Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Історія розвитку картографії в Стародавні часи

Картографія формувалася протягом тисячоліть. І першим етапом на цьому довгому шляху розвитку був період Стародавніх часів – перших світових цивілізацій та Античності.
Нагальна потреба в карті змусила людину створити перші картографічні малюнки ще до винайдення писемності та появи колеса. Карта почала відігравати важливу роль в житті суспільства, яку вона утримує і дотепер. Цього не сталося, якби ще зовсім молода картографічна думка не отримала той потужний заряд інформації, ідей та досягнень мудреців Стародавнього Сходу та Єгипту, перших вчених Греції і Риму, що вже унеможливлював занепад картографії та гарантував її подальший розвиток як науки. Тому дуже важливо прослідкувати перші кроки картографії на шляху її історичного розвитку. Необхідно розглянути кожен факт, дату, дослідити  кожну працю та досягнення стародавніх вчених, щоб встановити етапи, закономірності та основні напрями тогочасної картографії. Вивчення будь-якої науки потрібно розглядати в контексті історичної епохи.  Тому в роботі подані особливості історичного процесу кожної стародавньої держави чи періоду. Особлива увага приділяється розвиткові географічних знань та рівневі інженерної справи, як двом факторам, які зумовлювали розвиток картографії в Стародавні часи.
Отже, об’єктом дослідження даної роботи є просторово-часовий розвиток історії картографії у давні часи.
Предмет дослідження – загальнонаукові прийоми та способи дослідження розвитку історії картографії.
Мета – розкрити зміст та характерні риси розвитку науки картографія у давні часи у різних частинах світу.
У роботі використана інформація з різноманітних джерел.  Дослідженнями в сфері історії картографії займалися зарубіжні науковці Harley J. B. (праця „The History of Cartography”), Unger E. („ From Cosmos Pictures to the World Map”) та ін. Серед російських вчених-картографів – це О. Берлянт, К. Саліщєв, Д. Арманд, Д. Міхайловіч та Л. Багров, який у 1935 році заснував міжнародний журнал з історії картографії „Imago Mundi”. Значний вклад у розвиток історичної картографії зробили також українські вчені. Першим українським істориком картографії був В. Г. Ляскоровський. Його працю продовжили В. О. Кордт, Я. Ф. Головацький, М. С. Грушевський. Серед сучасних вчених – це А. П. Божок та Р. І. Сосса.

1. КАРТИ ПЕРВІСНОЇ ЛЮДИНИ

Люди розселялися протягом багатьох тисячоліть, освоювали все нові і нові землі. Багатоденні походи за кочовими стадами мимоволі розширювали уявлення мисливців про навколишній світ. Скотарі та землероби, торгуючи між собою, теж мусили подумки вийти за рамки племінної території, об’єднавши її в „уявній карті” з землями сусідів. Чим більше подорожували люди, тим багатшими ставали їх уявлення про простір, тим точнішими і масштабнішими ставали графічні зображення місцевості. Наприклад, індіанці Північної Америки, полюючи на бізонів,  робили переходи протяжністю до 2 тис. км і більше, під час яких користувалися сувоями планів, виконаних на бересті або шкурі оленів.
Високий ступінь достовірності відрізняє „карти”, викреслені на корі і дереві представниками багатьох первісних народностей Сибіру та Далекого Сходу. Жителі Аляски і Гренландії орієнтувалися по контурам берегів, річним долинам та гірським вершинам. Вони створили свій, невідомий іншим народам спосіб зображення місцевості – „макетування” із підручного матеріалу. Ескімос з берегів Берингової затоки на очах одного із дослідників створив рельєфну карту затоки Коцебу: прокреслив паличкою на землі берегову лінію, потім за допомогою „гірок” з піску і каміння показав пагорби, гірські хребти і острови і, нарешті, вдавленими вертикально паличками відмітив села і риболовецькі стоянки. Дуже цікавими є „морські карти”, якими користувалися для навігації жителі Маршаллових островів. Мушлі, які означали острови, закріплювалися на каркасі із черешків пальмових листків, а положення черешків вказувало фронт морської хвилі і його зміну між островами. Карта допомагала визначити напрям на острови, коли вони зникали з поля зору.
Мабуть, найстародавніша із відомих карт була вирізьблена на кістці мамонта 15 тис. р. тому, знайдена біля села Межиріч на Україні. В цьому складному малюнкові вбачають план поселення первісної людини доби пізнього палеоліту: зображені річка, кілька жител та ліс [див. додаток 1]. Приблизно в той самий час було створене картографічне зображення на Кирилівській стоянці (м. Київ), відоме під назвою „Кирилівська карта” [9, С. 27]. На ньому вчені ідентифікують фігури тварин, водну поверхню, контури житла. В околицях села Дударків на Київщині археологи знайшли так звану „Дударківську карту” (2 тис. до н. е) [9, С. 27]. На розі оленя вирізьблені обриси дерев, тварин, орнаментальне зображення води. Вважають, що це схема мисливських угідь. До найдавніших належить також картографічне зображення на срібній вазі III тис. до н. е., знайденій в одному з Майкопських курганів, яка зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург). На малюнку зображені  гірський хребет з двома великими вершинами (можливо, це вершини кавказьких гір Ельбрус і Казбек), звідки беруть початок дві річки, які впадають в озеро (або море); на горах показаний ліс, навколо озера і біля підніжжя гір – різноманітні тварини (бики, козли, леви) [див. додаток 1]. Видатними є наскальні малюнки середини 2-го тис. до н. е. в долині Камоніка (Північна Італія), а серед них найдавніший кадастровий план, який показує оброблювані поля, стежки, струмки і зрошувальні канали [8, С. 297].
Цікаво, що найпростіші картографічні малюнки з’явилися ще до зародження писемності. Це свідчить про значну роль карти в житті первісної людини. Тому не дивно, що картографічна думка невпинно розвивалася і в подальші періоди – була прийнята і осмислена творцями перших світових цивілізацій.

