Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Населення та трудові ресурси України

Кількість населення

Комфортні для життя і діяльності людей природні умови сприяли заселенню і освоєнню українських земель. Проте чисельність мешканців тут помітно змінювалася в історичному часі. За деякими припущеннями, наприкінці ХІІІ ст. на українських землях проживало близько 2 млн осіб. Упродовж Середньовіччя та в більш пізні історичні періоди через тривалі війни і спустошливі епідемії чисельність населення зростала повільно. Ось чому в ХVII ст.
кількість населення на теренах України становила тільки 5 млн осіб.

У подальшому темпи зростання чисельності населення на українських землях дещо зросли. У ХVІІІ ст. тут проживало близько дев’яти, на початку ХІХ ст. уже понад 30 млн осіб. У 1913 р. у сучасних державних кордонах України мешкало 35,2 млн осіб. Наступні бурхливі історикополітичні події ХХ ст. – Перша світова війна 1914–1918 рр., революція, громадянська війна і військова інтервенція 1917–1922 рр., голодомор 1932–1933 рр., Друга світова війна 1939–1945 рр. і голод 1947–1948 рр. спричинили великі втрати населення України. Попри усілякі негаразди, чисельність населення України продовжувала зростати і на 1.01.1993 р. досягла 52,2 млн осіб. Однак цей рік виявився своєрідним піком зростання чисельності населення нашої країни. Адже після того ця цифра невпинно щорічно зменшувалася, досягши на початок 2008 р. 46 млн 372 тис. осіб. За наступні півроку чисельність населення ще зменшилася і на
1.06.2008 р. становила 46 млн 239 тис. осіб.

Густота населення

Попри те, що кількість населення в Україні неухильно зменшується, його густота залишається відносно високою. У середньому вона нині становить 77 осіб/км2, хоча по території країни населення розміщене нерівномірно. (Показник густоти населення розраховують діленням кількості наявного населення на площу території.) Найбільшою концентрацією населення виділяється Донбас (Донецька і Луганська області). Тут проживає понад 15 % населення
країни, а густота населення в Донецькій і Луганській областях становить відповідно 176 і 91 осіб/км2. Друге місце посідають центральні області, де зосереджено понад 12 % населення країни. Третє і четверте місця належать відповідно Придніпров’ю і Північному Сходу України, де проживає понад 11 % загальної кількості населення країни. Щільно заселені також і деякі західні області України, як от: Івано-Франківська, Львівська і Чернівецька області, що склалося історично. Густота населення тут перевищує 100 осіб/км2. Водночас Полісся і південь України через несприятливі природні умови (заболочені землі на Поліссі, нестача вологи на півдні) є малозаселеними,густота населення тут становить лише 40–52 осіб/км2. Це найнижчі показники в межах нашої країни. Густота населення між деякими областями відрізняється майже в 4,5 раза – найвища густота населення в Донецькій області (176 осіб/км2), найнижча – у Чернігівській області (40 осіб/км2).
Чинники розселення населення. Особливості розселення населення по території України, як і скрізь у світі, визначаються поєднанням природних і соціально-економічних чинників. На ранніх стадіях історії людства головним чинником розселення були природні умови, пізніше відчутну роль почали відігравати природні ресурси – земельні, мінеральні, водні тощо. З подальшим розвитком господарства зростає вплив соціальноекономічних чинників розвитку суспільного життя, які створюють відповідні можливості використання природних умов і ресурсів.

