Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Політична карта світу

Ми живемо у час бурхливих політичних подій. Президентські вибори й антидержавні перевороти, міжнародні зустрічі й міжнаціональні конфлікти, прикордонні військові суперечки і спільні дружні прикордонні заходи. Усе це стало звичною складовою суспільно-політичного життя в різних куточках нашої планети.
Часто політичні події спричинюють у тих чи інших країнах світу навіть зміну форм державного правління та їхнього адміністративно-територіального устрою. Подекуди внутрішньодержавні зміни настільки виявляються серйозними, що нещодавно єдині і, здавалося б, непорушні держави розпадаються на окремі території, кожна з яких заявляє своє право на політичну самостійність. І ось уже міняються усталені кордони, видозмінюються обриси країн і держав... Своєрідні підсумки політичних процесів надає політична карта, яка, наче дзеркало політичної ситуації, відображає різні території, країни, держави, а також розкриває їхню форму правління і державного устрою.

Етапи формування політичної карти світу

Політична карта - це географічна карта, на якій відображено територіально-політичний поділ світу, материків або окремих регіонів. Сучасна політична карта світу формувалася поступово, в ході історичного розвитку.
Наче у калейдоскопі простору та часу, на п'яти континентах планети виникали, зростали і процвітали чергові територіально-політичні утворення. Плинув час, і вони розпадалися і зникали з політичної арени, даючи ученим матеріал для наукового аналізу процесу державотворення. Формування політичної карти світу вивчає одна з гілок суспільної географії, окрема наука - політична географія.

Формування політичної карти світу налічує декілька тисячоліть. У цьому процесі визначають чотири етапи: стародавній, середньовічний, новий і новітній.
Стародавній етап (V тис. до н. е. - V ст. н.е.) пов'язаний з виникненням, розквітом і крахом перших державних утворень - двох основних форм державного ладу: монархій (Стародавній Єгипет, Ассирія, Вавилон, Перська держава) і республік (міста-держави Фінікії, Греції, Стародавній Рим). Саме з них розпочався політико-територіальний поділ географічного простору.
Середньовічний етап (V-ХV ст.) супроводжувався територіальними захопленнями земель великими феодальними державами, внаслідок чого політична карта була вкрай роздрібненою та нестійкою. У цей період існували такі могутні держави, як Священна Римська імперія, Візантія, Англія, Португалія, Київська Русь.
Новий етап (на межі ХV-ХVІ ст. - поч. Першої світової війни ) характеризується великими географічними відкриттями і, як наслідок, поділом світу на колоніальні імперії. Найбільшими серед таких були Іспанська, Португальська, Голландська, Британська, Французька, Російська, Османська, Німецька тощо. Водночас це епоха зародження, розвитку й утвердження ринкових відносин.
Новий етап творення політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до Першої світової війни на початку XX ст. У цей час утверджуються і стають панівними ринкові відносини. В їх сферу втягуються найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Португалією ще в середньовічні часи, розгортаються з новою силою. Цього разу їх проводять молоді капіталістичні країни — Нідерланди й Англія. У XVIII ст. вибороли незалежність Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнилися іспанські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.
Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни європейські держави захопили майже всю Африку. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами (Великобританія, Франція, Німеччина та ін.). Закінчився і новий етап творення політичної карти світу.
Новітній етап (1914 р. - до наших днів), за якого відбуваються новий перерозподіл поділеного на той час світу, процеси деколонізації, визнання суверенітетів десятків держав, утворення низки авторитетних міжнародних організацій та ін. Новітній етап поділяють на три періоди.
Визначальними подіями першого періоду (1914-1939 рр.) були розпад Австро-Угорської імперії і поява на політичній карті світу групи нових незалежних країн. Зокрема, на політичній карті Європи з'явились такі держави, як Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Литва, на короткий час Українська Народна Республіка та ін. Загалом в 1939 р. була 71 суверенна країна. До того ж у цей період утворилася величезна держава з командно-адміністративним типом економіки - СРСР і світ розколовся на дві системи за ідеологічним принципом. Утворилося дві Німеччини, дві Кореї, два В'єтнами, два Китаї. Одні й ті ж нації, але тепер уже в різних країнах, почали одночасно будувати різні системи — комуністичну і ринкову (капіталістичну), тому в людства нарешті з'явилася реальна можливість на практиці пересвідчитися, яка з них є кращою. Виявилося, що ринкова система набагато ефективніша за соціалістичну (комуністичну). Тому остання збанкрутіла і зазнала краху.
Характерною ознакою другого періоду новітнього етапу у формуванні політичної карти світу (після закінчення Другої світової війни і до початку 1990-х років) є крах колоніальної системи. Десятки країн Африки, Азії, Латинської Америки упродовж цього періоду проголосили незалежність, визволившись з-під колоніального гніту. Особливо результативним виявився 1960 р. - "рік Африки", коли на політичній карті Чорного континенту з'явилися десятки суверенних країн.
Третій період новітнього етапу формування політичної карти світу позначився розпадом Радянського Союзу в 1991 р. і крахом соціалістичного табору. Як наслідок, на політичній карті світу замість 15 колишніх республік СРСР з'явилася ціла низка незалежних країн. Крім того, об'єдналася Німеччина і, навпаки, розпалися Союзні Республіки Югославія та Чехословаччина. Виникли нові незалежні держави і в Океанії, в Африці. Визначено долю Гонконгу та Аоминю, які відійшли до Китаю.

