Люди є головним багатством будь-якої країни. Утім і в планетарному масштабі основною "дійовою особою" є саме людина. Адже все, що відбувається, виробляється і здійснюється на Землі, зрештою, оцінюється через придатність або непридатність, корисність чи некорисність, безпеку або небезпеку як для кожної окремої людини, так і для всього населення світу. Насамперед населення визначає можливості і масштаби діяльності кожної окремої держави у багатьох сферах виробництва, науки і культури. Ось чому така велика увага приділяється дослідженню найрізноманітніших характеристик населення: чисельності населення та її динаміці, статево-віковому складу і сімейному стану, рівню освіти й зайнятості, расовому й етнічному складу тощо.
Головні ознаки (характеристики) населення світу визначаються демографічним процесом - безперервними змінами в ході природного та механічного руху населення. Зважаючи на різноманіття наслідків такого процесу, населення вивчають різні науки. Демографія досліджує закономірності відтворення населення й окремих його груп шляхом аналізу природного руху і змін статево-вікової, шлюбної та сімейної структур. Наука етнографія вивчає побутові й культурні особливості життя народів. А географія населення спрямовує свою увагу на особливості розміщення населення і поселень на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його існування.
Кількість населення
Сукупність людей, які проживають на певній території, становить її населення. Зрозуміло, що чисельність населення світу не є постійною величиною і щороку змінюється. Головним джерелом інформації про такі зміни є переписи, які здійснюють регулярно у більшості країн через кожні 10 років. Завдяки їм відомо, що на сьогоднішній день чисельність населення світу становить 6,8 млрд осіб.
Загалом чисельність населення світу постійно збільшується. Однак темпи зростання не завжди були однаковими. Свого піку вони досягли в період 1965-1970 рр. Тоді після здобуття політичної незалежності більшість країн Азії, Африки та Латинської Америки отримали доступ до медичного забезпечення, завдяки чому рівень смертності у них зменшився вдвічі.
Завдяки передусім країнам, що розвиваються, темпи зростання населення у світі у середині XX ст. сягали 2 % на рік. Як наслідок, менш ніж за 40 років, з 1960 по 1999 р., чисельність населення планети зросла вдвічі, а восени 1999 р. перетнула позначку 6 млрд. Це явище стрімкого зростання чисельності населення земної кулі дістало назву "демографічного вибуху".
Проте у 1990-ті роки почала простежуватися тенденція зростання смертності, здебільшого у розвинутих країнах. Як наслідок, темпи зростання населення світу почали неухильно скорочуватися. У нинішній період (2005-2010 рр.) ці темпи становлять приблизно 1,2 % на рік і чисельність населення світу щорічно збільшується приблизно на 79 млн осіб. Це означає, що через кожні 12 місяців населення Землі зростає більш як на одну "Францію", "Велику Британію" чи "Італію", або на один "Єгипет" чи дві "Аргентини".
Європа у цьому прирості не бере участі, оскільки тут він є нині від'ємним (населення Європи зменшується на 1 млн осіб щорічно). Левова частка приросту населення світу припадає на найменш розвинуті регіони, передусім на країни Азії та Африки. Втім, як передбачається, у подальшому, в 2045-2050 рр., темпи приросту населення навіть у цих частинах світу суттєво знизяться і загалом у світі становитимуть лише 0,3-0,4 % на рік.
За прогнозами ООН. якщо показники народжуваності в країнах, що розвиваються, і далі скорочуватимуться, то в 2012 р. чисельність населення світу становитиме 7 млрд осіб, в 2025 р. - 8 млрд осіб, а в 2045 р. вона може досягти 9 млрд осіб.
Природний рух
Чисельність населення світу зростає завдяки тому, що на Землі постійно змінюються покоління людей унаслідок природного руху населення, або його відтворення. Відтворення (природний рух) населення - це зміна чисельності і складу населення внаслідок народжуваності і смертності, без урахування механічного переміщення. Відтворення населення визначає розміри природного приросту.
Природний приріст - це різниця між народжуваністю та смертністю (обчислюється на 1000 жителів на рік). Він буває додатним у разі перевищення народжуваності над смертністю і від'ємним, коли смертність більша від народжуваності (це явище називається депопуляцією), або нульовим, коли ці показники мають однакове значення.
Зазвичай у світі виділяють два типи відтворення населення.
Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту, що становить менш як 2 особи на 1000 жителів. Подекуди рівень народжуваності нижчий за той, який необхідний для простого відтворення населення. Так, в Україні та Росії природний приріст становить відповідно -6 і -5 осіб на 1000 жителів.
Перший тип відтворення населення характерний для більшості країн Європи, Північної Америки і деяких інших регіонів світу. Тут відбувається прискорене старіння населення, коли у віковій структурі переважає населення старших вікових груп. У період 2009-2050 рр. чисельність населення в 45 розвинутих країнах, за прогнозами, зменшиться. Наприклад, у Росії чисельність населення зменшиться на 33 млн осіб, в Японії - на 25 млн осіб, в Україні - на 15 млн осіб, у Німеччині - на 8,4 млн осіб, а в Польщі - на 7,7 млн осіб. Але найбільші втрати (до 20 млн чол.) чекають євразійську Росію. Деякі вчені вважають, що це призведе до нового переселення народів. Китайці заселять весь Сибір, африканці, індійці й пакистанці — Європу, мексиканці — США.Для суспільства велике значення має віковий склад (структура) населення як співвідношення кількості різних його вікових груп. Для будь-якої держави особливо цінні люди в працездатному віці. Важливо також мати "критичну масу" молодих. Справа в тому, що літні люди переважно консервативні. Вони не сприймають прогресивних змін у житті. Це є небезпечним для будь-якої країни світу.
Другий тип властивий країнам Азії, Африки й Латинської Америки, для структури населення яких характерна висока частка молодших вікових груп. Адже тут порівняно високі показники народжуваності, стабільні (часто низькі) показники смертності та високий природний приріст, що перевищує 12 осіб на 1000 жителів.