Природний рух населення України

Кількість населення будь-якої країни залежить від співвідношення кількості людей, які народжуються і вмирають. Саме такі характеристики визначають природний рух населення – сукупність народжених живими і померлих за певний період. На жаль, Україна має один з найнижчих у світі показників народжуваності. Упродовж останнього періоду народжуваність дещо зросла (з 8,1 особи на 1 тис. населення у 2002 р. до 10,2 особи у 2007 р.), проте ще не досягла рівня 1990 р., коли становила 12,6 особи на 1 тис. населення.
Низькі показники народжуваності в Україні супроводжуються високим рівнем смертності. Останнім часом показник смертності зріс із 15,7 особи на 1 тис. населення у 2002 р. до 16,4 у 2007 р. Упродовж першої половини 2008 р. смертність досягла показника 17,5 особи на 1 тис. населення. Зауважимо для порівняння, що 1990 р. смертність у країні була значно меншою і дорівнювала 12,1 особи на 1 тис. населення.
Загалом в Україні кількість померлих перевищує кількість народжених. Це означає, що природний приріст від’ємний, а тому кількість населення країни не зростає. Природний приріст – різниця між кількістю народжених живими і померлих.
Таке явище, коли кількість населення країни постійно зменшується, називають депопуляцією (по суті, вимирання нації). Уперше ознаки депопуляції в Україні з’явилися 1991 р., і відтоді ситуація не змінилася й досі.
Кількість населення щороку неухильно скорочується в середньому на 287 тис. осіб. Це означає, що щороку зникає населення таких міст, як Луцьк, Житомир, Ужгород чи Кіровоград. А надто помітна депопуляція у сільській місцевості. Так, вже є не одна сотня сіл, де впродовж року не народжується жодної дитини. Як наслідок, за останні 17 років кількість населення України скоротилася майже на 5,5 млн осіб. А це є безперечною ознакою демографічної кризи.
Серед причин депопуляції в Україні насамперед є низька народжуваність. Вона зумовлена соціальноекономічними чинниками – поганим добробутом людей, скрутним матеріальним становищем більшості молодих сімей, великою кількістю розлучень, зниженням рівня медичного обслуговування тощо. Через низьку народжуваність збільшується частка людей похилого віку. А серед них закономірно вища смертність, яка підсилюється швидким поширенням у країні захворювань і недостатнім рівнем медичного обслуговування. У деяких областях тяжкі захворювання і висока смертність є наслідком чорнобильської катастрофи.
Показники природного руху населення (народжуваність, смертність, природний приріст) змінюються не лише в часі, а й по території України. Так, за даними 2007 р., найсумніша ситуація в Донецькій області, де природний приріст становив –41549 осіб. Адже кількість померлих тут удвічі перевищила кількість народжених (82109 проти 40560 осіб). До того ж саме в цій області смертність найвища в Україні. Друге місце в сумній статистиці посідає ще одна промислово розвинута область – Дніпропетровська з природним приростом –25 348. За 2007 р. тут померло 59 850 жителів, а народилося лише 34 502 дитини. Так само вкрай негативне становище і в Луганській області, де природний приріст становить –7653. Кількості народжених тут осіб (12 363) вочевидь не вистачає для збільшення кількості населення області, оскільки за той самий період померло 20 016 осіб. У цій області зафіксовано й один з найвищих показників смертності. Впритул за "лідерами" йде Харківська область з природним приростом –20 243 осіб. За 2007 р. тут народилося в 1,8 раза менше, ніж померло, – 25 269 проти 45 512 осіб. Отже, найгірші показники природного руху населення зареєстровані в індустріально розвинутих областях. І це не випадково, адже, крім загальних для всієї країни причин зниження темпів природного приросту, надто негативну роль тут відіграли численні "брудні" підприємства. Єдина з областей, де кількість населення зростає, – Закарпатська. За 2007 р. кількість населення тут збільшилася на 345 осіб.

Механічний рух (міграції) населення

Кількість населення країни залежить не тільки від природного руху. Адже з різних причин люди можуть виїхати тимчасово або назавжди за межі власної країни, тобто мігрувати (від лат. migratio, migro – переходжу, переселяюсь). Міграція, або механічний рух населення, – це територіальні переміщення населення, пов’язані зі зміною місця проживання. Усі міграційні переміщення поділяють на зовнішню і внутрішню міграції.
Зовнішня міграція – це виїзд населення за межі України або прибуття до України з інших країн. Тому її ще називають міждержавною. Така міграція може впливати на загальну кількість населення країни. У зовнішній міграції розрізняють еміграцію та імміграцію. Еміграція (від лат. emigro – виселяюсь) – виїзд громадян своєї країни в іншу країну на тривале або постійне місце проживання. Імміграція (від лат. immigrans – той, що заселяється) означає, навпаки, приїзд іноземців до країни. Тривалий період Україна була країною еміграції. Останніми роками минулого століття потік емігрантів нерідко перевищував 200 тис. осіб на рік. Тому сальдо міграції – різниця між еміграцією та імміграцією – сягало понад 160 тис. осіб на рік.
Головна причина виїзду громадян за кордон – пошук гідного заробітку. На батьківщині його дуже важко знайти через економічні негаразди і внутрішню політичну нестабільність. Понад 7 млн наших громадян працюють за кордоном. Понад 60 % тих, хто виїжджає з України, прямують до Росії. Серед інших країн, де наші співвітчизники знайшли собі роботу, – Португалія, Іспанія, Канада, США та ін. Характерним є те, що більша частина емігрантів – це особи працездатного віку і кваліфіковані спеціалісти різних галузей.
Однією з гострих проблем міграції населення України є те, що, виїхавши до інших країн, особи переважно молодого і середнього віку здебільшого не мають наміру повертатися. Для України це не лише втрата найпрацездатнішого населення, а й негативний вплив на природне відтворення населення з подальшим поглибленням демографічної кризи.
Знизити рівень міграції людей за межі України можна буде лише тоді, коли умови проживання в нашій країні наблизяться до світових стандартів. Останніми роками сальдо міграції в Україні є позитивним і поволі зростає. Так, за 2007 р. міграційний приріст населення становив близько 17 тис. осіб. Це дуже важлива тенденція для України, економіка якої через міграцію зазнає великих людських і матеріальних втрат.