Великий вплив на формування політичної карти світу мають геополітичні чинники, тобто чинники, пов'язані з дією географічного довкілля. Геополітика — це наука, яка вивчає вплив географічних чинників переважно на зовнішню, а також внутрішню політику держав. Найбільший внесок у її розвиток зробили німецькі географи. Деякі з них розглядали держави як живі організми, які борються між собою за місце під сонцем.
Природа й природні ресурси, а до них належить і площа території, є важливою умовою розвитку будь-якої держави. Кожна країна повинна мати достатній простір для задоволення своїх внутрішніх потреб. З іншого боку, вплив території — це вплив її природних умов і в цілому географічного середовища. Клімат, їжа і навіть географічний краєвид, стверджував російський геополітик П. М. Шлюков, впливають на природу й психіку людини. Формується певний менталітет (характер, образ мислення) народу. Він обов'язково позначається на внутрішній і зовнішній політиці тієї країни, в якій цей народ переважає.
Велике значення має географічне положення країни, тобто розміщення її відносно інших об'єктів і територій на поверхні Землі. Зовсім різні результати розвитку нації і країни дає їх розташування в зоні тундри і в субтропічній зоні, у гірській місцевості й на морському узбережжі.
Якщо країна межує з нестабільними, кризовими державами, це негативно позначається на її соціально-економічному розвитку. На територію цієї країни починають проникати біженці, озброєні формування тощо. Порушується розміреність внутрішнього життя.
Що ж є рушієм усіх процесів, які відбуваються в природі та суспільстві? Рушій усього в природі — нерівність і нерівномірність. Рівність породжує застій. Досягнення повної рівності,врівноваження, одноманітності рівноцінне смерті. Атмосферний тиск, температура, вологість, сонячне тепло розподіляються по планеті нерівномірно. Тому в природі все перебуває в постійному русі. Надто велика нерівномірність породжує природні катаклізми (катастрофи) — землетруси, тайфуни, торнадо, повені, селі. Чим більша нерівномірність, тим сильніша катастрофа.
Так і в суспільстві. Відсутність нерівності призводить до застою і розпаду. Дуже великі нерівність і нерівномірність породжують у державі та в її стосунках з іншими країнами політичні й соціальні потрясіння. Тому завданням будь-якого раціонально організованого суспільства є досягнення оптимального рівня нерівності. За таких умов буде рух уперед і можна вберегтися від суспільних катастроф.

Сучасна політична карта світу

Головними за значенням об'єктами політичної карти світу є держави, країни і території.
Держава - заселена територія з визначеними кордонами, що в політико-географічному відношенні незалежна від інших держав у внутрішніх і зовнішніх відносинах. Зважаючи на це, часто кажуть, що держава є суверенним політичним утворенням.
Для здійснення власної суверенної влади над певною територією держава створює органи управління. Це — законодавча, виконавча і судова влади, прикордонна і митна служби, національна гвардія і збройні сили, валютно-грошова система, інформаційна служба та ін. Вони діють на окремій території, обмеженій з усіх боків сухопутними та морськими кордонами. У межах цих кордонів державі належать суходіл, внутрішні води, надра, повітряний простір. Якщо країна має вихід до океану, їй належать і територіальні води — морська смуга завширшки 12 морських миль, що безпосередньо прилягає до берега. Крім того, за міжнародними угодами деякі морські держави мають на морі економічні зони (200 морських миль від берега). В їх межах цим державам належить виключне право на розвідування і розробку будь-яких природних ресурсів (риба, водорості, корисні копалини на дні і в надрах тощо).