Найбільший у світі природний приріст населення спостерігається в африканській Уганді та азійському Ємені, де він перевищує 35 осіб на 1000 жителів. У десятках країн, що розвиваються, і чимало з яких належать до найменш розвинутих країн, на одну жінку припадає понад четверо дітей.
У глобальному масштабі однією з найважливіших демографічних змін, що відбулися, є майже повсюдне скорочення народжуваності - з п'яти дітей на жінку в період 1965-1970 рр. до менш ніж три дитини на жінку у 2005-2010 рр.
Механічний рух
На чисельність населення держав, його структуру та інші характеристики впливає не лише природний, а й механічний рух населення. Пригадайте, такий рух, тобто переміщення людей по території, зумовлений зміною постійного місця проживання та пошуку роботи, ще називають міграцією (від лат. migratio - переходжу, переселяюсь). Основними причинами міграцій є пошук роботи, політичні утиски людей у своїй країні, релігійні та інші гуманітарні причини.
Міграції можуть різнитися за багатьма ознаками.
Міграції відбувалися на нашій планеті завжди. Саме поширення людства по Землі пов'язане з міграційними процесами. Для того щоб людина зрушила з місця, покинула батьківщину, потрібні вагомі причини. Ще вагомішими вони повинні бути для великої кількості людей. У наш час міграційні потоки викликані переважно економічними і політичними причинами. Так, пошук кращих умов життя, роботи й освіти викликає великий наплив мексиканців до США. У країнах «Західної Європи живуть і працюють близько 14 млн іноземних робітників. Вони прибули сюди в основному з Туреччини і Північної Африки.
У різних куточках світу постійно виникають збройні конфлікти. Рятуючи життя, мільйони людей покидають свої домівки і вирушають до інших країн. Наприкінці XX ст. масові міграції були спричинені збройними конфліктами в колишніх республіках Югославії та СРСР, африканських країнах, Афганістані, Туреччині, Палестині. Дуже поширена також політична еміграція. Тоталітарні режими змушували мільйони людей шукати притулку за кордоном. Такі міграції були характерні для комуністичних і фашистських держав — колишнього СРСР, Куби, В'єтнаму, Камбоджі, НДР, нацистської Німеччини. Немало людей покидає рідну землю і за принципом: де б не жити, аби нічого не робити.
Вам уже відомо з курсу географії України, що всі міграційні переміщення поділяються на зовнішню і внутрішню міграції. Так само ви маєте пам'ятати, що у зовнішній міграції розрізняють еміграцію (від лат. emigro - виселяюсь) та імміграцію (від лат. immigrans - той, що заселяється).
Внутрішня міграція позначається тільки на кількості жителів у різних регіонах однієї країни. Тим часом зовнішня міграція може впливати на загальну чисельність населення країни.
Загалом основні міграційні потоки спрямовані тепер з Центральної і Південної Америки до США і Канади. Велику притягальну силу для жителів країн Африки та Азії має Західна Європа. Триває еміграція з країн Східної Європи до США, Канади, держав Західної Європи. Євреї виїжджають до США, Ізраїлю і Німеччини.
Зростають і внутрішні міграції. Одні люди переїжджають із села в місто, інші переселяються з міст у приміську зону. В окремих країнах, наприклад Аргентині та Бразилії, продовжується освоєння нових земель. Відбуваються і так звані маятникові міграції. Щодня мільйони людей у різних країнах світу вранці їдуть з приміських зон у міста, а ввечері повертаються назад. Наймасовіші внутрішні міграції відбуваються у США. Чимало американців узагалі живуть у пересувних автофургонах. На спеціально обладнаних стоянках до автофургонів підключають електроенергію, воду, каналізацію. Якщо робота й оплата праці не Шадовольняють, люди знімаються з місця і їдуть далі. У США також набула поширення міграція в "теплі" штати — Каліфорнію, Флориду, Техас. Щодня майже 25 млн американців літає на роботу в інші місцевості.
Кількість міжнародних мігрантів зростає. У 2005 р. їх було 192 млн, а в 2010 р., імовірно, збільшиться до 210 млн. Проте, як і раніше, міжнародні мігранти становитимуть лише 3 % від загальної чисельності населення світу.
За прогнозами ООН, близько 128 млн міжнародних мігрантів, або 61 %, проживатимуть в розвинутих країнах, а 82 млн таких мігрантів, або 39 %, - у країнах, що розвиваються. Найбільше міжнародних мігрантів буде в Європі (33 %), далі за цим показником розташуються Азія (28 %), Північна Америка (24 %), Африка (9 %), Латинська Америка і Карибський басейн та Океанія (3 % в кожному з цих регіонів). На країни з високим рівнем доходу припадатиме 62 % загальної кількості міжнародних мігрантів. Лідерами щодо кількості міжнародних мігрантів будуть США, де проживатимуть 20 % загальної кількості таких мігрантів. Далі слідуватимуть Росія (6 %), Німеччина (5 %), Канада (3 %) і Саудівська Аравія (3 %). Значну частку населення становитимуть мігранти в Австралії, Ізраїлі, Йорданії, у Гонконзі й Макао, у деяких невеликих держах Європи тощо.
Міграційна політика держав. У багатьох розвинутих країнах повільне зростання чисельності працездатного населення разом із стійким економічним зростанням є причиною браку робочих рук. Причому це стосується тих сфер діяльності, куди приходить працювати все більша кількість трудящих-мігрантів. Зважаючи на це, починаючи приблизно з 1995 р. розвинуті країни стали відкритішими з точки зору допуску мігрантів до роботи там, де відчувається брак робочої сили. У 2005 р. майже половина розвинутих держав заявила про своє бажання залучати більшу кількість висококваліфікованих робочих-іммігрантів.