Внутрішня міграція – це переміщення населення в межах однієї країни. Така міграція не впливає на загальну кількість населення країни, але позначається на кількості жителів у різних її регіонах. Залишати рідну оселю і мігрувати українців примушували передусім пошуки роботи. При цьому мігранти нерідко міняли місце проживання, оселяючись у великих містах, де більше можливостей для застосування своїх здібностей. Особливо багато приїжджих у столиці. Утім не обов’язково назавжди покидати свій дім. Тисячі жителів України, ніби маятник, що коливається між двома точками, переміщуються двічі впродовж дня – на роботу і з роботи чи на навчання і назад. А своєрідними "точками" для них можуть бути два різні міста, село і місто, приміська зона і місто тощо. Це так звана маятникова міграція – регулярне переміщення людей з одного населеного пункту в інший без зміни місця проживання. Маятникова міграція дуже характерна для Донбасу, а також для західних областей України. Більшість маятникових мігрантів до великих міст – це мешканці нечисленних міських поселень. У західних Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській і Чернівецькій областях у маятникових міграціях найбільше беруть участь сільські жителі. Крім маятникових, існують ще й сезонні міграції, пов’язані із сезонністю роботи – збирання врожаю, літнє будівництво та ін.
Аварія на Чорнобильській АЕС стала поштовхом для вимушеної міграції населення з радіоактивно забруднених територій.

Статево-віковий склад населення

Зниження народжуваності в Україні позначається на віковій структурі її населення. Для неї характерна значна частка людей похилого віку – 16 %. Водночас кількість дітей і підлітків (0–14 років) з 21,4 % у 1991 р. знизилася нині до 14 %. Таке явище, характерне для всієї Європи, називають старінням населення. За міжнародними нормами, населення країни вважають старим, якщо частка людей віком понад 65 років становить більше 7 %. Отже, можна сказати, що населення України є дуже старим. Старіння нації негативно впливає на розвиток господарства, адже частка працездатного населення зменшується, водночас збільшується навантаження на нього через велику кількість людей пенсійного віку, яких треба утримувати.

На віковий склад і загалом кількість населення впливає також середня тривалість життя людей, яка з 1991 р. у нашій країні зменшилась з 69 до 68 років. При цьому середня тривалість життя жінок порівняно з чоловіками вища пересічно на 12 років (74 проти 62 років). Це є однією з причин того, що більшість населення нашої країни становлять жінки – близько 54 %. Причому така кількісна перевага виявляється не одразу при народженні, а тільки в середньому віці. І що далі за віком, то помітніша ця перевага на користь жінок. Співвідношення кількості чоловіків і жінок визначає статеву структуру населення країни, яка також має велике значення для розвитку господарства.

Національний склад населення України

Нація (від лат. natio – плем’я, народ) – це населення, в якого спільними є територія проживання, мова, історія та культура. Українська нація формувалася під впливом різних європейських народів і має тривалу й непросту історію становлення.
Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. За даними останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважають українці, які є корінним населенням країни, тобто вони споконвіку жили на цих землях. Чисельність українців становить 37,5 млн осіб, або близько 78 % загальної кількості населення.
Нині у складі України корінними народами, які віддавна проживали на своїх етнічних територіях, разом з українцями є також угорці в Закарпатській області, румуни у Чернівецькій і Закарпатській областях, молдавани в Чернівецькій та Одеській областях, кримські татари в АР Крим.
Представники інших народів в Україні належать до прийшлого населення. Серед таких і росіяни, яких в Україні налічують 8,3 млн осіб, що становить близько 17 % усього населення. За чисельністю росіяни посідають у країні друге місце. До п’ятірки лідерів за чисельністю увійшли також білоруси, молдавани і кримські татари. Чисельність кожної з цих націй коливається в межах 200–300 тис. осіб.
Існують певні особливості щодо територіального розселення корінного населення та національних меншин. Українці компактніше заселяють центр і більшість західних областей України. Так само компактно проживають і кримські татари, 98 % яких мешкає в АР Крим, до того ж їхня частка в загальній чисельності населення тут постійно зростає. Молдавани зосереджені переважно в Одеській та Чернівецькій областях, на які припадає 74 % їхнього населення. Водночас білоруси не віддають перевагу будь-якому з регіонів і загалом розсіяні по всій території нашої країни. Разом з українцями росіяни складають основну частку населення в переважній більшості областей і передусім в АР Крим (де проживає понад третина росіян), на Луганщині, Дніпропетровщині та Харківщині.
Загалом національний склад населення найстрокатіший у промислових регіонах і великих містах. Це зумовлено міграцією великої кількості людей у пошуках роботи. Так само він урізноманітнюється з наближенням до кордонів держави.
Попри національне різноманіття, українську мову вважають рідною 67,5 % населення України. Російську мову визначили як рідну близько 30 % населення. Частка інших мов, які населення України визнало рідними, становить 2,9 %.