На середину 2011 року на політичній карті світу налічувалося 194 незалежні держави. В Європі - 44 (з Росією), в Азіі - 47, в Африці - 54, Північній і Центральній Америці - 23, Південній Америці - 12, Австралії і Океанії - 14. Крім того, ще три держави розташовані водночас у двох частинах світу: Туреччина - в Азії та Європі, Єгипет - в Африці та Азії, Росія - в Азії та Європі.
Незалежно від свого розташування, усі держави є повноцінними суб'єктами міжнародного права. При цьому деякі держави продовжують визнавати главою держави правителя іншої держави, з якою вона пов'язана колоніальним минулим. Прикладами є колишні домініони Великої Британії (англ. dominion - володіння, влада - Канада, Австралія тощо), де главою формально визнається британський монарх. Нині вони входять до складу Британської Співдружності Націй. Так само формально володіють князівством Андорра дві інші європейські держави - Франція та Іспанія (так званий кондомініум, від лат. - сумісне володіння). Реальну ж владу в Андоррі має глава її уряду.
Країна - заселена територія з визначеними кордонами, що в політико-географічному відношенні може мати державний суверенітет або бути залежною від інших держав. Отже, країною є будь-яка держава. Водночас, далеко не кожна країна має право називатися державою. Вважається, що загалом у світі нині налічують близько 250 країн.
На політичній карті світу існують країни, які не визнані більшістю інших держав як незалежні держави. Прикладом невизнаних держав є Абхазія (частина Грузії), Нагірнокарабаська Республіка (частина Азербайджану), Придністров'я (частина Молдови), Турецька Республіка Північного Кіпру (частина Кіпру) тощо. Так само існують території з невизначеним статусом, як-от Палестина (частково окупована Ізраїлем), Західна Сахара (окупована Марокко).
Статус країн мають також залежні країни і території, кожна з яких перебуває під політичним чи військовим контролем однієї із суверенних держав. Серед таких, зокрема, колонії - країни, позбавлені державної самостійності і політичної та економічної свободи. Колонії можуть мати різний статус, наприклад: заморська територія, як-от Гібралтар у Великої Британії, заморський департамент (регіон), як-от французька Гвіана, або автономний регіон - Фарерські острови Данії.
До залежних країн належать і протекторати - країни, що зазвичай визнають над собою суверенітет певної держави у міжнародних відносинах, але зберігають незалежність у внутрішніх справах. Нині подібною формою міждержавних відносин є "вільно асоційована держава", як-от Пуерто-Ріко, що залежить від США, тощо.

Окремий специфічний вид територій (акваторій) виділено відповідно до норм міжнародного права на Землі - це води відкритого моря. Води відкритих морів і океанів перебувають у спільному користуванні всіх країн, навіть якщо якісь із них не мають виходу до моря. Тут кожна держава може ловити рибу, перевозити вантажі й людей, проводити військово-морські маневри. Вільно літають над Світовим океаном і літаки. Окремий статус має і так звана морська економічна зона, що прилягає до кордонів суходолу держави, яка має вихід до моря. Це акваторія на відстань 200 миль (понад 370 км) від узбережжя і на глибину 500 метрів шельфу материкового схилу. Відповідно до конвенції з морського права 1982 р. у зазначених межах акваторії держави мають суверенне право на економічну діяльність - промисловий вилов риби, розвідку і розробку природних ресурсів тощо.

Особливий статус має Антарктида, міжнародно-правовий режим якої визнано договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, даний континент є нейтральним, демілітаризованим, де заборонена будь-яка військова та господарська діяльність, а також політичні поділи території. Єдиним дозволеним видом діяльності є науково-пошукова робота. Пригадаємо, Україна також має там науково-дослідну станцію "Академік Вернадський".
У сучасному світі простежується чітка тенденція до створення саме незалежних держав. Кожна нація для реалізації власного потенціалу прагне створити свою державу. Не завжди цей процес проходить мирно. Особливо багато проблем в Африці, де колонізатори створювали колонії без урахування етнічних меж.
Цікаво, що в долі українського й африканських народів багато спільного: сотні років рабства, безправне становище на рідній землі, панування чужинців. Щоправда, до завойованої кров'ю свободи африканці ставляться дещо інакше. Вони, на відміну від деяких громадян в Україні, не виступають за повернення до колоніального статусу.