Статево-віковий склад населення
Віковий склад населення неоднаковий у різних країнах світу. В країнах, що розвиваються, загалом проживає більше літніх людей, ніж в економічно розвинутих країнах. Однак якщо порівняти частку літніх людей у загальній чисельності населення країн, то спостерігається протилежна ситуація. Так, у більш розвинутих країнах на частку літніх людей припадає 21 %. Водночас, у менш розвинутих країнах частка літніх людей помітно менша і становить 9 %.
Серед окремих регіонів світу найбільше літніх людей у Європі - 22 %. Приблизно удвічі менше людей цієї вікової категорії в Азії, Латинській Америці та у Карибському басейні - 10 %. Ще менше літніх людей в Африці, де їх частка становить тільки 5 %.
У більшості країн і регіонів світу тривалість життя збільшується. За прогнозами, вона перевищуватиме 76 років у розвинутих державах і 65 років у країнах, що розвиваються. У найменш розвинутих країнах, дві третини з яких зазнають серйозного негативного впливу епідемії ВІЛ/ СНІДу, середній показник очікуваної тривалості життя становить лише близько 55 років.
Найбільша середня тривалість життя населення в Андоррі - 83,5 року. Понад 80 років у середньому триває життя населення також у Сан-Марино і в Сінгапурі (81,7 року), в Японії (81,3 року), в Австралії, Швейцарії та Швеції (80,5 року), в Ісландії (80,3 року), Канаді (80,2 року). Найменша тривалість життя у таких африканських країнах як Свазіленд (32,6 року) і Ботсвана (33,7 року). В Україні тривалість життя населення становить 68 років.
У глобальному масштабі очікувана тривалість життя після настання 60-річного віку збільшилася з 15 років у 1950-1955 рр. до 20 років у 2005-2010 рр., а в 2045-2050 рр. цей показник досягне 23 років. Отже, люди літнього віку продовжують старіти, і очікується, що частка осіб у віці 80 років або старше, яка нині становить 1,5 % загальної чисельності населення у світі, в 2050 р. дорівнюватиме 4,4 %.
Найбільше літніх людей, як і нині, буде в Європі - 35 % в 2050 р. В Азії, Латинській Америці та Карибському басейні літні люди на той час становитимуть 24 % загальної чисельності населення. Найменше літніх людей буде в майбутньому в Африці - лише 10 % населення.
Статевий склад населення світу характеризується незначним переважанням чоловіків над жінками. На 100 жінок припадає приблизно 102 чоловіки. Однак у найбільш працездатному віці - від 15 до 49 років - жінок, навпаки, дещо більше - 52 %. До того ж тривалість життя жінок вища, ніж тривалість життя чоловіків - 70 проти 65 років. Оскільки очікувана тривалість життя жінок, особливо у старшому віці, вища, ніж у чоловіків, більшість літніх людей становлять жінки. Так, у віковій групі 60 років і старше на кожних 100 жінок припадає 82 чоловіки. Різними є співвідношення між чоловіками й жінками в містах і селах. У Європі, США, Канаді й Австралії в сільській місцевості переважають чоловіки, у країнах, що розвиваються — жінки.
Демографічна політика держав
Демографічна політика - це система адміністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, які здійснюються державою з метою врегулювання передусім народжуваності. В країнах з першим типом відтворення населення державні заходи спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, а в країнах з другим типом, навпаки, на скорочення. Так, у багатьох європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують грошові субсидії, певні міри соціального захисту та стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей і жінок, які мають дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика стримування народжуваності.
Старіння населення породжує проблеми, пов'язані із забезпеченням фінансової стабільності як пенсійних систем, заснованих на перерозподілі доходів, унаслідок чого частина доходів молодих поколінь використовується на користь як старших поколінь, так і системи охорони здоров'я. Оскільки жінки становлять більшість літніх людей і протягом свого життя меншою мірою задіяні на ринку праці, вони особливо ризикують опинитися серед незаможних у літньому віці.
Старіння населення може забезпечити додаткове і постійне збільшення доходу на душу населення і економічне зростання, за тієї умови, що внаслідок зменшення кількості дітей більше жінок поповнюватимуть ринок робочої сили, що обсяг інвестицій у сектори охорони здоров'я і освіти збільшуватиметься і що люди відкладатимуть більше коштів, необхідних для життя протягом тривалішого періоду перебування на пенсії. Проте відповідні результати залежатимуть від створення належних інститутів і прийняття на озброєння стратегій, які сприяють накопиченню людського та фізичного капіталу.
Розміщення населення світу
Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Адже не всі регіони на континентах мають сприятливі природні умови для життя і господарської діяльності людини. Найбільш густо населеними у світі є прибережні території. Загалом лише на 7 % площі суходолу проживає 70 % населення світу. Утім на чисельність населення в окремих частинах світу вплинули й інші чинники - історичні, політичні, економічні, соціальні.
Найбільше жителів має Азія, де на площі понад 43 млн км2 постійно проживає 4 млрд 52 млн осіб. Друге місце посідає Африка, де на ЗО млн км2 мешкає 967 млн осіб. Третє місце належить Європі, де на площі 10 млн км2 розмістилось 736 млн осіб. У Північній та Центральній Америці кількість постійного населення становить 528 млн осіб, і живуть вони на площі понад 24 млн км2. Передостаннє місце посідає Південна Америка з населенням 387 млн осіб на площі близько 18 млн км2. Найменше населена Австралія і Океанія, де на площі менш як 8 млн км2 постійно мешкає 35 млн осіб.
Проте показник чисельності населення в тому чи іншому регіоні не відбиває справжніх особливостей розміщення населення. Головним показником розміщення людей на Землі є густота населення - кількість людей, що постійно проживають на 1 км2 території. Зрозуміло, що при зростанні чисельності населення та незмінності площі суходолу середня густота населення Землі постійно зростає.