2. КАРТОГРАФІЯ НА СЛУЖБІ ПЕРШИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

2.1 Картографічні досягнення Стародавнього Єгипту

Перша в світі цивілізація виникла в долині Нілу в IV–III тис. до н. е. Її творцями були стародавні єгиптяни, які винайшли особливу ієрогліфічну писемність. Основним їх заняттям було землеробство. Але землю для сівби доводилося відвойовувати у пісків, боліт і заростей. Для цього вирубували чагарники, проводили численні канали, копали канави, обгороджували низовини дамбами, за допомогою спеціальних пристроїв – шадуфів подавали воду на височини, а вимірювальні споруди ніломіри допомагали визначати рівень паводку і планувати врожай на рік вперед. Від справності та ефективності іригаційної системи залежали добробут Єгипту та життя його народу. Родюча земля була головним багатством країни. Земельні відносини строго регламентувалися. Відновленням границь між полями, розмитими паводком, поділом їх на ділянки та землевиміром  займалися спеціальні чиновники.
До наших днів збереглися численні архітектурні пам’ятки Стародавнього Єгипту: грандіозні піраміди, величні храми та загадкові гробниці. Навіть сьогодні багато вчених відмовляються вірити, що вони були побудовані людьми. Насправді це лише свідчить про те, наскільки високорозвиненою була єгипетська цивілізація. Адже досягнути таких успіхів в іригації та будівництві можна було, маючи сильні знання з арифметики, геометрії та астрономії. З багатьох стародавніх текстів видно, наскільки старанно вони  розраховували побудову споруд і зарання визначали кількість робочих і матеріалу, необхідних для будівництва. Єгиптяни користувалися власною системою мір, заснованою на пропорціях людського тіла, календарем та літочисленням. Як бачимо, інженерна справа в Єгипті  перебувала на високому рівні розвитку. При зведенні інженерних споруд єгиптяни використовували висок, мірну жердину, шнур, гідростатичний нівелір, косинець, різноманітні будівельні шаблони [4, С. 7].
Про географію стародавніх єгиптян вчені дізналися по ієрогліфічним написам на різних спорудах, табличках із слонової кістки і на папірусі. Написи розповідали про місцевості і народи, які стали відомі єгиптянам в ті далекі часи. В XXIX ст. до н. е. єгиптяни досягли Суецької затоки. В XXVIII ст. до н. е. в ході військової експедиції в пустелі на Синаї була знайдена мережа тимчасових водотоків (ваді), а також поклади будівельного каміння і родовища міді, малахіту і бірюзи. Вони успішно розроблялися єгиптянами протягом багатьох століть. Близько 1530 р. до н. е., фараон Тутмос I перетнув Сирію і досягнув „Землі Двох Річок” у верхів’ях Євфрату, де залишив наскальний напис з першим відомим нам описом цієї ріки [11, С. 15]. Оскільки  вона протікає в напрямку, протилежному Нілу, єгиптяни назвали її „Переверненою водою”. Пізніше в XIV ст. до н. е.  внаслідок активної загарбницької політики Єгипет став світовою імперією, до якої входили Нубія, палестинські, сирійські та фінікійські царства і князівства, загальною протяжністю з півночі на південь на 3200 км. В залежність від Єгипту потрапили Лівія, Ассирія, Вавилонія, Хетське царство та острів Крит, які сплачували йому данину.
Знайомство стародавніх єгиптян з навколишніми землями розтягнулося на багато століть. Причина цьому – довгі перерви між походами в окремі країни. За цей час географічні знання втрачалися і багато територій неодноразово „відкривались” заново. Походи в Нубію, розпочаті ще фараоном Джосером в XXVIII ст. до н. е., лише до XVIII ст. до н. е. дозволили єгиптянам дослідити течію Ніла більш як на 2 тис. км [11,      С. 16]. Досягнувши берегів Червоного моря, вони почали освоювати морський шлях вздовж берегів Африки в країну Пунт (сучасні Сомалі і Ємен).Постійно торгуючи з Пунтом, єгиптяни зрозуміли, що плавання в цю країну вздовж берегів Червоного моря потрібно розпочинати в червні, коли дують постійні північно-західні вітри, а повертатися восени, при південно-східних вітрах.
Нажаль, географічні знання єгиптян про далекі землі, отримані ними під час торгових експедицій та воєнних кампаній не знайшли свого відображення на картографічних творах. Ми маємо лише красномовні описи та яскраві малюнки на стінах споруд та папірусних сувоях.
Але Єгипет був бюрократичною державою: все в країні піддавалося жорсткому контролю з боку влади – описам, вимірам, оцінюванню, підрахункам з метою оподаткування населення. Для цього створювалися численні звіти, складалися списки, архіви, плани і карти. Саме таким цілям служила найдавніша в світі гірнича карта – так званий Туринський папірус – план  золотодобувної копальні в Ваді-Хаммамат, що в Східній пустелі, одна з небагатьох папірусних карт, що збереглася до наших часів. Вона була складена в епоху Нового царства в часи правління фараона Сеті I (XIII ст. до н. е.). Карта містить опис маршруту експедиції, на ній вказані колодязі, шляхи, споруди, а також райони, де часто зустрічалися кочовики [див. додаток 2]. Карта цікава тим, що суміщає планове зображення з профільним малюнком гір. Цей прийом зберігся до XVIII ст. [8, С. 299]. Золото дуже цінувалося в Стародавньому Єгипті. Країна володіла великою кількістю золотоносних родовищ і всі вони перебували під безпосереднім контролем фараона та великих фіванських жерців. Золото забезпечувало внутрішню стабільність  та підтримувало міжнародний авторитет Єгипту. Тому картографування родовищ мало велике значення. Воно давало змогу детально, раціонально використовуючи ресурси, підготуватися до експедиції, а також запобігти нападам кочовиків-бедуїнів, які грабували родовища, та зробити перехід безпечним. 
Коли в IV ст. до н. е. Єгипет завоював Александр Македонський, накопичувані віками знання єгиптян були осмислені грецькими вченими.  