Форми адміністративно-територіального устрою держави

Форма державного устрою - це спосіб територіальної організації держави, що встановлює порядок поділу країни на частини і визначає характер відносин між центральними і місцевими органами влади. Нині у світі розрізняють дві головні форми державного устрою - просту (унітарну) і складну (федеративну).

Проста, або унітарна, форма державного устрою (від лат. unitar - єднання) означає верховенство єдиної держави над адміністративно-територіальними одиницями або національно-етнічними одиницями (областями, департаментами, префектурами, провінціями тощо), на які вона поділена. Провінції, області, райони тощо мають лише виконавчу владу. Вони не наділені ніякими законодавчими функціями. Характерними ознаками унітарної держави є наявність єдиної конституції, єдиного керівного центру, єдиного громадянства та єдиної державної мови. Унітарна форма устрою з'явилася значно раніше, і саме вона тепер притаманна, зокрема, більшості держав Європи, Латинської Америки і Африки. За конституцією Україна також є унітарною.

Складна за устроєм держава характеризується наявністю державних утворень, які мають певну юридичну і політичну самостійність. На сьогодні фактично єдиним представником такої форми державного устрою залишилась федерація (від лат. foederatio - союз).
У федеративних державах ознаки державного утворення притаманні і державі, і її суб'єктам (республікам, штатам, землям, кантонам тощо). У федеративній державі поряд з єдиними (федеральними) законами та органами влади існують і закони та органи влади суб'єктів федерації. Проте вони, так би мовити, "другого порядку". Для відстоювання інтересів суб'єктів федерації у більшості федеративних держав вищий законодавчий орган складається з двох палат, одна з яких забезпечує представництво таких суб'єктів. Такими є, наприклад, функції Сенату в Конгресі США.

Інколи серед форм державного устрою називають конфедерацію (від лат. confoederatio - союзний договір) - об'єднання суверенних держав, створене для забезпечення спільних інтересів. На відміну від федерації, правовою основою конфедерації є не конституція, а договір. У конфедерації немає єдиного громадянства і єдиних збройних сил. У минулому конфедераціями були, наприклад, Конфедерація Нідерландів (1579-1795 рр.) і США (формально з 1776-1787, фактично до 60-х років XIX ст.), Германський Союз (1815-1866 рр.) і Австро-Угорщина (до 1918 р.) тощо. Остання конфедерація сучасності - Швейцарська Конфедерація, яка, попри таку офіційну назву, за своїм устроєм є федерацією (з 1848 р.).

Інтенсивні процеси територіального розчленування наприкінці XX ст. породили своєрідні форми державного устрою та особливості взаємодії між країнами. Так виникли протодержави. Це державні утворення, які набули майже всіх рис самостійної держави, формально залишаючись у складі іншої. Так, до складу Російської Федерації входить протодержава Татарстан. Вона навіть має право зносин з іншими країнами. Не скрізь є органи державної влади Росії на території Чечні-Ічкерії. Шотландія, перебуваючи у складі Великобританії, нині вже має не лише власний парламент, а й свою валюту.

Форми державного правління

Форма правління - це організація державної влади. Традиційно розрізняють дві основні форми правління -республіка і монархія, підґрунтям яких є різні джерела влади (народ, монарх) і спосіб формування вищих органів державної влади (вибори, призначення, наслідування тощо).