Густота населення дуже різниться в різних країнах світу. Так, наприклад, у Монако густота населення перевищує 42 тис. осіб/км.кв, у Сінгапурі - понад 18 тис. осіб/км.кв. Понад 2 тис. осіб/км.кв. становить густота населення в Бангладеш (750), Бахрейні, на Мальті. Значно вища за середньосвітову густота населення в Японії, у Великій Британії, у Німеччині понад 600, в Італії - понад 500, у Франції - понад 280, в Іспанії — понад 200, у США - понад 80. Водночас в Австралії і Ботсвані - 7 осіб/км.кв., в Ісландії і Мавританії - 8, менше 1 особи/км.кв. - в Канаді та Лівії, на острові Гренландія.
Міське та сільське населення. Урбанізація
Як вам уже відомо, за місцем проживання населення світу поділяють на міське і сільське. Але єдиних у світі критеріїв міста немає. До того ж міста класифікують за різними ознаками. Наприклад, за зовнішнім виглядом виділяють міста європейського, північноамериканського, азіатського типу.
За господарськими функціями розрізняють промислові і транспортні міста, наукові, культурні і курортні центри, торговельні та адміністративні тощо. Надалі, ознайомлюючись з державами світу, ви переконаєтеся, що важливою особливістю переважної більшості сучасних міст є їхня багатофункціональність. Найбільше міст, в яких поєднуються промислові, торговельні, транспортні, адміністративні функції. Але є й такі, що спеціалізуються на якомусь одному виді діяльності. Наприклад, порт Суец — великий транспортний вузол; міста Гейдельберг, Кембридж, Дубна — науково-освітні центри; Ялта, Карлові Вари, Ніцца — міста-курорти. Можна ще назвати міста — військові бази (Севастополь, Гібралтар, Тулон), релігійні центри (Єрусалим, Мекка, Київ). Майже всі міста виконують політико-адміністративні функції. Серед них виділяються міста, спеціально побудовані як столиці (Бразиліа, Канберра).
У кожній державі існують свої стандарти міста, які передусім враховують чисельність населення і структуру його зайнятості. Зважаючи на це, містом зазвичай називають населений пункт, який має значну кількість жителів, залучених переважно до несільськогосподарської діяльності.
Залежно від місцевих особливостей нижній кількісний критерій для міста коливається від кількох сотень (наприклад, 250 у Данії) і тисяч (у Малайзії - понад 1 тис, в Ісландії - 2 тис.) до десятків тисяч (понад 10 тис. в Україні, 25 тис. - у США, 50 тис. - в Японії) жителів населеного пункту.
Ще донедавна у світі переважало сільське населення. Проте в 2008 р., за даними ООН, вперше в історії кількість жителів міст перевищила кількість жителів сільських районів. З курсу економічної і соціальної географії України вам уже відомо, що процес зростання міст і підвищення їхньої ролі в житті суспільства одержав назву урбанізація. Серед головних причин урбанізації - відтік людей із сільської місцевості в міста і перетворення частини сільських поселень на міські.
Процеси урбанізації охоплюють увесь світ, однак рівні її прояву різні. Найбільш урбанізованим серед регіонів світу є нині Австралія, де частка міського населення становить майже 92 %. Високо урбанізованими є також Північна Америка (81 %) і Латинська Америка, включаючи Карибський басейн (78 %). їм поступається Європа, де 72 % населення проживає в містах. Ще більше відстають за рівнем урбанізації Азія і Африка, де проживають відповідно 40 % і близько 39 % городян.
Населення таких невеликих за розмірами держав, як Ватикан, Монако, Сінгапур, повністю є міським. У Бельгії і Кувейті на міське населення припадає 97 %, у Венесуелі та Ізраїлі, в Ісландії і Катарі частка міського населення перевищує 90 %. Також до найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5 жителів, належать Велика Британія і Уругвай, Нідерланди і Ліван, Німеччина і Чилі, Австралія і Джибуті тощо.
Міське населення Землі продовжує зростати. Очікується, що особливо швидкими темпами будуть відбуватися процеси урбанізації в країнах, що розвиваються. У 2050 р. саме тут проживатиме більшість городян світу - 5,3 млрд осіб, а частка міського населення становитиме 67 % населення цієї групи країн.
Передбачається, що наступні десятиліття Африка і Азія переживатимуть процес швидкої урбанізації і на їхню частку припадатиме 80 % приросту міського населення в країнах, що розвиваються. Проте до 2050 р. для них, як і раніше, будуть характерні значно нижчі рівні урбанізації, ніж для інших великих регіонів.
У розвинутих країнах чисельність населення міст, ймовірно, становитиме лише 1,1 млрд осіб (86 % населення цієї групи країн). Загалом до 2050 р. 6,4 млрд осіб, або 70 % усіх жителів планети, ймовірно, мешкатимуть у містах.
Найшвидше зростає населення сучасних великих міст, внаслідок чого формуються міські агломерації. Визначальна роль у формуванні систем розселення належить містам-мільйонерам. Як ви уже знаєте з попереднього курсу географії, міські агломерації (від лат. - приєднувати) - це єдине компактне просторове угруповання міських поселень, що розміщені на певній території і об'єднані між собою політичними, культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими, адміністративно-управлінськими та іншими зв'язками.
Найбільші у світі агломерації розташовані поза межами Європи. Адже найбільша з них сформувалася навколо японської столиці Токіо (понад 36 млн осіб). їй помітно поступається індійське місто Мумбаї (понад 20 млн осіб), до якого упритул наближаються бразильське Сан-Паулу (19,9 млн осіб), мексиканська столиця Мехіко (19,48 млн осіб) та Нью-Йорк у США (19,44 млн осіб). Найпотужніші європейські агломерації розташовані не ближче 20-го (Москва - 10,5 млн) і 21-го місця (Париж - близько 10 млн жителів).
Подекуди агломерації зростаються між собою, утворюючи найбільші форми розселення - мегалополіси, або мегаполіси (з грец. - велике місто). Найбільшим у світі є мегаполіс Токайдо, який простягається впродовж 700 км на Тихоокеанському узбережжі Японії від столиці Токіо до міст Осака і Кобе. У межах цього мегаполіса, за деякими підрахунками, проживає близько 70 млн осіб, тобто понад половину населення країни.