2.2 Карти народів Межиріччя

Поряд з Єгиптом одним із найстародавніших осередків цивілізації було межиріччя Євфрату і Тигру. В його південній приморській частині народ шумерів заснував багато міст-держав. Їх сусідами були різні семітські племена – попередники асcирійців і вавилонян.  Близько XXVIII ст. до н. е. шумери винайшли писемність – клинопис на глиняних табличках. Випалені в печах або висушені на сонці, вони міцніші і довговічніші за папірус, а тому збереглося багато писемних пам’яток Стародавнього Межиріччя. Як і в Єгипті, головним заняттям народів Месопотамії було іригаційне землеробство. Вся долина була вкрита складною мережею каналів, дамб, шлюзів і криниць. Забезпечення справності та ефективного функціонування іригаційної системи було головними завданнями влади. За вчасний і якісний ремонт каналів і дамб відповідали спеціальні чиновники, а також кожен житель країни. Земельні відносини в Межиріччі чітко регулювалися численними кодексами законів. Найвідоміший з них, але далеко не найперший, належить вавилонському цареві Хаммурапі. Приватна власність на землю захищалась законами, порушення яких суворо каралося.
Жителі Месопотамії були досвідченими математиками, астрономами і землемірами. Вони створили власний календар та дві системи рахунку – десяткову та засновану на числі 60, яка збереглася до наших днів. Шумери першими стали ділити годину на 60 хвилин, а коло – на 360 градусів. Вавилоняни засвоїли й розширили наукові знання, що їх надбали жителі найдавніших міст Межиріччя. Планування вулиць і фортечних мурів Вавилону, спорудження величезної вежі й „висячих садів” свідчать про значний розвиток геометрії та арифметики. Вавилонці винайшли відому всім таблицю множення, запозичену потім математиком – греком Піфагором, яка й отримала його ім’я; вміли добувати квадратний корінь, рахувати відсотки; розробили формули для обчислення площі трикутника, прямокутника й трапецоїда, об’єму куба, паралелепіпеда, прямокутної й конусної призми, звичайної й зрізаної піраміди, конуса тощо.
Про географічні знання шумерів говорить карта, яка видавлена на глиняній табличці XXV ст. до н. е. Її знайшли при розкопках за 300 км на північ від Вавилону [8, С. 298]. Символами, схожими на луску риби, зображені гори Лівану та хребет Загрос, розташовані вздовж подвійної лінії – підошви цих гірських масивів. В центрі паралельними хвилястими лініями нанесена течія Євфрату, яка слугувала шумерам найважливішим орієнтиром. Впадаючи в море, річка утворює дельту. Міста біля річок подані у вигляді кружків з клинописними підписами біля них. Положення сторін світу також відмічене кружками з клинописними підписами внизу по краям таблички [див. додаток 2]. Переможні стели, встановлені  об’єднувачем Шумеру царем Саргон I і його нащадками, які провели більшу частину життя в воєнних походах, свідчать, що в XXIV – XXIII ст. до н. е. їм були відомі більша частина течії ріки Евфрат, межиріччя лівих притоків Тигра (Індіклад), гірська країна Фарс (Аньшань), Бахрейн (Ділмун), Оман (Маган). На статуї Гудеа, правителя Шумеру середини XXII ст. до н. е., виявлений перший опис країн від „Верхнього (Середземного) моря” до земель „по цю і ту сторону Нижнього моря” (Перської затоки) [10, С. 16]. В Британському музеї зберігаються глиняні таблички з описами земель. Їх складали чиновники в часи Саргона з метою оподаткування. На одній із цих найстародавніших карт зображені поселення, річки і гори Північної Месопотамії.
Протягом багатьох століть Південне Межиріччя було поділене на безліч незалежних міст-держав, кожне з яких мало свою територію з містами, селами, пасовищами, полями. В столичних архівах зберігалися детальні описи земель, які супроводжувалися схематичними малюнками та планами. До пам’яток такого типу належить план міста Ніппур – великого релігійного центру всієї Месопотамії. На табличці, яка датується 1300 р. до н. е., показані стіни і ворота міста, головний храм, канал, який перетинає місто та ін [8,        С. 299].
Культурний та науковий досвід перших міст-держав Межиріччя перейняли пізніші імперії – Ассирійська та Вавилонська. Збереглися карти світу та плани стародавніх ассирійців, накреслені на бронзових дверях палацу в Тілль-Барсіб, побудованого царем Салманасаром III в IX ст. до н. е.
Надзвичайно цікавою є знахідка з Вавилону. Це – глиняна табличка пізньовавилонської доби, яка датується перським періодом (бл. V ст. до н. е.). Вона демонструє модель світоустрою стародавніх вавилонян, за якою світ являє собою плаский круглий диск з центром у Вавилоні. Проте табличка є схемою не всього світу, а лише „вавилонської ойкумени”, тобто південно-західної Азії. Незважаючи на відсутність назви, зрозуміло, що паралельні лінії, які перетинають диск, відповідають Євфрату. На північний схід від Вавилону маємо овальну позначку, яка зображує Ассирію. На півночі вона межує з країною Урарту. Зверху, на півночі, розташовані гори, звідки тече у південно-східному напрямку Євфрат. В центрі лежить Вавилон – „пуп Землі”. Земний Океан, який оточує суходіл, названий „Гіркою рікою”, утворює затоку (Перську), яка доходить до Євфрату. Океанічний окіл ойкумени є символізацією чотирьох околишніх морів. Загальна орієнтація карти - на північний захід [див. додаток 2]. Окрім схематичного зображення Вавилонського царства і сімох неназваних кружечків, маємо ще й супроводжувальний клинописний текст на обох сторонах таблички. Текст містить назви країн і міст, причому та частина тексту, що знаходиться на зворотній стороні таблички, присвячена головним чином опису «сімох островів», які зображено у вигляді сімох трикутних зубців (непошкодженим лишився лише один) і знаходяться за колом океану. Текст таблички розповідає, що ці острови розташовані на рівних відстанях, які дорівнюють сімом милям (але незрозуміло, чи то один від одного, чи від вавилонського світу). Текст називає різних міфологічних тварин, які, як вважалося, мешкали на цих „заморських” островах. Текст таблички і написи на самій карті призводять до висновку, що перший острів лежав на південному сході, другий – на південному заході і так далі, за ходом годинникової стрілки. Ці острови є не реальними географічними об'єктами, а святилищами, осередками загробних світів кожної з сімох країн, які оточують Вавилон [14]. Отже, зображення світу на вавилонській табличці цікаве не лише тим, що виконане в картографічній манері – його зміст несе сильне релігійне навантаження. Воно є результатом синтезу географічних знань жителів Вавилонії з їх міфологічним світоглядом.
Халдеї (жерці в Стародавньому Вавилоні) помітили, що місячні затемнення завжди бувають в повний місяць – тоді, коли Сонце і Місяць знаходяться в протилежних точках небосхилу, а Земля знаходиться між ними. Відповідно, причиною затемнення було те, що Земля загороджувала сонячні промені, іншими словами, кидала на Місяць свою тінь. Тінь Землі, яка падає на Місяць, завжди кругла. Така тінь може належати лише кулі. Можливо, саме тому халдеї зробили висновок, що Земля – куля. До нас дійшов халдейський запис, в якому сказано, що довжина земного кола (як жерці його визначили — невідомо) дорівнює 24 000 миль. Не сучасних англійських чи морських миль, а халдейских. В цьому ж записі є пояснення: „Миля дорівнює 4000 кроків верблюда”. Якщо прийняти, що середній крок верблюда дорівнює 0,8 м, то довжина земного кола дорівнюватиме  76 800 км [11, С. 17]. Тепер ми знаємо, що земне коло (по меридіану) дорівнює приблизно 40 080 км.
Таким чином, халдеї майже вдвічі перебільшили справжній розмір Землі. Але вже і те, що вони вперше намагалися її виміряти, було великим кроком вперед.

