина та Італія. Бельгія, Фінляндія та Нідерланди використовують показник ВВП на душу населення як індикатор регіонального багатства. Німеччина, Франція, Швеція та Велика Британія базують рішення щодо регіональної політики на основі міжрегіональних відмінностей у структурі зайнятості. Німеччина та Португалія оцінюють рівень розвитку інфраструктури. Більшість країн оцінюють потенційний вплив демографічних тенденцій.

- Показники, що вимірюють соціальну нерівність, а саме різницю в якості життя та доходах. У Німеччині та Іспанії існують конкретні зобов’язання, записані в Конституції, щодо вирівнювання якості життя. У більшості інших країн соціальні відмінності вимірюються через рівень безробіття/зайнятість. Інші індикатори вирівнювання містять майбутні тренди зайнятості, економічно активне населення, рівень особистих доходів та якість робочої сили.
Основними рівнями ідентифікації регіонів в Європейському Союзі виступає система NUTS (номенклатурно-територіальних одиниць для статистики), яка у наднаціональній моделі регулювання включає NUTS-1(приклад - землі ФРН), NUTS-2(воєводства в Польщі), NUTS-3(сільські регіони, що у 2-3 рази більше за українські). Проте, в деяких країнах існують території, що є нижчими за NUTS-3 (NUTS-4; NUTS-5 тощо)[22].

На рівні Європейського Союзу вибір індикаторів обмежений. Для цілей політики розвитку регіонів використовують такі показники:
- ВВП на особу для оцінки економічного розвитку;
- рівень безробіття.

Європейська Комісія враховує також, як ситуація в конкретній країні співвідноситься із середніми показниками в ЄС щодо тенденцій зайнятості, індустріалізації та промислового спаду. Крім цих основних критеріїв, є багато додаткових, які важко або неможливо визначити кількісно.
За методикою обрахунку депресивності території в Європейському Союзі до слаборозвинутих належать регіони з рівнем валового внутрішнього продукту на душу населення менше 75 відсотків від цього показника в середньому щодо Європейського Союзу.

Території, у яких показники норми безробіття та частки зайнятих у промисловості є вищими за середні щодо країни, відносяться до депресивних територій.

До провінційних аграрних регіонів відносять території, в яких має місце висока частка зайнятості в сільському господарстві, низький рівень доходів населення, зменшення чисельності населення.

Наприклад, значна частина регіонів NUTS-2 нових учасників ЄС, а також Португалії, Іспанії, Греції мають статус депресивних, відстаючи від середнього по Євросоюзу індикатора в 1,5-2 рази.
В основі політики регіональної конвергенції в ЄС лежить п’ять основних принципів: субсидіарності, компліментарності, програмованості, прозорості, конкурентності, партнерства.

Конкретизовані у 1999 році на саміті в Берліні цілі європейської структурної політики (Agenda – 2000) реалізуються через відпрацьовані фінансові механізми Європейського Соціального Фонду, Європейського фонду регіонального розвитку, Фінансового механізму розвитку рибальства, Європейського фонду з управління та надання гарантій для сільськогосподарського виробництва, а також Фонду Згуртування.

Інструментами реалізації названої вище політики виступають інвестиційний грант (найбільший за обсягами фінансування); інвестиції в розвиток транспортної інфраструктури; інвестиції в людський капітал; інвестиції у сферу туризму; субсидіювання відсоткових ставок; податкові пільги; податкова знижка на амортизацію; субсидії, пов’язані з використанням робочої сили; транспортні пільги тощо. Ця допомога з боку наднаціональних структур в ЄС диференціюється від 75% компенсації з боку названих вище фондів вартості регіонального проекту для Греції, Ірландії, Португалії та десяти нових країн ЄС; до 25% для Бельгії, Данії, Люксембургу, Нідерландів.

Гранти, які стосуються вирівнювання розвитку, надаються, в основному, в межах структурних фондів, які виділяють такі напрями допомоги (Regional policy support between 2000 and 2006. – http://ec.europa.eu/regional_policy/):
Ціль 1: Розвиток регіонів з менш сприятливими умовами;
Ціль 2: Конверсія регіонів з проблемами;
Інтеррег III: Міжрегіональне співробітництво;
Урбан II: Стійкий розвиток міських територій;
Інноваційні дії: Розвиток інноваційних стратегій для підвищення конкурентності регіонів;
Транспорт та довкілля у визначених країнах.

У контексті розвитку економічно проблемних територій потрібно виділити програми за напрямами цілей 1 та 2.
На програми за напрямом "Ціль 1" використовується близько 2/3 усіх виділених коштів структурних фондів. Вони спрямовуються в регіони, які відстають у своєму розвитку й мають валовий внутрішній продукт (ВВП) нижчий за 75% середнього рівня по ЄС, є віддаленими (затверджений перелік виділених регіонів) або малонаселеними (у Фінляндії та Швеції). Для цих регіонів характерні низький рівень інвестицій, вищий за середній рівень безробіття, недостатність послуг для бізнесу і громадян, нерозвинена базова інфраструктура. Близько 50 регіонів у 13 країнах ЄС з населенням приблизно 22% було залучено до такої спеціальної допомоги (всього 114 програм) протягом 2000 – 2006 рр.

Програми були зосереджені на трьох основних видах проектів:
інфраструктура – 28% фондів, половина з яких спрямована в транспортну інфраструктуру;
людські ресурси – 30% фондів, пріоритет яких надано політиці зайнятості, освіти та тренуванню;
допомога виробничому секторові – 42% фондів.

Програми за напрямом «Ціль 2» мали на меті відновити території, перед якими стоять структурні проблеми – промислові, сільські, міські чи залежні від рибальства. Хоча рівень їхнього розвитку близький до середнього в ЄС, ці території часто мають різні види соціально-економічних проблем, які призводять у результаті до високого безробіття. Загалом близько 18% населення ЄС, розміщеного в таких регіонах, бере участь у цих програмах, зокрема у промислових зонах – 8,5%, сільських – 5,2%, міських зонах – 1,9%, змішаних територіях – 2,1%, залежних від рибальства – 0,3%.

Майборода Г.М.


Читайте також:

Географічна наука