У США сформувалося три мегаполіси, у яких проживає більш як третина населення країни. Найбільший серед них - це Босваш, що видовжений на 800 км від Бостона до Вашингтона. Тут сконцентровано близько 50 млн осіб. Другий мегалополіс - Чипіттс - простягається уздовж південного узбережжя Великих озер від Чикаго до Піттсбурга. Наймолодший і мегалополіс США - Сансан, розташований на заході країни, простягається від Сан-Франциско до Сан-Дієго, що неподалік від кордону з Мексикою.
Мегалополіси формуються і в Західній Європі, але там вони менші за масштабами концентрації населення. Серед інших виділяються своїми розмірами Англійський мегалополіс (об'єднує агломерації від Лондона до Ліверпуля) і Рейнський (від Роттердама в Нідерландах до Майна в Німеччині). Кожен з них включає десятки агломерацій з населенням по 30-35 млн осіб.
Урбанізація надає широкі можливості для скорочення злиденності. Однак неконтрольоване зростання міст, які нині мають тенденцію до розширення своїх територій, спричинятиме загострення соціальних та екологічних проблем. Зрештою, усе це впливає на результати трудової діяльності, на економіку міст.
У великих за розмірами містах активніше використовується транспорт, внаслідок чого споживається більше енергії і сильніше забруднюється повітря. Так само збільшуються витрати води і водночас зростає ризик зменшення зелених зон. Негативним результатом урбанізації є також "ефект міського теплового острова" - підвищення на 2-6 градуси С температури повітря в містах порівняно з їхніми околицями, що спричинює теплове забруднення і виникнення в людей теплового стресу.
Проблеми, що виникають або посилюються внаслідок урбанізації, спричинили подекуди явище субурбанізації. Субурбанізація - це відтік населення з міст у приміську зону, де краща екологічна ситуація та умови життя. Подібне особливо характерне в розвинутих країнах, де заможні верстви населення, уникаючи шуму, забруднення повітря і нестачі зелені, споруджують собі за околицями міст котеджі - будинки "сільського типу". При цьому нові поселення в передмісті аж ніяк не стають сільськими, оскільки практично всі його мешканці продовжують працювати в місті.
Сільське населення. Чисельність сільського населення в усьому світі, за прогнозами ООН, на відміну від населення міст, поступово зменшуватиметься. Свого максимального показника, що становить 3,5 млрд осіб, чисельність сільського населення досягне в 2018 р. Але в 2050 р. вона знизиться майже до 2,8 млрд осіб, що становитиме лише ЗО % від загальної кількості жителів планети. Левова частка кількості сільських мешканців (93 %) припадатиме на країни, що розвиваються.
Нині найменш урбанізованими країнами є азійський Бутан і африканські країни Руанда та Бурунді, де сільське населення складає 94-95 %. Сільське населення переважає також у таких країнах, як Непал та Ефіопія (близько 89 %), Бангладеш і Нігер (80 %), Таїланд, В'єтнам, Афганістан, Чад (79 %), Індія (72 %) та інші.
Існують дві основні форми сільського розселення - групова і розсіяна. Групова форма (села, хутори, станиці тощо) поширені у Східній Європі, зокрема в Україні. Така форма розселення характерна також для Китаю, Японії та більшості країн, що розвиваються.
Розсіяна форма розселення вирізняється проживанням людей на окремих фермах - зазвичай, приватне господарство або сільськогосподарське підприємство на власній земельній ділянці. Виникнення ферм пов'язано з особливостями освоєння території і характерно передовсім для США, Канади, Австралії, Південно-Африканської Республіки тощо.
Етнічний і мовний склад населення
Терміном "етнос" (з давньогрец. - народ) зазвичай позначають особливе соціальне угруповання людей, що виникло впродовж тривалого історичного розвитку. У сучасному суспільно-політичному лексиконі, науковій і навчальній літературі поняття "народ" та "етнос" часто застосовують як тотожні.
Етнічний склад населення світу дуже строкатий. Адже він складається з великої кількості так званих етнічних спільнот - племен, народностей, націй. Однак поняття "народ" (етнос) не варто ототожнювати з поняттям "нація". За даними ЮНЕСКО, на Земній кулі проживає понад 4 тис. різних етносів. Чисельність їх коливається від кількох десятків до сотень мільйонів осіб. З них лише 800 досягли вищої стадії розвитку етнічних спільнот - нації. При цьому націй чисельністю понад 10 млн осіб у світі лише 67, серед них китайці, хіндустанці, американці, росіяни, японці та ін.
Політичні кордони не завжди збігаються з етнічними. Трапляється, що окремі народи проживають у різних державах. Подекуди це спричинює загострення національних відносин, що можуть навіть призводити до збройних конфліктів. Прикладами є Боснія і Герцеговина, Північна Ірландія, Палестина, країна Басків в Іспанії, Нагірний Карабах, Ічкерія в Російській Федерації тощо.
Усе людство належить до трьох основних рас: європеоїдної, монголоїдної та негроїдної. Дехто з учених виділяє ще американську й австралоїдну раси. До першої вони відносять індіанців Америки, до другої — аборигенів Австралії та деякі народи Океанії, Південної і Південно-Східної Азії. Тепер нація стоїть вище від раси. Так, американська нація США об'єднує представників усіх людських рас.
Однією з найголовніших умов формування етнічних спільнот є спільність мови, тому назви народів найчастіше збігаються з назвами мов. Важливою умовою формування етносу є також спільність території. Але й територіально роз'єднані групи етносу можуть тривалий час зберігати свою національну самобутність, яка виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки, обрядах тощо. Отже, етнос - це стійка спільнота людей, що історично склалася на певній території, де люди мають власну мову, культуру, розуміння своєї єдності і відмінності від інших етносів.