Етнографічні групи українців

Етнографічна група – частина нації або етносу (народу), що вирізняється мовою, побутом, культурою. Наша нація формувалася на перехресті різних культур і етнокультурних угруповань. Саме цим пояснюється існування нині в етнічній структурі українців кількох основних етнографічних груп. Одні з них, як-от: гуцули, бойки і лемки, – представники Карпатського регіону, інші – поліщуки та литвини – мешканці Українського Полісся. Хіба не про них нам нагадують поширені серед українців прізвища – Поліщук, Литвин, Бойко?
Кожна етнографічна група українців має власну говірку, власні звичаї і прадавні обряди, самобутній пісенний фольклор, звичний спосіб господарювання, розвинуті народні ремесла. Так, етнічну своєрідність бойків визначила насамперед господарська діяльність – переважно вирубно-вогневе землеробство. Воно зумовило простоту в усьому: віддалені одна від одної небілені хати, одяг за прадавніми зразками з простого полотна. І водночас – неповторна дерев’яна храмова архітектура.
Гуцули чи не єдина група українського етносу, для якої провідною галуззю господарства було саме скотарство (особливо вівчарство). Воно зумовило і своєрідність побуту цих горян та їхньої культури. Житло гуцулів, наче фортеця, мало оточений системою будівель двір. Самобутня кухня зорієнтована на молочні та м’ясні страви. А надзвичайно мальовничий одяг добре пристосований до мінливої погоди гір. Більшість гуцулів мешкає в сільських поселеннях подекуди на висоті до 1400 м, а тому їх ще називають верховинцями.
Культура лемків зазнала впливу словацькопольського оточення. Відносна простота побутових речей компенсувалася в них мальовничістю витворів народного мистецтва. Це і вишивки з переважно геометричним орнаментом, і різьблення по дереву, і писанкарство, і прикраси з бісеру. Основним напрямком  господарювання лемків з давніх-давен було скотарство. Своєрідний фольклор лемків рясніє оригінальними весільними й жартівливими піснями.
Поліщуками в Україні називають мешканців Українського Полісся. Ця етнографічна група сформувалася в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя. Завдяки відносній ізольованості і специфічності природних умов Полісся поліщуки зберегли для нас чимало з прадавньої слов’янської культури. Це й типи поселень часто з однією вулицею або у вигляді хуторів, і давня обрядовість, і особливий пісенний фольклор. Основні напрямки господарювання
поліщуків – землеробство і скотарство, рибальство і мисливство.
Етнографічна група литвини сформувалася на територіях, що на схід від Десни, під впливом української, білоруської і російської культур. Назва "литвини" пов’язана з тривалим перебуванням цієї частини українців у складі Великого князівства Литовського, що й позначилося на їхньому побуті, їхній культурі, мові. І дотепер вони вживають прадавні слова (атаба, прісак, летась), куштують забуті страви (вушка, кулагу, розінки), співають давньоруські весільні пісні.

Українська діаспора

Діаспорою (грец. diaspora – розсіяння) називають частину народу, яка мешкає поза межами своєї історичної батьківщини, тобто країни свого походження. Передумовою виникнення такого явища є міграція українців через економічні негаразди і політичні причини. Виділяють три так звані хвилі еміграції, що сприяли формуванню української діаспори. Перша, зумовлена економічними причинами, відбулася ще наприкінці ХІХ ст. Друга потужна хвиля
була спровокована двома світовими війнами та громадянською війною. Нова еміграційна хвиля в 90-х роках ХХ – на початку ХХІ ст. поповнила українську діаспору в багатьох країнах світу, передусім Європи, Північної Америки, Азії.
Нині за кордоном проживає загалом понад 11,3 млн українців.
Понад половину з них мешкає у країнах СНД. При цьому левова частка припадає на Росію, де нині постійно проживає 4 млн 400 тис. українців. Чимало українських емігрантів (1 млн 278 тис.) оселилися в різних західноєвропейських країнах. Найчисленніша українська діаспора утворилась у Польщі (600 тис. осіб), удвічі менша вона в Румунії, третє місце за її чисельністю посідає Словаччина. У багатьох інших європейських країнах українська діаспора помітно менша.
Америка є давно освоєною українськими емігрантами частиною світу. Нині їх тут 2 млн 598,5 тис. Лідером за чисельністю української діаспори є США. Утім не набагато їм поступається інша відома країна української міграції – Канада. Тут, переважно на півдні, у більш близьких для себе природних умовах, нині проживає понад мільйон українців. Українська діаспора Австралії (35 тис.) наймолодша. Вона сформувалася переважно в повоєнний період з вихідців із західних та східних областей України. Вони оселилися на сході і півдні новообраної країни. Ще 0,5 тис. "наших" знайшли нову батьківщину в Новій Зеландії. Нарешті, 35 тис. колишніх наших співвітчизників загубилися на теренах велетенської Азії та сповненої екзотики Африки.