3. КАРТОГРАФІЯ В СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ

Цивілізація Стародавнього Китаю зародилась в II – I тисячоліттях до н. е. на рівнині між нижніми течіями річок Хуанхе (Жовта) та Янцзи (Блакитна). Там близько XVI ст. до н. е. виникла держава Інь (Шан), жителі якої винайшли ієрогліфічну писемність, оволоділи технікою виплавки бронзи, створили бойову колісницю.
Як і в інших стародавніх державах, нові географічні знання здобувалися китайцями внаслідок військових походів, але їх особливо цікавили зручні і безпечні торговельні шляхи. В XIV ст. до н. е. вони просунулися по лівому березі Хуанхе до хребта Тайханшань; на півночі досягнули гір Яньшань, які обмежовують Велику Китайську рівнину; на сході вийшли до узбережжя Хуанхай (Жовтого моря). Наприкінці XIII –  початку XII ст. до н. е. іньська армія вперше досягнула нижньої течії найбільшої в Євразії річки Янцзи. По долинам річок китайці піднялися на північні, порослі субтропічними лісами схили гір Наньлін. В кінці XIII ст. до н. е. торгові моряки царства Ці почали освоювати Жовте море. Вони відкрили Ляодунську затоку, Ляодунський та Корейський півострови і через широку Корейську протоку досягнули Японського моря. Землероби, моряки і торговці великого царства Чу, яке займало басейн річки Янцзи, протягом VII ст. до н. е. освоїли її гирло і береги Східнокитайського моря.
В IV – напочатку  III ст. до н. е. в  Китаї почали складати  твори, повністю присвячені географії. Так, в III ст. до н. е. анонімний географ царства Цінь створив перший опис відомої в ті часи території. В II ст. до н. е. з’являється особливий вид географічних творів – опис подорожей. Автор од¬ного з таких описів – Чжан Цян – був направлений  в 138 р. до н. е. ханьським імпе¬ратором послом до усунів – об’єднаних племен, які кочували в районі Семиріччя. Але по дорозі він був схоплений кочовиками хунну, які проживали на високих рівнинах Центральної Монголії та Забайкалля. Після десяти років полону йому вдалося втекти. Через високі перевали Центрального Тянь-Шаню він вийшов до озера Іссик-Куль, досягнув ставки усунів, звідти через перевали вздовж річки Нарин спустився в Ферганську долину. Повертаючись через рік на батьківщину, Чжан Цян обігнув Памір з півночі (через Алайську долину)  і дістався пустелі Такла-Макан. Рухаючись по ній від одної оази до іншої, китайський мандрівник вийшов до величезної пласкої западини, в якій розташоване безстічне блукаюче озеро. В той рік вода в ньому була солоною, і Чжан Цян назвав його Солоним (сучасна назва – Лобнор). За його розрахунками, він пройшов близько 25 тис. лі (14,2 тис. км). Чжан Цян першим познайомив китайців з достовірними відомостями про степи і пустелі Центральної Азії, про великі гірські системи – Тянь-Шань і Памір, про річки, які беруть початок в цих горах і впадають в „Західне море”, – Сирдар’ю і Амудар’ю. По маршруту його подорожі на межі II – I ст. до н. е. пройшла південна гілка Великого шовкового шляху [11, С. 21].
За свідченнями китайських історичних хронік, вже в XI – VIII ст. до н. е. при виборі місць для побудови фортець складалися карти підходящих земельних ділянок. Існували навіть спеціальні урядові установи, які завідували „земельними” і  „стратегічними” картами. В 221 – 206 рр. до н. е. їх архіви поповнилися картами поштових доріг.
При розкопках одного з поховань на півдні Китаю біля Чанша в 1973 році була знайдена лакова шкатулка, яка датується 168 р. до н. е., з трьома кольоровими картами, виконаними на шовку [8, С. 306]. Вони демонструють досконалість картографічних творів епохи Хань в Китаї. Одна з карт, названа „топографічною” розміром  96 × 96 см і в масштабі близько 1 : 180 000, складена на один із гірських районів на півдні Китаю (на стику сучасних провінцій Хунань, Гуандун і Гуансі), дає реальне уявлення про його річкову мережу, населені пункти, дороги і рельєф. Слід зауважити, що населені пункти показані знаками двох видів – прямокутниками для великих поселень і кружками для сіл, причому кожний знак супроводжується назвою пункту і зазначенням кількості господарств. Вже тоді було прийнято виділяти річкові системи і показувати русла річок лініями, які поступово потовщуються від витоків до гирла. Інша карта – „військова” (78×96 см, масштаб близько            1 : 100 000) близька по типу до першої. Вона показує дороги, річки, гори, військові пости, сигнальні башти, поселення і кількість будинків в них, а крім того, дає пояснення такого роду: „не ворожі”, „зараз не населені”. Третя знахідка – план укріпленого міста.
Точність контурів китайских карт II ст. до н. е. дає змогу припустити, що при їх складанні використані результати безпосередніх зйомок на місцевості. Головним інструментом для них, ймовірно, слугував компас, про використання якого китайські мандрівники згадують вже в III ст. до н. е. Рівнинні райони, які складали більшу частину Ханської держави, розбивалися на квадрати. В  зв’язку з цим основою китайської картографії стала прямокутна система координат з сіткою із рівних квадратів, введена астрономом і математиком II ст. н. е. Чан Хеном [11, С. 22]. Картографічні зображення в цій прямокутній системі будувалися виходячи з уявлень про плоску, а не сферичну Землю.
В III ст. винайшли прилад для вимірювання відстаней: легкий візок мав систему зубчастих передач, з’єднану з колесом і барабаном. Кожне „лі”   (576 м) відмічалося ударом барабана. З допомогою цього винаходу міністр Пей Сю створив „Регіональний атлас” на 18 листах і велику карту Китаю на шовку, яка була такою великою, що одній людині важко було її розвернути [11, С. 22].
Таким чином, Китай був відокремленим осередком, де рано виникла і сформувалася картографія. Тут картографічна діяльність досягла високого рівня розвитку. Вона мала добре розроблену математичну основу та власні способи художнього оформлення карт. Картографія активно розвивалася в Китаї і в подальші періоди.