Із часом та чи інша мова внаслідок різних причин (найчастіше внаслідок колонізації) поширювалася на різних територіях. Наприклад, англійською мовою говорять і американці США, і австралійці, і англоканадці та інші народи, іспанською - народи Латинської Америки, португальською -населення Бразилії, Анголи, Мозамбіку та ін.
У сучасному світі налічують за різними підрахунками від 2,5 до 5 тис. різних мов. Детально встановити їхню кількість дуже важко, бо деякі області земної кулі лінгвістично недостатньо вивчені. До того ж відмінності між різними мовами і діалектами (різновидами) однієї мови є досить нечіткими.
Мови світу за ознакою спорідненості об'єднують у мовні сім'ї. Сім'ї поділяють на групи. Найбільш поширені мови індоєвропейської сім'ї, яка включає близько 100 різних мов. Ними розмовляє близько 45 % населення світу. Ця мовна сім'я об'єднує 10 мовних груп, але тільки чотири з них (індоарійська, романська, германська і слов'янська) мають понад 100 млн осіб кожна. Вважається, що мови цієї сім'ї виникли на межі Південно-Східної Європи і Східної Азії на початку нашої ери і розповсюдилися від країн Західної Європи до басейну р. Інд. Пізніше вони стали мовами також Австралії і Америки.
На другому місці за поширеністю серед населення Землі перебуває китайсько-тибетська мовна сім'я, яка охоплює 22 % усіх мешканців планети. Понад 1 млрд осіб, що спілкуються мовами цієї сім'ї, займає дуже компактну територію Східної і Південно-Східної Азії. Найбільша частка тут припадає на китайську мову.
Серед інших сімей численними є мови сино-тибетської (близько 23 % населення світу), нігеро-кордофанської (6 %), семіто-хамітської (понад 5 %), австронезійської (майже 5 %), дравідійської (майже 4 %).
За даними ЮНЕСКО, більше половини мов, якими нині користуються у світі, може зникнути вже до кінця XXI ст. Значною мірою це пов'язано зі зникненням певного народу і мовною асиміляцією, тобто злиттям різних мов в одну.
Мови, яким загрожує зникнення, потребують спеціального правового захисту. Саме з такою метою була прийнята Європейська хартія регіональних мов, або мов меншин, ратифікована в Україні у 1999-2003 рр. З переліку зникаючих мов до цього документа потрапили лише гагаузька та кримськотатарська мови. Проте в документі не згадано караїмської мови, тим часом, згідно з Червоною книгою зникаючих мов, вона належить до тих, що "перебуває під серйозною загрозою", не згадується в ньому й русинська, роменська, ногайська, які "перебувають під загрозою", та інші мови народів, що проживають в Україні.
Найбільша кількість людей на Землі розмовляє китайською мовою. На початку XXI ст. їх налічувалося понад 1 млрд 264 млн осіб. Також до найпоширеніших мов світу належать: гінді (824 млн осіб), англійська (822), іспанська (349), арабська (281,5), французька (228), індонезійська (225), португальська (215), російська (146), урду (141,5), бенгальська (129), японська (126 млн осіб). Кожною з усіх інших мов світу розмовляє менш як 100 млн осіб. Українською мовою спілкується на планеті близько 48 млн осіб.
Окремі народи спілкуються двома мовами. Так, наприклад, ірландці використовують ірландську та англійську, канадці - англійську і французьку.
Залежно від національного складу населення країни поділяються на однонаціональні та багатонаціональні. Більшість країн світу - багатонаціональні. Саме такими є США, де живуть представники понад 100 народів, Бразилія та Канада - понад 80, Мексика й Аргентина - понад 50 тощо.
Водночас є чимало держав, де основна національність становить понад 90 % усього населення. Серед таких в Європі, зокрема, Ірландія, Данія, Швеція, Польща, Угорщина, Португалія, Італія, Греція та ін. В Азії національно однорідними є Південна Корея, Японія, Ємен, Бангладеш, Саудівська Аравія та ін. Так само переважають етнічно відносно однорідні країни в Африці. Понад 80 % населення Австралії - англоавстралійці.
Релігійний склад населення
Релігія завжди була невід'ємною складовою культури будь-якого народу. Проте релігійний склад населення світу досить неоднорідний. Релігії виникли з примітивних вірувань як-от: тотемізм, магія, фетишизм, анімізм, культ предків. Вони ґрунтуються на вірі у зв'язок людини з певним предметом, що має таємничу силу, з тваринами, явищами природи. Ці первинні форми релігії й донині збереглися в деяких народів тропічної Африки, багатьох груп індіанців Америки, аборигенів Австралії і островів Океанії, у деяких районах Азії.
Серед одного народу або групи народів, об'єднаних в одній державі, виникали також традиційні місцеві (регіональні) релігії. До таких відносять юдаїзм (переважно в Ізраїлі), даосизм і конфуціанство (в Китаї), синтоїзм (в Японії), джайнізм (в Індії) і сикхізм (на території Пенджабу, що нині поділена між Індією та Пакистаном), зороастризм (здебільшого, в Ірані та Індії), індуїзм (передусім в Індії, Непалі, Шрі-Ланці і Бангладеш).
Тим часом є релігії, які поширені серед народів різних країн і різних континентів. їх так і називають - світові релігії. Найдавнішою з них є буддизм, що виник у VI ст. до н. е. в Південній Азії. У середині І ст. н. е. в Палестині зародилося християнство. Наймолодшою серед світових релігій є іслам, що виник у VII ст. на заході Аравійського півострова.
Світові релігії сповідує загалом більше половини віруючого населення світу - понад три мільярди осіб. З них найбільше християн - понад 1 млрд 800 млн. Однак християнство має три основні гілки - католицизм (його прихильники налічують 1 млрд осіб), протестантизм (понад 600 млн осіб) і православ'я (близько 200 млн осіб).
Прихильників ісламу (мусульманства) на Землі налічують понад 1 млрд 100 млн. Так само як і в християнстві, у цій релігії існує кілька напрямків. Найчисленніший з них представляють суніти, які становлять близько 90 % мусульман. Набагато менші за чисельністю шиїти та інші (суфії, хариджити тощо).