Духовна культура українського народу

Духовна культура українського народу відображена в різноманітних духовних цінностях українців, якот: мова, обряди і звичаї, вірування, фольклор, релігія. Значною мірою духовна культура є географічною, тобто пов’язана з довкіллям і нерідко відображає регіональні особливості суспільного життя.
Чимало українських звичаїв та обрядів пов’язані з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших пращурів. Найшанованішими в українців споконвіку були культові свята Сонячного циклу, які приурочували до днів весняного рівнодення (Великдень), літнього сонцестояння (Купайла), зимового сонцевороту (Різдво), осіннього сонцестояння (Калита). Між культовими святами відзначали менші, проте також урочисті, при святки: Колодій (пізніше Масниця), Зелена неділя (теперішня Трійця) і Весілля Свічки – на честь осіннього сонця, коли святкується перехід від літа до осені. Святкування супроводжувалося певними обрядами, окремі елементи яких дійшли до нашого часу – веснянки й гаївки, купальське дійство і частково колядки та щедрівки.
Основою календарних свят і обрядів, що в минулому регламентували все життя українського селянина, був трудовий сільськогосподарський календар. Передхристиянські свята наших пращурів поділялися на три частини, зумовлені трьома дійствами хліборобського циклу, що мали на меті посіяти, зібрати і приготувати. Так утворювався нескінченний ряд коловороту природи, чергування періодів праці й відпочинку.

Система розселення

Наші пращури здавна оселялися неподалік один від одного, адже наодинці чи невеликою групою людей вижити було складно. Поступово виникли перші людські поселення, які так само не залишались ізольовані. Нині населені пункти України, наче міцними нитками, пов’язані між собою мережею автомобільних, залізничних, водних або повітряних шляхів сполучення. Ними безперервно курсують люди і рухаються від пункту до пункту різноманітні вантажі. Засобами зв’язку – поштою, телеграфом, телефоном, через Інтернет – між населеними пунктами постійно передається найрізноманітніша інформація. Жодний населений пункт не може існувати без зв’язків з іншими поселеннями, оскільки всі вони є частиною єдиного цілого. Таке ціле, або розміщені на певній території і пов’язані між собою населені пункти, називають системою розселення. У системі розселення України є два основні типи поселень – міські та сільські.

До міського населення відносять таке, що проживає в міських поселеннях – містах і селищах міського типу. В Україні містом є населений пункт, що налічує понад 10 тис. мешканців, з яких не менше 85 % працює в промисловості. За кількістю жителів міські поселення поділяють на такі групи: малі – до 50 тис. осіб, середні – 50–100 тис. осіб, великі – 100–500 тис. осіб, дуже великі – 500–1000 тис. осіб, міста-мільйонери – понад 1 млн осіб. Більшість із 458 міст України – це малі та середні міста. Прикладом великих міст є Житомир, Кіровоград, Полтава, Суми, Хмельницький та ін.  серед дуже великих – Львів, Миколаїв, Запоріжжя. Містмільйонерів в Україні чотири, а саме: Київ (2740,2 тис. осіб), Харків (1461 тис. осіб), Дніпропетровськ (1039 тис. осіб), Одеса (1001 тис. осіб). За даними останнього перепису, до міст мільйонерів належав і Донецьк (кількість населення сягала 1 млн 16 тис. осіб). Однак, за даними Держкомстату, на 1 січня 2008 р. тут мешкало всього 988 тис. осіб.

До категорії селищ міського типу належать населені пункти з кількістю населення понад 2 тис. осіб, з яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх родин. Таких населених пунктів в Україні нині 886.

Міста класифікують не тільки за кількістю населення, а й за функціями, які вони виконують у суспільстві. Столиця України місто Київ насамперед виконує адміністративнополітичні функції. Промислові функції виконують Кривий Ріг, Нікополь, Горлівка, Макіївка та ін. Функції транспортних вузлів покладено на Фастів, Жмеринку, Здолбунів, Козятин тощо. Добре відомі своїми курортнооздоровчими функціями Євпаторія, Моршин, Трускавець, Хмільник, Миргород та ін. Водночас є багатофункціональні міста, до яких належать центри адміністративних областей і АР Крим.
Більшість населення України проживає саме в міських поселеннях. Співвідношення між міським та сільським населенням на користь першого стабільно спостерігається з 1970-х років і зберігається впродовж усієї історії незалежності України, починаючи з 1991 р.