За республіканської форми правління, що є найпоширенішою у світі (налічується близько 140 республік), вища влада в державі належить обраним на визначений термін представницьким органам. Такими органами є парламент, якому належить законодавча влада, і уряд, що має виконавчу владу. Глава республіки - президент - також обирається на визначений термін.
Залежно від розподілу повноважень між парламентом і президентом розрізняють республіку: президентську, парламентську, президентсько-парламентську.
У президентській республіці глава держави, якого обирає народ, є водночас і главою уряду. Отже, він має дуже великі повноваження, призначає та звільняє членів уряду на власний розсуд. Однак він не може розпустити парламент, а парламент не може висловити недовіру урядові. Серед президентських республік, зокрема, Росія, США, Бразилія, Єгипет, ПАР, Уганда та ін.
У парламентській республіці роль президента значно менша, верховенство має парламент. Саме парламент обирає президента, якому він звітує. Так само більшість парламенту формує уряд, в руках якого й зосереджена влада. При цьому президент має право розпустити парламент. Така форма правління поширилася у європейських (Греція, Естонія, Італія, Угорщина, ФРН тощо) і азійських країнах (Індія, Ізраїль та ін.).
Президентсько парламентська (змішана) республіка передбачає поєднання сильної президентської влади і ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Президента за умов такої форми правління обирають на прямих виборах, він є главою держави і виконавчої влади. Уряд, очолений прем'єр-міністром, несе політичну відповідальність водночас перед президентом і парламентом. Змішана республіканська форма правління характерна для Франції, Австрії, Болгарії, Польщі, Фінляндії, а також для більшості країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу, у тому числі для України.

Така форма правління, як монархія (від грец. monarchia - єдиновладдя), означає, що влада цілком або частково зосереджена у руках одноосібного глави держави - монарха. Зазвичай влада монарха є довічною і передається у спадок нащадкам. Лише в Малайзії та Об'єднаних Арабських Еміратах монархи обираються (серед правителів-спадкоємців) на п'ятирічний термін.
Розрізняють кілька різновидів монархії - конституційна, абсолютна, теократична. Найпоширеніша у світі конституційна монархія, де реальна законодавча влада належить парламенту, а виконавча -уряду. Сам же монарх зазвичай має церемоніальне значення, тобто царює, але, по суті, не править. Прикладами є Данія, Швеція, Норвегія, Іспанія, Японія.
На відміну від деяких інших суто символічних монархів, наприклад, королева Великої Британії Єлизавета II, що посідає трон вже понад 50 років, може реально впливати на політичне життя держави. Вона має право скликати та розпускати парламент, може призначати прем'єр-міністра, затверджувати закони, дарувати нагороди, проголошувати помилування.
На сучасній політичній карті ще збереглося кілька абсолютних монархій, де уряд та інші органи влади відповідальні лише перед монархом, як головою держаги, а парламенту взагалі немає або він є дорадчим органом. Прикладами є Катар, Бруней, ОАЕ, Оман.
Різновидом абсолютної монархії є теократична монархія, де глава держави є водночас главою церкви. До цього типу монархій належать дві держави - Ватикан (глава усіх католиків - Папа Римський) і Саудівська Аравія (глава - король, що має титул "зберігана священних ісламських мечетей").

Крім двох основних форм правління, ще розрізняють такі специфічні форми правління, як Британська Співдружність і Джамахірія.
Британська Співдружність - форма правління, що поширюється на територію понад десятка держав, колишніх домініонів Великої Британії (Австралія, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Тувалу, Антигуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гренада, Ямайка та ін.). Формально главою держави у кожній з цих країн є британський монарх. На місцях його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає монарх за поданням уряду країни з її громадян. Однак дійсним керівником у країнах Співдружності є прем'єр-міністр, що очолює уряд. Ці країни мають також і свій парламент. Мешканці цих держав є громадянами своїх країн, а не підданими британського монарха.
Джамахірія (арабською - народовладдя) є особливою формою державного правління і представлена у єдиній країні світу - Лівії. Тут офіційно скасовано уряд, парламент, ліквідовано політичні партії. Верховним органом влади є Загальний народний конгрес, який обирається один раз на рік. Є також постійно діючі виборні народні збори і комітети, що об'єднують усе доросле населення за територіальним принципом і наділені правом законодавчої ініціативи.

Політичні системи країн

Політична система - це сукупність норм, які визначають права та обов'язки держави, політичних партій, суспільних та громадських організацій, церкви і регулюють їхні взаємовідносини.
Політична система залежить від політичного режиму, який визначає конкретні форми керівництва державою, контролює й управляє усіма процесами в суспільстві. Розрізняють такі головні типи політичних режимів: демократичний, авторитарний і тоталітарний. Різновидами є також режим фашистський, теократичний, військової диктатури, або хунти, тощо.