4. КАРТОГРАФІЯ АНТИЧНОСТІ

4.1. Перші грецькі карти

Греки, які мали допитливий розум  і природну зацікавленість, легко переймали все нове в інших цивілізацій: в Стародавнього Єгипту, Вавилону та Фінікії. Перейняли вони і ідею карт, одночасно створивши те, чого не було на Сході, – теорію карт.
Прообразом перших грецьких карт можна вважати яскраві фрески на стінах палаців Критського царства (XV ст. до н. е.), які носили виключно декоративний характер. На них зображені долини річок  та гори з багатою рослинністю; поселення і великі міста з палацами та портами, до яких прибувають морські флотилії; пасовища та поля, на яких пасеться худоба та працюють хлібороби. У Гомера в „Іліаді” (IX ст. до н. е.) знаходимо цікаві відомості про картографічний малюнок на щиті Ахілла: дві річки, два міста з садами, полями і луками із сценами воєнного та мирського життя були виконані з кольорових металів богом Гефестом. Щодо реальних об’єктів, то в цьому плані цікавими є знахідки срібних і бронзових монет із зображеннями гір і пагорбів. Вражає те, що на невеликих монетах, діаметром всього приблизно 2,6 см, форми рельєфу передані дуже точно.
Розвиткові в Греції географічних знань  сприяла колонізація нових земель, пік якої припав на VIII – VI ст. до н. е. Вона охопила весь відомий грекам світ: нові поселення були засновані від східного узбережжя Піренейського півострова до північних берегів Чорного моря. Колонії стали для материкової Греції невичерпним джерелом багатства та інформації. Грецькі колонізатори активно досліджували невідомі досі території. Коли  в VII ст.. до н. е. поет Арістей відвідав щойно відкриту греками Скіфію, під враженням від поїздки він написав поему „Арімаспея”, яка й досі є найдавнішим твором, що дає уявлення про Східну Європу і містить опис її поверхні, побуту і звичаїв місцевого населення.
Однією з найбільших грецьких колоній було місто Мілет. Саме тут в VII – VI ст. до н. е. основоположник природознавства Фалес Мілетський ввів такі важливі поняття, як „горизонт” і „сторони світу” (північ, південь, схід, захід), по яким з тих пір почали орієнтувати географічні карти. Створення першої такої карти приписують учню Фалеса – Анаксімандру (бл. 610 – 546 рр. до н. е.). Ним була створена карта світу з використанням масштабу, в центрі якої була розміщена Греція. Її оточували відомі на той час частини Європи та Азії. Карта мала форму круга, по краям якого розташовувався океан. Поняття „частини світу” також ввели мілетські географи, позначаючи їх „Асія” (Азія) та „Європа”. Молодший сучасник Анаксімандра, автор трактату „Опис землі” Гекатей Мілетський, виділив ще одну частину світу – Лівію (Африку) [11,     С. 24]. На початку V ст. до н. е. він настільки покращив карту Анаксімандра, що вона викликала загальне здивування [див. додаток 3].
З праці історика Геродота (бл. 484 – 425 рр. до н. е.), присвяченій греко-перській війні, стає очевидним, що до V ст. до н. е. картографічні зображення Землі, названі греками „обходами Землі”, перестають бути поодиноким явищем. Крім того він розповідає, яке практичне значення мала карта в дипломатичних переговорах спартанського царя Клеомена з Аристагором, тираном Мілету [8, С. 300]. Щоб переконати Клеомена допомогти грецьким колоніям в Малій Азії повалити перське владарювання, Аристагор „розмовляв з Клеоменом з мідною дошкою в руках; на дошці були вирізьблені обхід всієї Землі, всі моря і всі річки”. Геродот продовжує, що мілетський тиран показував на карті положення народів і давав коротку економічну характеристику їх країн, щоб підкреслити їх значення в воєнному союзі проти персів. Але ефект виявився прямо протилежним. Спартанці відповіли жителям Мілету: „Карта показала, що Персія занадто далеко, щоб через неї непокоїтись”. Мабуть, зображення не було точним. Але це і не дивно, оскільки перші грецькі карти складалися без градусної сітки і представляли схематичні зображення окремих країн, а також відомого тоді населеного суходолу, розташованого навколо Середземного моря. Основним джерелом для їх складання слугували карти-путівники головних торгових маршрутів, які будували з допомогою прямих ліній, а по краям давали опис всього того, що достойне уваги. Часто карти використовувалися для уточнення кордонів в конфліктах між численними полісами – містами-державами, на які була поділена Стародавня Греція.