Урбанізація

Цим поняттям позначають процес зростання міст і підвищення їхньої ролі в житті суспільства. Найвиразніша урбанізація у східних і центральних індустріальних областях України. Лідером є Донецька область, де не тільки найвищий відсоток міського населення, а й найбільше міських поселень – 183, у тому числі 52 міста і 131 селище міського типу. Міське населення переважає також у Луганській, Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій і Київській областях. Західні області країни значно поступаються східним за часткою міських жителів. Якщо, наприклад, у Запорізькій
області городяни становлять 76 %, у Донецькій – 90 %, то у Волинській області на них припадає 50 %, в Івано-Франківській – 42 %, а в Закарпатській – лише 36 %. Київська область активно урбанізується насамперед завдяки столиці – місту Києву. Це найчисленніше місто в країні, адже на 1 червня 2008 р. його населення налічувало 2 млн 744 тис. 384 особи. Київ є адміністративним, науковим і культурним центром з великою кількістю промислових підприємств і навчальних закладів. Завдяки цьому він притягує до себе трудові ресурси в радіусі, більшому, ніж має будь-яке інше місто України, – понад 120 км. У цих межах в інтенсивні маятникові міграції залучено населення численних міст, селищ міського типу і сіл. Київ – єдине місто в країні, в якому офіційно відсутнє сільське населення. А зайнятість населення у столиці перевищує середню по країні і є найвищою серед інших регіонів.
Якщо урбанізацію розглядати з погляду способу та умов життя людини, то значна частина поселень в Україні, які формально є міськими, насправді перебувають на межі між містом і селом. Так, узявши до уваги види зайнятості населення, з’ясуємо, що не залучене до сільського господарства населення становить понад 81 % його загальної кількості в країні. Це означає, що велика кількість сільського населення зорієнтована на несільськогосподарські роботи і міський тип життєдіяльності. Водночас велика кількість міського населення, маючи земельні ділянки, працює в сільському господарстві.
Дуже цікавим показником "урбанізованості" умов життя населення є побутова оснащеність. Так, у середньому кожне п’яте місто в Україні не обладнане окремою каналізаційною мережею, тобто має переважно сільські умови життя. Додамо, що навіть у Києві певний відсоток населення проживає у не підключених до централізованого водовідведення будинках.
Зазначені особливості урбанізації в Україні, коли сільські жителі працюють не в сільському господарстві, а на промислових підприємствах, зумовлені нерідко розростанням міських поселень і приєднанням до них навколишніх сільських поселень. Такий процес називають субурбанізацією.

Унаслідок розростання міських поселень часто об’єднуються не лише найближчі сільські поселення, а навіть інші міста чи селища. І хоча вони залишаються окремими адміністративно-територіальними одиницями, зв’язки між ними (транспортні, виробничі, культурнопобутові та інші) стають настільки тісними, що утворюється єдине компактне просторове угруповання міських поселень – міська агломерація.
Розрізняють моноцентричні (одноцентричні) і поліцентричні (багатоцентричні) агломерації. Моноцентричні агломерації формуються навколо одного центрального міста, якому підпорядковуються всі інші населені пункти. Центральне місто зазвичай набагато перевищує їх своїми розмірами та економічними можливостями. Типовим прикладом моноцентричної агломерації є Київська, Харківська, Львівська або Одеська.
Поліцентричні агломерації мають кілька (два і більше) центральних міст, навколо яких групуються інші населені пункти. Прикладом агломерацій, що виникли навколо двох центральних міст, можуть бути Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська. Поліцентрична агломерація сформувалася на Донбасі, де зрослися не лише окремі міські поселення, а й власне численні міські агломерації. Наслідком такого зростання є найбільша форма розселення – мегалополіс. Донецький мегалополіс не єдиний в Україні. Подібна ж форма розселення за аналогічних умов (наявності значних родовищ найважливіших корисних копалин і, як наслідок, – створення промислової індустрії та розвиток міських поселень) формується у Придніпров’ї.