Демократія (з грец. - народовладдя) - система політичної влади, що передбачає народовладдя, тобто участь народу у формуванні органів державної влади і в управлінні державними справами. Це відбувається безпосередньо - шляхом волевиявлення у процедурах виборів чи референдумів і опосередковано - через представництво у виборчих органах, у тому числі парламенті.
Основними принципами демократії є верховенство закону, рівноправність громадян, захищеність їхніх прав і свобод тощо. Саме тому демократичну державу іноді називають правовою державою.
Нині демократична система правління характерна для більшості країн світу. Причому демократичність політичного режиму може втілюватися у різних, не тільки республіканських формах державного правління. Приміром, цілком демократичними вважаються парламентські монархії в Швеції і Нідерландах, у Великій Британії і Японії тощо.

Авторитаризм (від лат. autoritas - влада, вплив) - система політичного володарювання, що характеризується зосередженням абсолютної чи значної більшості влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб. Авторитарна система є протилежною демократії. Адже за умов авторитаризму політичні права і свободи громадян та політичних організацій помітно обмежені або зовсім скасовані.
Опорою авторитарного режиму є силові структури влади - армія, каральні органи. Особливо яскраво це помітно у крайніх проявах авторитаризму, коли він набуває ознак військової диктатури (лат. dictatura — необмежена влада), або хунти (назва диктатури в іспаномовних країнах). У минулому таке траплялося у ряді країн Африки, Азії, Латинської Америки.
Загалом авторитарні політичні системи дуже поширені в історії людства. Нині вони притаманні передусім абсолютним монархіям.
Авторитарним є пряме президентське правління, застосування якого в надзвичайних ситуаціях (стихійне лихо, техногенна аварія, соціальні заворушення тощо) передбачає законодавство багатьох країн світу. Проте авторитарних ознак може набути будь-яка форма державного правління, якщо якась із гілок влади - законодавча чи виконавча (чи президент) - перебере на себе функції та повноваження інших.
Тоталітаризм (від лат. totalis - увесь, цілий, повний) - це політична система, якій притаманний повний (тоталітарний) контроль над усіма сферами суспільного життя. Тоталітарна система ігнорує конституційні права і свободи громадян і жорстоко переслідує тих, хто намагається виступати проти неї. Характерним також є насадження культу вождя — "батька народів і учителя". Саме така політична система панувала в Україні під час перебування її у складі СРСР, до здобуття незалежності.

Економічні системи країн

Економічна система є способом економічного життя, це спосіб ведення економіки. Розрізняють дві основні економічні системи: ринкову і планову. Крім того, у багатьох країнах світу спостерігається перехідна економічна система - від планової економіки до ринкової.
За умов ринкової економіки обмін товарами та послугами, а також ціни на них залежать від попиту і пропозиції. Власне, місце зустрічі попиту і пропозиції і називають ринком. Основу ринкової економіки становить конкуренція. Характерними ознаками ринкової економіки є приватна власність, свобода підприємництва, особистий інтерес.
Проте і ринкова економіка має недоліки, як-от: соціальна нерівність, нестабільність економічного розвитку тощо. Тому нині за певних умов визнається можливим втручання у ринкове господарство з боку держави.
Планова економіка, на противагу ринковій, нехтує свободою підприємницької діяльності. Головну роль відіграє держава, яка, володіючи товарами і послугами, а також ресурсами для їхнього виробництва, розподіляє їх через державну торгівлю. За умов планової економіки штучно обмежуються доходи і відсутній або слабо виражений особистий інтерес. Водночас планова економіка регулює безробіття і забезпечує мінімальний рівень життя.

Типологія держав

Типологія - це групування країн за певним критерієм. Необхідність типології виникає (у зв'язку з вирішенням теоретичних і практичних завдань) через велику різноманітність країн світу. Вам уже відомо, що держави різняться за формами державного устрою і правління. Так само вони неоднакові за географічним положенням, площею і формою території, національним складом і мовами, мають різну кількість населення і природних ресурсів тощо.
За величиною території виділяють найбільші держави, площа яких перевищує 2 млн км. кв. Усього таких понад десяток. Вони охоплюють площу 82,6 млн км2, тобто 57 % території суходолу. Безумовним лідером за розмірами території є євразійська держава - Росія (понад 17 млн км2). Крім неї, почесні місця у цьому рейтингу держав посідають азійські (Китай, Індія, Казахстан, Саудівська Аравія), американські (Канада, США, Бразилія, Аргентина), африканські держави (Судан до 2011 року, Алжир, Демократична Республіка Конго) і Австралія.
Одна з найважливіших ознак, за якою виділяють різні типи країн, - це рівень соціально-економічного розвитку. Загальновизнаними універсальними показниками, що характеризують стан економіки, передусім є валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП) країни.
Валовий внутрішній продукт - сукупна ринкова вартість усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених і реалізованих за один рік на території даної країни (враховуючи надходження від їхнього експорту).
Валовий національний продукт - сукупна ринкова вартість усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених і реалізованих за один рік тільки національними виробниками як на території власної країни, так і за її межами.
Близькі за ВВП країни можуть дуже відрізнятися за рівнем економічного розвитку, зокрема через різну чисельність населення. Тому під час типології використовують ще й показник середньодушового доходу за рік.