Буддизм, що сповідують понад 300 млн жителів Землі, так само має численні течії. Загалом їх понад 200, але окремі з них налічують лише кілька десятків тисяч прихильників.
У Європі поширилося майже виключно християнство, причому католицизм найбільш широко представлений у південній, частково в західній і східній її частинах; протестантизм - у північній, центральній і західній; православ'я - на південному сході. У країнах колишнього СРСР поширені православ'я, мусульманство, іудаїзм, частково католицизм.
В Азії найбільше поширився іслам переважно сунітського спрямування, а в Ірані, Ємені, Іраку - шиїтського (понад 10 млн осіб). За кількістю віруючих найбільшою мусульманською країною є Індонезія. Азія - це регіон світу, де зосереджені буддизм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм; християнство розповсюджене на Філіппінах, у Лівані і на Кіпрі.
В Африці, особливо в її північній частині, а також в Сомалі панує іслам (суніти), у ПАР переважає протестантизм серед білого населення, в Ефіопії - християнство. У більшості країн представлені католики і протестанти, а також місцеві традиційні релігії.
В Австралії серед віруючих переважають протестанти і католики, аборигени - представники примітивних вірувань.
На Америку припадає більше половини всіх католиків світу (США, Канада, країни Латинської Америки) і значна частина протестантів (у США).
В Україні після встановлення незалежності утворилася Українська православна церква (Київського та Московського патріархатів), відновила діяльність Українська греко-католицька церква, відкрилися мечеті та синагоги, інші культові споруди.
Релігійний склад населення в багатьох країнах доволі строкатий. Так, Німеччина — протестантсько-католицька держава, Індія — індуїстсько-мусульманська, Росія — православно-мусульманська, Україна — православно-католицько-протестантська тощо. Напевно, найстрокатіші в релігійному відношенні Сполучені Штати Америки.
Соціальна і професійна структура населення. Трудові ресурси
Соціальна і професійна структура населення - розподіл населення за приналежністю до певної соціальної і професійної групи. На перший погляд, робітники і селяни, учені і бізнесмени, службовці не об'єднані в якісь групи, на зразок політичних партій. Однак якщо придивитися уважніше до будь-якого суспільства, то стане очевидним, що окремі його члени різняться своїм становищем у суспільстві - відношенням до засобів виробництва, влади, характеру праці, фаху, освіти, рівня й структури прибутків тощо. Отже, інтереси в них теж різні. Саме соціальні інтереси і об'єднують окремих людей у "неформальні", соціальні, групи.
Виділяються різні види соціальних структур. Найважливіший зріз соціальної структури відображає соціально-класова структура. Вона віддзеркалює складну картину соціальної нерівності між суспільними класами, представниками розумової і фізичної праці, соціальними верствами всередині класів.
Соціальна структура населення у світі помітно змінилася впродовж останніх десятиліть. А на рубежі минулого і поточного століття в соціальній структурі суспільства відбулася своєрідна революція. Саме в цей період індустріальне суспільство перейшло до постіндустріального суспільства.
У Радянській імперії соціальну структуру суспільства до 1960-х років практично не вивчали. Це було спричинено офіційним визнанням того, що соціальну структуру радянського суспільства становили два класи (робітники і колгоспне селянство) й одна верства (прошарок) - інтелігенція. Взаємовідносини між ними через відсутність суперечностей, вважалося, були безконфліктні. Проте насправді такі твердження абсолютно не відображали реального стану суспільства.
У соціальній структурі населення сучасного постіндустріального суспільства визначальний вплив на класові відносини і соціальну нерівність має освітньо-професійний чинник. Це означає, що соціальна структура суспільства взаємодіє з професійною структурою. Адже професії пов'язані з соціально-економічними відмінностями в суспільстві, тобто з суспільними класами і верствами.
Нині залежність оплати праці від рівня освіти і кваліфікації працівника посилилася. Водночас зросли суспільна значущість і престиж інтелектуальної діяльності, наявності вищої освіти, можливості самостійно організовувати роботу й управляти людьми. Саме тому у складі працюючого населення збільшилася чисельність менеджерів (управлінців), спеціалістів з високим рівнем освітньо-професійної підготовки. Внаслідок цього вони входять до найбільш високооплачуваної, привілейованої та впливової частини зайнятих, формуючи основу нового середнього класу.
Окреме місце посідає так звана державна еліта, що поповнилася керівниками націоналізованих і змішаних компаній. Загалом же соціальна верхівка зміцніла, адже зазвичай має і політичну, і економічну владу.
Трудові ресурси - частина населення, що бере чи може брати участь у трудовій діяльності, маючи для цього необхідний фізичний розвиток, розумові здібності і знання. В різних країнах працездатний вік визначається по-своєму. В середньому це період життя людини від 15 до 65 років.
У різних країнах величину трудових ресурсів визначають по-різному, відповідно до юридично встановлених меж працездатного віку, найчастіше визначеного термінами шкільного навчання і пенсійним віком. У міжнародній статистиці працездатним вважається населення від 15 до 65 років. Але національні законодавства країн, зважаючи на місцеві особливості (традиції, демографічну й економічну ситуацію), встановлюють свої межі працездатного віку. Так, у більшості країн нижньою межею працездатного віку визнається вік у 14-16 років (в Україні -16 років). Верхня межа визначається середньою тривалістю життя і для більшості країн світу встановлена в 60-65 років. Проте у ряді країн Африки й Азії вік виходу на пенсію визначений у 50 років. Водночас, у розвинутих країнах з високими показниками тривалості життя (Данія, Швеція, Норвегія) пенсійний вік встановлюється з 67 до 70 років.
У багатьох країнах вік виходу на пенсію чоловіків і жінок є однаковим, в інших - пенсійний вік чоловіків на 3-5 років вищий, ніж жінок (США, Швеція, Україна та ін.). В Україні низький вік виходу на пенсію - для жінок він установлений у 55 років, для чоловіків - 60 років. Хоча заплановане його поступове збільшення внаслідок проведення пенсійної реформи.