Сільське населення

До сільського населення відносять таке, що проживає в сільських поселеннях (селах, селищах, хуторах), працює переважно в сільському господарстві і дотримується сільського стилю життя. В Україні сільським поселенням є населений пункт, де компактно проживають люди, залучені переважно до сільського господарства. Сільські поселення відрізняються від міських меншою чисельністю населення. Часом у них проживає менше 200 осіб. Такі сільські поселення вважають малими. Якщо в сільському поселенні налічують від 200 до 500 осіб, то його визнають середнім. Великими сільськими поселеннями є ті, що
налічують від 500 осіб до 3 тис. мешканців. І нарешті, поселення, які мають від 3 до 5 тис. мешканців і більше, належать до значних. Отже, українські села можуть бути малими, середніми, великими і значними.
Велике або значне сільське поселення, що є адміністративногосподарським центром, називають селищем. Крім цих типів сільських населених пунктів, є ще й хутір – відокремлене від села самостійне сільське поселення, в якому проживає сім’я або кілька селянських сімей, що працюють переважно в сільському господарстві.
На Поліссі, де на значних площах землі заболочені або ґрунтові води підступають близько до поверхні, сільські поселення здебільшого невеликі й розташовані на підвищених вододільних ділянках. Водночас у лісостеповій і степовій зонах невеликі села розміщені переважно в долинах річок і на понижених ділянках місцевості. У гірських районах села розміщуються на схилах, а в Українських Карпатах також часто видовжені вузенькими смугами понад руслами річок.
В Україні налічують 28 504 сільські населені пункти. Це приблизно в 21 раз більше, ніж міських населених пунктів, і близько 97 % усієї кількості населених пунктів України. Частка сільських населених пунктів досить висока і в окремих областях. Так, у Луганській області вона становить 84 %, в Донецькій – 86 %, а в Дніпропетровській – майже 96 % усієї кількості населених пунктів.
Сільське населення загалом в Україні, як вам уже відомо, становить меншість. Тільки в деяких поліських, подільських та карпатських областях (Рівненській, Вінницькій, Тернопільській, Івано-Франківській і Закарпатській) у сільських населених пунктах проживає понад
половину населення. Водночас, наприклад, у Дніпропетровській області на сільське населення припадає лише 16 %, у Луганській –13 %, а в Донецькій – менше 10 %.
Сільські поселення є різними не тільки за чисельністю. Так само як і міські, сільські поселення можуть виконувати різні функції – організаційно-економічні (наприклад, центри розміщення міжгосподарських підприємств), виробничі (сільськогосподарські, лісопромислові, з промислової переробки сільськогосподарської продукції), соціальні (сфера послуг, освіти, культури), рекреаційні та ін.
Соціальні проблеми сільського населення. Нині найгостріша проблема українського села – це проблема працевлаштування. Неможливість забезпечити заробіток і гідний рівень життя найвідчутніша саме серед сільського населення. Мільйони селян втратили роботу. Шукаючи вихід, основна їх маса почала активніше виробляти сільськогосподарську продукцію у своїх підсобних господарствах. Чимало селян у пошуках роботи змушені були приєднатися до лав внутрішніх мігрантів. При цьому, якщо раніше це були здебільшого маятникові заробітчани, то нині переважають ті, хто виїжджає на заробітки на тривалий час.
Відтік селян за межі малої батьківщини був спричинений також й іншими негативними соціальними змінами. Так, погіршилась якість дорожньо-транспортної мережі, десятки й сотні сіл ще й досі не мають під’їздів з твердим покриттям до шляхів загального користування. До того ж тут швидко старіють житлові приміщення (без подальшого оновлення їх), зменшується і кількість закладів соціально-культурного призначення. Аж ніяк не поліпшує побутового комфорту в українських селах і відсутність водопроводу й каналізації.
Останніми роками сталися деякі позитивні зміни, наприклад зросла кількість газифікованих сіл. Уже реалізується ряд програм щодо поліпшення соціально-культурного обслуговування сільського населення. Серед таких, зокрема, "шкільний автобус", капітальний ремонт шкіл, поліпшення матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я тощо.
Одна з особливостей сучасного етапу розвитку сільської інфраструктури – зміни в приміських і рекреаційних територіях, які освоюють заможні міські жителі, будуючи тут житло та облаштовуючи садиби. Завдяки цьому ряд сіл отримали сучасні під’їзні шляхи, асфальтовані та освітлені вулиці, постачання природного газу, торговельні заклади та ін. Виросли також нові поселення з невизначеним поки що статусом ("котеджні містечка").
Лише за 1991–2005 рр. загальна кількість сіл в Україні скоротилася на 252. Визначальну роль у зменшенні чисельності сільського населення відіграє депопуляція. В Україні не залишилося жодного регіону, в сільській місцевості якого не було б депопуляції. Проте найбільше вона вразила Чернігівську (понад 23 %), Сумську (понад 19 %), Полтавську та Київську (16–17 %) області. Найнижчий рівень депопуляції у Карпатському регіоні, а також у Волинській, Рівненській та Тернопільській областях.

Трудові ресурси

Немає сумніву, що сприятливіші природні умови і багатші природні ресурси, то більше шансів налагодити в країні ефективне господарство. Однак якщо не буде кому реалізовувати надане природою, то всі її багатства залишатимуться лише природними компонентами: корисні копалини – гірськими породами, земельні ресурси – ґрунтом, водні ресурси – річками та озерами, лісові ресурси – рослинністю тощо. Тільки за участі людини природні компоненти набувають властивостей ресурсів і можуть приносити користь.
Проте не всі люди здатні забезпечувати таке дивовижне перетворення. Як і в інших державах, у нашій країні тільки частина її населення бере участь у суспільній праці, маючи професійні знання, здібності та фізичні сили. Наскільки ве лика ця частина населення, частина трудових ресурсів, – питання для нашої країни життєво важливе.