Зважаючи на такі ознаки, виділяють три основні типи країн сучасного світу.

1. Економічно розвинуті країни. Вони відрізняються найвищим рівнем добробуту населення. Доходи на душу населення становлять 20-50 тис. дол. США. Втім, ця група є неоднорідною.
Високий рівень доходів на 1 мешканця мають головні країни, або так звана Велика сімка. Це - США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада.
Другу групу формують малі високорозвинені країни Європи й Азії. Вони невеликі за площею і населенням. Але за виробництвом продукції на душу населення, рівнем його життя не поступаються країнам «великої сімки», а іноді й випереджають їх. До таких країн належать Австрія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Південна Корея, Тайвань, Ізраїль та ін.
Іноді окремо розглядають країни "переселенського типу" - Австралію, Нову Зеландію, Ізраїль, Південно-Африканську Республіку. Усі вони вирізняються значними позитивними економічними зрушеннями.

2. Середньорозвинуті країни. Ця група країн не є однорідною. Тут можна виділити країни з економічним розвитком, дещо вищим за середній, і країни, які мають рівень, нижчий за середній. До першого типу середньорозвинених країн можна віднести Грецію, Бразилію, Аргентину, Уругвай, Чилі, Мексику, Угорщину, Чехію, Південно-Африканську Республіку (ПАР) та деякі інші. Ці держави швидко і стабільно розвиваються і впевнено рухаються до групи високорозвинених країн.
Другий тип формують країни з нижчим від середнього рівнем розвитку економіки. Ці країни на сучасному етапі розвитку, на відміну від попередніх, характеризуються внутрішньою політичною нестабільністю. В них є впливові сили, які гальмують перебудову економіки на прогресивний лад. Це стосується не лише деяких колишніх соціалістичних країн, але й тих, де значну роль відіграє тіньовий капітал, внутрішній ринок належить іноземним компаніям тощо. Прикладом таких країн можуть бути Білорусь, Болгарія, Росія, Молдова, Україна, Латвія, Литва, Туреччина, Болівія, Колумбія, Парагвай, Індонезія, Філіппіни, Марокко, Туніс.

3. Країни, що розвиваються, - дуже строката та неоднорідна група. Адже країни тут значно відрізняються одна від одної за економічним потенціалом і темпами розвитку. Високими прибутками вирізняються нові індустріальні країни, як-от: Бразилія, Мексика, Аргентина, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Індонезія, Філіппіни. Так само високі прибутки мають і нафтодобувні країни - Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ, Лівія, Алжир, Бруней, Габон. Казково багатою за рахунок видобутку місцевих фосфатів стала і колишня злиденна країна Океанії Науру. Інші в недалекому минулому дуже бідні країни стали багатими завдяки правильно обраним спеціалізації й моделі розвитку. Це «краї-ни-готелі», які експлуатують свій чудовий клімат і блакитне море. Деякі країни обрали для збагачення не лише туризм, а й плантаційне господарство чи надзвичайно сприятливе географічне положення (Ямайка, Барбадос, Тринідад і Тобаго та ін.). Зазвичай ще розрізняють найменш розвинуті країни, що мають низькі і дуже низькі доходи. Це переважно африканські країни, зокрема Ангола, Ефіопія, Сомалі, Судан, Танзанія та ін. Серед азійських країн найменш розвинутими є Афганістан, Бангладеш, Непал, М'янма тощо, у Латинській Америці - Гаїті.
Невелику, але специфічну групу країн даного типу становлять соціалістичні країни - Корейська Народно-Демократична Республіка, Куба, Китай і В'єтнам. Вони дотримуються централізовано керованої економіки, але водночас запроваджують в економіку ринковий механізм.
У сучасній соціально-економічній географії не існує усталеної типології країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку. Усі запропоновані типології є умовними, оскільки покладені в основу будь-якої з них критерії обираються здебільшого на розсуд автори. Тим часом ті чи інші типології необхідні для аналізу та порівняння соціально-економічного розвитку країн. І певну типологію обирають залежно від завдань, що ставляться під час вивчення та дослідження країни.