4.2. Розвиток наукових основ елліністичної картографії

У IV ст. до н. е. традиційний уклад грецьких полісів був розбурханий військовими походами Александра Македонського. Завоювавши Персію, він створив власну імперію, яка простягалася від Адріатичного моря на заході до берегів Інду на сході. Провідне місце на всій території нової держави належало еллінам – грекам. Тому період історії з IV по I ст. до н. е. називають Елліністичним. Стиралися старі кордони, змішувалися народи та культури. Відкрилися нові можливості отримання знань про світ. За армією Александра тягнулися філософи, історики, поети, географи та інженери. Відстань в поході вимірювали „два кроківники”. Вони ж вели опис маршрутів. Виміряні кроками відстані переводили в стадії. Відповідно, в IV ст. до н. е. ми вже зустрічаємо у греків застосування масштабу кроків. Військові походи супроводжувалися новими географічними відкриттями.  Видатним в цьому відношенні є звіт про плавання  полководця Неарха, який був посланий Александром Македонським досліджувати „море від Індії до Персії” в 325 р. до н. е.
Грецькі вчені почали займатися більш глобальними проблемами. Внаслідок розширення географічного кругозору та  розвитку астрономії виникає вчення про кулястість Землі. Правда питання про форму Землі і раніше цікавило грецьких природознавців. І серед них не було одностайної думки. Перші грецькі мислителі – Фалес Мілетський, Ксенофан, Анаксімандр і його учень Анаксімен – представляли Землю у вигляді круглого або овального диску, який плаває на поверхні безмежного океану. Але майже одночасно з халдеями греки дійшли висновку, що Земля – куля. Мабуть, першим проголосив вчення про кулястість Землі великий математик Піфагор. Обґрунтовував він його так само, як халдеї. Ідею кулястості Землі також висунув молодший сучасник Піфагора Парменід  із Елеї (кінець IV – V ст. до н. е.). Але його уявлення було умоглядним і не підкріплене сильними аргументами. Прихильники кулястості  Землі остаточно перемогли, коли на їх сторону став відомий грецький вчений, вчитель Александра Македонського Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.). Він привів нові докази того, що Земля має форму кулі. Ось один із них: „Вигляд зірок не лише показує, що Земля кулеподібна, але також і те, що вона не дуже велика. Оскільки достатньо нам трохи пересунутись з півночі на південь, щоб горизонт став зовсім іншим. Вигляд зірок над нашою головою при цьому сильно зміниться... Є зірки, які видно в Єгипті, але невидимі в північних країнах, і навпаки” [11, С. 26]. Також він говорив, що при затемненні Місяця тінь завжди має форму кола, а при підйомі на гору кругозір розширюється. Подібно халдеям, греки, вирішивши питання про форму Землі, зацікавилися її розмірами. Містик і астроном Евдокс із Кніду намагався виміряти довжину земного кола і отримав цифру в 400 000 стадій, що дорівнює 76 900 км (грецька олімпійська стадія означає довжину стадіону і дорівнює 192,3 м). Дивний збіг: ця величина дуже близька до халдейської, тобто знову вдвоє більше істинної. Як виміряв Землю Евдокс залишається невідомим.
Один із послідовників Аристотеля Дикеарх із Мессіни (III ст. до н. е.) ввів на своїй карті  опорну лінію, діафрагму, яка проходила через Геркулесові Стовпи (Гібралтар) і о. Родос, на якому був великий торговий порт і грандіозний маяк [2, С. 213]. Через о. Родос потім стали проводити і другу опорну лінію, перпендикулярну до діафрагми. Ці дві лінії, поділені на стадії, являються зачатком прямокутної системи координат і картографічної сітки.
Найбільшим оплотом елліністичної культури була Александрія Єгипетська –  центр наукової думки тогочасного світу. В стінах її академії, музею та бібліотеки трудилися сотні геніальних вчених, які досягнули феноменальних результатів та внесли неоціненний вклад в розвиток науки. Саме тут були закладені наукові основи картографії і географії. „Батько географії” – так часто називають Ератосфена (276 – 194 рр. до н. е.), видатного астронома і географа, голову Александрійської бібліотеки. Саме він згадує про „географічну дошку” Анаксімандра як про першу карту Греції. В своїй праці „Географічні записки” в трьох книгах, які дійшли до нас тільки фрагментами  і на карті ойкумени він звів в єдину систему всі знання про Землю, накопичені на той час, і вперше ввів сам термін „географія”. Саме Ератосфен назвав відому грекам частину Землі  „ойкуменою” – „населеною землею”. На його карті були побудовані сім прямолінійних паралелей для місць з інтервалами в пів години по довжині літнього дня і дев’ять перпендикулярних їм меридіональних ліній. На карті був зображений суходіл навколо Середземного моря: Південна Європа, Північна Африка і західна частина Азії [див. додаток 3]. Ератосфен порівняв контур ойкумени з плащем, витягнутим з заходу на схід по двом основним лініям, які перетинаються на Родосі. Звідси і виникло поняття географічної широти і довготи.
Також Ератосфен продовжив працю своїх попередників по визначенню розмірів Землі. Йому вдалося відкрити вірний спосіб вимірювання Землі, який використовують і донині. Ератосфен зрозумів, що для цього не потрібно обходити її всю з міркою в руках. Достатньо виміряти невелику частину – дугу і потім дізнатися, скільки разів ця дуга вкладається в повному колі. Дуга в стільки разів менше кола, в скільки разів кут, сторони якого вона з’єднує, менше 360°. Тобто, потрібно виміряти кут між Сонцем і зенітом в двох містах, розташованих на одному меридіані, і вирахувати одне з іншого, щоб отримати шуканий кут. За щасливим збігом Ератосфену довелося виміряти висоту Сонця не в двох місцях, а в одному. Він знав, що на березі Нілу на південь від Александрії є місто Сієна. З Александрії туди постійно ходили каравани, і купці вважали, що відстань між двома містами складає рівно 5000 стадій. Вони розповідали, що в Сієні є глибока криниця, дно якої раз в рік, в день літнього сонцестояння, рівно опівдні, освітлюється сонцем. Це означало, що промені в цей момент падають прямовисно, висота сонця дорівнює 90°, а зенітна відстань – 0°. Таким чином, задача сильно спрощувалася. Дочекавшись літнього сонцестояння, Ератосфен опівдні виміряв висоту сонця в Александрії. Виявилося, що воно на 7,2° не доходить до зеніту. Це означає, що різниця широт між Олександрією і Сієною дорівнює 7,2°, а дуга вкладається в коло 50 разів. Але довжина дуги – 5000 стадій, відповідно, довжина земного кола 250 000 стадій. Невідомо, якою стадією користувався Ератосфен. Швидше за все, сучасною йому елліністичною (єгипетською), яка дорівнює 158 м, і тоді його вимірювання виявиться дивовижно точним: 39 500 км (насправді величина меридіану – 40 076 км) [11, С. 26]. Лише через вісімнадцять століть вчені змогли виміряти Землю більш точно.