Економічно активне населення і трудові ресурси. Для того щоб мати гідне для людини життя, слід працювати. Але в жодній країні немає такого, щоб працювало повністю все населення. Не працюють зазвичай діти, оскільки малі і їм поки що не вистачає сил. Припиняють здебільшого працювати й люди похилого віку, яким уже не вистачає на це сил. Певна кількість людей не може працювати через фізичні або розумові вади. Зрештою, деяка частина людей, зневірившись у власному житті, не бажає працювати.
Усе працездатне населення, спроможне працювати в народному господарстві, визначають як економічно активне населення. За нормами, виробленими ООН, до  економічно активного населення відносять усіх, хто працює, а також осіб, які не мають у даний момент роботи, але бажають її отримати (сюди не входять ті, хто навчається, і утриманці). Економічно активне населення України в 2007 р. становило 22,3 млн осіб, або близько 48 % населення країни.
Економічно активне населення не обмежене віком. Водночас добре відомо, що з суто біологічних причин у житті людей є період, який можна вважати найефективнішим щодо праці. Ось чому з огляду на природні можливості людини працювати виділяють трудові ресурси – працездатне населення в працездатному віці. Це економічно найактивніша частина населення, яка безпосередньо залучена в суспільне виробництво. В Україні до трудових ресурсів (20,6 млн осіб, або 44 % населення країни) належать чоловіки віком від 16 до 60 років та жінки 16–55 років, крім інвалідів І і ІІ груп.

Загальне зниження кількості населення, старіння нації та зовнішні міграції українців, безперечно, негативно позначаються на трудових ресурсах країни. Порівняно з 2000 р. трудові ресурси України не тільки не зросли, а навпаки, на сьогоднішній день зменшилися – на 545 тис. осіб. Економічно активне населення за цей самий період зменшилося на 508 тис. осіб.

Зайнятість населення. Зайнятість характеризується забезпеченням населення роботою. Останніми роками в Україні рівень зайнятості населення зріс по всіх регіонах країни. Найбільший приріст зафіксовано в Івано-Франківській, Луганській, Тернопільській, Чернівецькій областях, а також у м. Севастополь. Кількість зайнятих збільшилася передусім у будівельній галузі, в готельному господарстві та ресторанній справі, у торгівлі. Водночас у сільському господарстві, освіті та промисловості було зафіксовано зменшення обсягів зайнятості. Загалом за підсумками 2007 р. до народного господарства було залучено 21,1 млн осіб. Це становить майже 94 % від кількості економічно активного населення країни і 67 % від трудових ресурсів. Найвищий рівень зайнятості в Києві (понад 64 %), а найнижчий – у Тернопільській області (майже 53 %). За умов ринкової економіки зростає кількість зайнятих на підприємствах колективної і приватної форм власності, а зменшується в державному секторі господарства.

До безробітних належать особи, які не мають роботи, але активно її шукають. Кількість безробітних у 2007 р. становила 1,4 млн осіб. За першу половину 2008 р. вона зменшилася до 642 тис. осіб, з яких 60 % припадає на жіноче населення. Безробіття більше поширене в сільській місцевості, ніж у містах – 54 % проти 46 %. При цьому найбільше безробітних серед молоді віком 15–24 роки. Майже кожний другий серед безробітних раніше був робітником, а кожний четвертий – службовцем або не мав професійної підготовки.
У прикордонних з Росією регіонах (Донецька, Луганська, Сумська і Харківська області) становище на ринку праці сприятливіше. Показники безробіття нижчі від середньодержавних або наближаються до них. Така ситуація впливає на формування відповідних потоків мігрантів: із західних регіонів України – в прикордонні й інші країни Європи, а зі східних – на ринки праці Росії.
Рівень безробіття визначають у відсотках за співвідношенням кількості безробітних до кількості усього працездатного населення країни чи окремої області. Серед регіонів найвищий рівень зареєстрованого безробіття має Тернопільська область (4,4 %), а найнижчий – м. Київ (0,3 %).
В Україні до початку світової економічної кризи спостерігалась тенденція щодо скорочення обсягів безробіття. Причому рівень безробіття серед економічно активного населення знижувався в усіх регіонах. Найбільше цей показник знизився в Закарпатській, Волинській, Чернівецькій, Одеській, Харківській областях та м. Севастополь. Проте негаразди у світовій економіці, що зачепили й Україну, знову спричинили зростання рівня безробіття. Тенденція до зростання кількості безробітних зберігається нині в Україні так само, як і в країнах Євросоюзу.

Останні матеріали розділу "Суспільна географія"

Чернівецька суспільно-географічна школа

Географічні дослідження у Чернівецькому університеті започатковано у 1876/77 навчальному році, тобто...

Одеська суспільно-географічна школа

В місті Одеса становлення і розвиток географічних і геологічних наук та підготовка фахівців за цими ...

Геополітичний напрямок у географії

Вперше термін "геополітика" був введений Рудольфом Челленом у 1899 році. За визначенням Че...

Зародження німецької суспільно-географічної школи

Від початку формування національних географічних шкіл і до Першої світової війни німецька географічн...

Районологія у французькій географічній школі

Проблема вибору концепцій районування постала ще наприкінці ХІХ століття перед Відалем де ля Блашем ...

Французька суспільно-географічна школа. Географія людини

Всебічний розвиток суспільної географії у Франції почався у ХIХ столітті, як у Німеччині, але з запі...

Французька геополітична школа

Засновником французької геополітичної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (famousgeographers/31-...

Географічна наука