Суспільно-географічне районування світу

Із попередніх курсів географії ви вже знаєте, що різні території, частини світу, країни мають як спільні, так і відмінні риси. В різні історичні часи одні й ті самі території належали Не всі нації реалізували це право. Тому у світі триває національно-визвольна боротьба, в результаті якої змінюється політична карта світу. Живучи на своїй планеті, людство завжди поділяло її на певні частини, регіони. їхній склад, площі, назви змінювалися з розвитком цивілізації. Відкривши Америку, європейці поділили світ на два величезні регіони — Старий Світ і Новий Світ. До першого вони відносили відомі з давнини Європу, Африку та Азію. Новим Світом стала щойно відкрита Америка. Так називають цю частину світу й досі.

Нині у світі можна виділити такі історико-географічні регіони:
- в Європі — Західна, Центральна і Східна Європа;
- в Азії — Центральна, Південно-Західна, Південна, Південно-Східна та Східна Азія;
- в Америці — Північна, Центральна і Південна Америка;
- в Африці — Північна, Центральна і Південна Африка;
- Австралія об'єднується в один регіон з Океанією.

Існують також інші підходи до виділення історико-географічних регіонів. Так, в Америці виділяють Латинську Америку або ділять Росію на європейську й азійську частини. Не є остаточно усталеним і виокремлення історико-географічних регіонів у Європі, де геополітичні зміни відбуваються особливо швидко.
Країни, які знаходяться на межі материків, частин світу, політичних, економічних, історичних, національних регіонів, можуть бути віднесені до різних територіальних підрозділів. Так, Єгипет є одночасно країною Арабського Сходу, Північної Африки, Близького Сходу і навіть Середнього Сходу. Росію, Казахстан і Туреччину вчені США повністю відносять до азійських країн. Справді, більша частина території цих євразійських держав знаходиться не в Європі, а в Азії. Напевно, фізико-географічну суть понять "Європа" і "Азія" нині вже не можна ототожнювати з їх політичною та економіко-географічною суттю.
Ми з вами живемо в цікавий час швидкоплинних змін, але Україна завжди належала до Європи, а українці — до європейської спільноти людства. Ми — діти Атлантики: кожна краплина води з території України виноситься її ріками лише в Атлантичний океан; над нашою країною проносяться атлантичні циклони. Тому, до якого б історико-географічного регіону не відносили нашу державу — до Центральної чи Східної Європи, це завжди буде Європейський регіон.

Джерела інформації:
1.Пестушко В.Ю., Уварова Г.Ш. Географія: Підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл.: Рівень стандарту, академічний рівень. - К.: Генеза, 2010. - 304 с.: іл.
2. Масляк П.О., Дахно І.І. Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл. загальноосвіт. навч.закл./ За ред. П.О.Масляка. - К.: Вежа, 2003. - 280 с.: іл.
3. Топузов О.М., Тименко Л.В. Економічна і соціальна географія світу: Підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закладів. - К.: Зодіак-ЕКО, 2005. - 208 с.: іл.

Останні матеріали розділу "Суспільна географія"

Чернівецька суспільно-географічна школа

Географічні дослідження у Чернівецькому університеті започатковано у 1876/77 навчальному році, тобто...

Одеська суспільно-географічна школа

В місті Одеса становлення і розвиток географічних і геологічних наук та підготовка фахівців за цими ...

Геополітичний напрямок у географії

Вперше термін "геополітика" був введений Рудольфом Челленом у 1899 році. За визначенням Че...

Зародження німецької суспільно-географічної школи

Від початку формування національних географічних шкіл і до Першої світової війни німецька географічн...

Районологія у французькій географічній школі

Проблема вибору концепцій районування постала ще наприкінці ХІХ століття перед Відалем де ля Блашем ...

Французька суспільно-географічна школа. Географія людини

Всебічний розвиток суспільної географії у Франції почався у ХIХ столітті, як у Німеччині, але з запі...

Французька геополітична школа

Засновником французької геополітичної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (famousgeographers/31-...

Географічна наука