4.3. Розвиток картографії в Греції в римський період

У II ст. до н. е. Греція була підкорена Римом і стала частиною Римської республіки. Александрія і надалі залишалася центром наукових досліджень. В творах грецького математика Герона (II ст. до н. е.) були закладені основи топографії [10, С. 178]. В своїй праці „Про діоптри” він розповідає про практичне застосування геометрії в землемірних роботах. Герон створив автоматичний віддалемір з колесом, яке прокручувалося і вдосконалив кутомірний інструмент, застосувавши в ньому діоптри, поворотну лінійку і рівень із з’єднаними посудинами. Розвиток астрономії в II ст. до н. е. сприяв уточненню карт. Астроном Гіппарх (бл. 190 – 126 рр. до н. е.) знайшов багато помилок в „Географічних записках” Ератосфена і його карті, при складанні якої мало було використано астрономічних даних. Гіппарх розвинув положення, що достовірна географічна карта може бути побудована лише на градусній сітці по даним астрономічних вимірів широт і довгот. Для їх позначення він запропонував використовувати запозичений у вавилонян поділ круга на 360 градусів і далі на минути і секунди. Розділивши меридіан на 180 частин, він зобразив на карті градусну сітку і виділив в межах населеної землі 12 кліматів (з грецького „кліма” – „нахил”), тобто широтні зони, які визначалися висотою сонця – „нахилом” сонячних променів. Свої карти зоряного неба Гіппарх будував в азимутальних проекціях – гномонічній та стереографічній, які він застосував вперше. Також Гіппарху приписують винайдення астролябії [3, С. 6-7].
У II ст. до н. е. починають застосовувати глобус. Перший відомий глобус Кратеса, створений приблизно в 150 р. до н. е., представляв кулю із зображенням двох океанів, які оточують Землю: один – по екватору, інший – по меридіану [9, С. 179]. Між ними розташовувалися  чотири гіпотетичні континенти, один з яких був відомим грекам населеним суходолом [див. додаток 3].
У кінці II – на початку I ст. до н. е. Посідоній подібно Ератосфену двічі виміряв довжину земної кулі, яка у нього вийшла рівною 180 тис. стадій – ще менше, ніж у його попередника. Ця помилка в сторону применшення зіграла несподівану стимулюючу роль в історії Великих географічних відкриттів. Кругосвітні подорожі до берегів Індії навколо такої маленької Землі здавалися європейцям цілком реальними.
Постійні війни, які супроводжувалися невпинним збільшенням території Римської республіки, та необхідність забезпечити зв’язок між центром та провінціями змусили владу приділяти велику увагу географічним описам. Так, Страбон (бл. 63 р. до н. е. – бл. 24 р. н. е.) із Амасії Понтійської на рубежі нової ери створює „Географію” в 17 книгах, де він виклав задачу і зміст географії, описав всі відомі тоді країни і схарактеризував для своєї епохи загальний стан географічних і картографічних знань. Його слова і сьогодні не втратили актуальності: „Географ повинен... спершу уявити наш населений світ, його розміри, форму і природу і їх відношення до Землі в цілому. Адже це спеціальне завдання географа. Потім він повинен належним чином надати відомості про окремі частини населеного світу, про суходіл і море...”. Страбон чітко виділив зв’язок географії і, відповідно, картографії з геодезією та астрономією. Найточнішим зображенням земної поверхні Страбон вважав великий глобус „не менше 10 футів в діаметрі. Якщо неможливо побудувати таку велику кулю, то потрібно накреслити карту на пласкій дошці величиною по крайній мірі 7 футів. Адже це складе незначну різницю, якщо ми накреслимо прямі лінії замість кругів – паралелей і меридіанів, ... оскільки наша фантазія може легко перенести на закруглену і сферичну поверхню фігуру або величину, яку видно оком на рівній поверхні”. Таким чином, для низьких широт, на які переважно поширювалися знання греків, Страбон вважав цілком придатною циліндричну проекцію. Вміння читати карту, описувати за нею „форму і величину” Землі, відмічаючи характерні особливості , назване одним із головних завдань географа.