Крім населення у працездатному віці, до складу трудових ресурсів входять працюючі підлітки (до 15 років) й особи пенсійного віку, що становлять так звані додаткові трудові ресурси.
Частина трудових ресурсів, що на даний час безпосередньо залучена в суспільне виробництво, та безробітні люди, які хочуть працювати (шукають роботу), становлять економічно активне населення. На нього припадає близько 3/4 трудових ресурсів світу. Решту становить економічно неактивне населення - люди, які перебувають на утриманні держави або окремих осіб. До економічно неактивного населення належать зайняті в домашньому господарстві, ті, що навчаються, і непрацюючі пенсіонери.
Структура зайнятості загалом відповідає структурі господарства і типу країни за рівнем економічного розвитку. У розвинутих країнах понад половину зайнятого населення, подекуди до 60-80 %, зайнято в невиробничій сфері (наука, освіта, медицина, торгово-фінансова діяльність тощо). У промисловості зайнято в середньому близько 25-40 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується - зазвичай 3-6 %.
Водночас у більшості країн, що розвиваються, понад 40-50 % населення зайнято в сільському і лісовому господарстві. Частка зайнятих у промисловості не перевищує 20-25 %. Подекуди, як-от у Латинській Америці, значний відсоток становлять зайняті в невиробничій сфері, переважно сфері послуг.
У країнах перехідного типу економіки основна частина населення зайнята у виробничій сфері - майже 40 % у промисловості і 20 % у сільському господарстві. На невиробничу сферу припадає понад 40 %, причому 2/3 з них зайняті в освіті, охороні здоров'я, культурі.
Рівень безробіття - це співвідношення між офіційно зареєстрованими безробітними до загальної кількості трудових ресурсів. Цей показник змінюється в часі й неоднаковий у різних країнах. Так, у країнах, що розвиваються, він може коливатися від 10 до 40 % економічно активного населення. У розвинутих країнах частка безробітних зазвичай становить 10-20 %, а в країнах перехідного типу економіки - 5-30 %.
Загострення глобальної фінансової кризи спричинює тяжкі наслідки для зайнятості у всьому світі. З 2008 р. спостерігається швидке зростання безробіття, і, як очікується, найближчими роками ця тенденція лише посилиться.
За прогнозами ООН, кількість безробітних до 2010 року мала збільшитися на 50 млн осіб, проте якщо ситуація погіршуватиметься, то ця цифра може подвоїтися. Наслідком цього стане, зокрема, те, що кількість людей, які так і не зможуть вирватися з жебрацтва або поповнять ряди знедолених, буде на 73-103 млн осіб більша, ніж мала би бути за відсутності кризи. Ця проблема дуже актуальна для Східної і Південної Азії, де жертвами кризи можуть стати 56-80 млн осіб, близько половини з яких проживає в Індії. Криза, можливо, не дасть змоги вирватися з убогості додатково 12-16 млн осіб в Африці і ще 4 млн осіб у Латинській Америці та Карибському басейні. Найбільшого ризику втратити під час глобальної кризи роботу або позбутися частини доходу зазнають працівники на низькооплачуваних посадах, включаючи молодь і жінок.
Колишні працівники, які стають безробітними, змушені переїжджати назад з міст у сільські райони. Лише в Китаї в кінці 2008 з. жертвами такого витіснення стали 20 млн працівників. Негативні наслідки кризи ще довго даватимуть про себе знати. Оскільки глобальне пожвавлення в 2010 р., у кращому випадку, буде вельми нестійким, більшості країн необхідно буде домогтися істотного підвищення темпів зростання економіки в 2011—2015 рр., аби компенсувати втрати робочих місць і переміщення робочої сили внаслідок кризи.
У кожній країні з ринковим господарством існує і ринок праці. Це форма перерозподілу трудових ресурсів між різними сферами зайнятості, цивілізований спосіб включення робочої сили у господарську діяльність. У різних країнах світу ринок праці діє неоднаково.
Так, у США відсутня централізована система наймання робочої сили. Кожний штат по-своєму регламентує рівень зайнятості, допомогу безробітним, страхові фонди.
Своєрідна модель ринку праці існує у Швеції. Тут держава активно втручається в його формування і функціонування: за допомогою законів, податків, урядових вкладень у ті чи інші сфери господарства вона вирішує проблему зайнятості і навіть визначає рівень оплати праці.
Інакше в Японії. Там діє так званий довічний найм на роботу, який гарантує працевлаштування на фірмі до досягнення пенсійного віку. При цьому розмір платні й усіх додаткових виплат (премій, заохочень тощо) залежить від віку і стажу роботи.
Джерела інформації:
1.Пестушко В.Ю., Уварова Г.Ш. Географія: Підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл.: Рівень стандарту, академічний рівень. - К.: Генеза, 2010. - 304 с.: іл.
2. Масляк П.О., Дахно І.І. Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл. загальноосвіт. навч.закл./ За ред. П.О.Масляка. - К.: Вежа, 2003. - 280 с.: іл.
3. Топузов О.М., Тименко Л.В. Економічна і соціальна географія світу: Підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закладів. - К.: Зодіак-ЕКО, 2005. - 208 с.: іл.
Географічні дослідження у Чернівецькому університеті започатковано у 1876/77 навчальному році, тобто...
В місті Одеса становлення і розвиток географічних і геологічних наук та підготовка фахівців за цими ...
Вперше термін "геополітика" був введений Рудольфом Челленом у 1899 році. За визначенням Че...
Від початку формування національних географічних шкіл і до Першої світової війни німецька географічн...
Проблема вибору концепцій районування постала ще наприкінці ХІХ століття перед Відалем де ля Блашем ...
Всебічний розвиток суспільної географії у Франції почався у ХIХ столітті, як у Німеччині, але з запі...
Засновником французької геополітичної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (famousgeographers/31-...