4.4. Досягнення картографії в Римській  імперії

Умови для розвитку картографії в Римській імперії були досить сприятливими. Військові походи римлян охопили велетенські простори навколо Середземного моря в Європі, Азії, Африці. Римляни, використовуючи досягнення грецької картографії, зуміли застосувати її для завойовницьких цілей і будівництва доріг. Для контролю над підкореними країнами були потрібні великий адміністративний апарат і облаштування доріг для зв’язку з віддаленими провінціями, для військових, політичних і торгових цілей. Тому цілком природно очікувати наявність в Римі спеціальних дорожніх карт. Про них свідчать літературні джерела та артефакти тих часів.
Державна потреба в картах змусила сенат винести рішення про проведення вимірювальних робіт в імперії. Перші виміри доріг були розпочаті при Юлії Цезарі і завершилися в роки правління Августа. Отримані результати дозволили Марку Віпсанію Агріппі (бл. 63 – 12 рр. до н. е.) підготовити матеріали для створення карти відомого римлянам світу, яку завершили після смерті Агріппи (не збереглася). Римський історик Пліній розповідав про цю карту і хвалив її за точність. Агріппа хотів побудувати спеціальну галерею, щоб на її стінах зобразити для загального користування свою карту. За даними Плінія, в Рим присилалися карти військових походів із Вірменії; Нільська експедиція, послана імператором Нероном, привезла з собою карту Ефіопії. Письменник Варрон згадує, що його друзі розглядали зображення Італії на стіні одного храму; в іншому храмі на стіні була карта о. Сардинії. Це свідчить не тільки про суспільну роль карти в Римській імперії, а й про широке проведення там земельних зйомок.
Наукові праці по географії і картографії досягли свого розквіту в часи Римської імперії в роботах Клавдія Птолемея (90 – 168 рр. н. е.), грецького математика, астронома, географа і картографа, який жив і працював в Александрії. Його фундаментальний „Посібник з географії” у вісьмох книгах з додатком із двадцяти семи карт користувався непохитним авторитетом протягом майже чотирнадцяти століть. Слово „птолемей” в кінці Середньовіччя стало загальним і означало зібрання карт.  Із праці видно, що Птолемей розумів головну задачу географії в картографічному відображенні землі, яке дає „можливість споглядати всю Землю в одній картині”. В роботі Птолемей використовував карту свого попередника Маріна з міста Тір (Фінікія) і її опис [9, С. 180]. Птоломей відмічає, що Марін „старанно розібрав твори всіх своїх попередників” і що „він багато разів виправляв свою карту”. Для полегшення складання карт по географічним координатам Птолемей в своїй праці (книги 1 – 7) при описі країн приділив багато уваги таблицям широт і довгот, в яких дано близько 8000 об’єктів – систематично перерахованих населених пунктів, річок, гір тощо. Координати розраховувалися на основі даних про відстань між пунктами, отриманих від мандрівників і торговців. Птолемею був відомий метод визначення довгот по різниці часу під час спостереження сонячних і місячних затемнень в різних пунктах.
Перша книга „Посібника з географії” Птолемея містить теоретичну частину, в якій розглядаються питання стосовно земної кулі в цілому, визначення географічних координат і деякі основи картографії. Автор розповідає як збирати і використовувати для складання карт записки мандрівників, їх щоденники і листи. Наступні книги описують ойкумену, починаючи з островів Блаженних (Канарські острови). Друга і третя книги присвячені Європі; четверта – Африці; п’ята і шоста – Малій Азії. Остання, восьма книга дає опис карт.
На основі цього матеріалу були побудовані карта світу та 26 місцевих карт [див. додаток 4]. Птолемей критикував циліндричну проекцію, тому на його світових картах застосовані розроблені ним проекції (проста конічна та псевдоконічна), які використовуються і в наш час. Проте на картах окремих країн, побудованих в більшому масштабі, паралелі і меридіани зображені прямими лініями. На карті світу Птолемея суходіл займає більшу частину. Це свідчить про те, що він був прихильником континентальної теорії, яка визнавала переважання суходолу над водою: Індійський океан він зобразив оточеним з усіх сторін суходолом, який з’єднує Африку з Азією і утворює замкнений басейн. Найточніше на цій карті передані ділянки суходолу навколо Середземного моря. Порівнявши Середземне море на сучасних картах з картою Птолемея, виявляється, що воно розтягнуте з заходу на схід більше як на 20°. Пояснюється це досить приблизними методами визначення довготи, тому і Азія виявилась дуже витягнутою по довготі. Визначення широт було точнішим. Це прослідковується по положенню ліній тропіків [10, С. 179].
Взагалі, чим далі від Римської імперії, тим більше відрізняються контури берегів і річок від дійсних, поступово набуваючи фантастичного вигляду. Так, важко розпізнаються Карпати та Уральські гори, перебільшена площа о. Цейлон, а контури Індостану неправдоподібні. Каспійське море витягнуте з заходу на схід. Такі форми його зображення завдяки авторитету Птолемея збереглися на картах аж до XVII ст. Проте вперше зображена Волга під назвою Ра з деякими своїми притоками, а в Азії був показаний далекий Китай, розділений правда на дві частини: „країну серів” на крайньому північному-сході населеної землі та „країну сінів”, розташовану південніше на берегах „Індійської затоки”. Адже китайський шовк, який цінувався на вагу золота, потрапляв до Риму двома шляхами: перевозився суходолом за посередництва парфян та морем – індійцями. Це і вплинуло на роздвоєння Китаю на карті. Але не зважаючи на недоліки, праця Птолемея була феноменальною для свого часу. Її детальність та систематичність вражали. Вона визначила розвиток світової картографії аж до епохи Відродження.
Римська картографія не стояла на місці. На відміну від давньогрецької картографії, яка підкорялася теоретичним і філософським інтересам, вона дозволила вирішувати практичні задачі – економічного, військового, адміністративного та іншого характеру. Масове наділення землею ветеранів-легіонерів вимагало появи нової професії – землеміра. Спершу ними ставали військові „вимірювачі”, які з 27 р. до н. е. числилися в кожному римському легіоні. Вони користувалися найпростішими інструментами, в тому числі сонячними годинниками і компасами. Їх головним завданням в походах був опис маршрутів з їх графічним зображенням. В римській літературі їх називали ітінерарії. Такі роботи відповідали сучасним окомірним зйомкам. До III ст. н. е. була створена спеціальна землемірна служба. Землеміри картографували центурії – головні одиниці військово-політичного поділу території, які використовувалися і для оподаткування громадян. Сіткою, яка відмічала центурії, була покрита карта всієї Західної Європи. Карти гравіювались на міді в двох екземплярах: один призначався для архіву в Римі, інший – для місцевої влади. Плани центурій іноді наносили на спеціальні камені, які розміщували на границях. На таких каменях центурії зображувалися у вигляді квадрата або прямокутника, всередині якого давали її номер, юридичний статус, імена володарів і суму належного податку.
По всій велетенській території Римської імперії продовжували роботи по вимірюванню доріг. Через кожну милю по всім дорогам були встановлені кам’яні стовпи з позначенням відстаней; на ці стовпи орієнтувалися при складанні планів окремих ділянок, а пізніше і карт населеного світу.
Продовжувалося вдосконалення дорожніх карт. Їх пристосували для використання в дорозі. Про це яскраво свідчить карта другої половини IV ст. н. е., копія з якої вціліла і була відкрита в Аугсбурзі  істориком Пейтінгером в 1507 році [див. додаток 4]. В літературі ця карта, яка зберігається в Відні, описана як „Таблиця Пейтінгера”, її автором вважають космографа Касторія [9, С. 31]. Вона цікава у всіх відношеннях. Перш за все незвичні її формат і розмір. Вона представляє портативний пергаментний сувій з 11 склеєних разом листів шириною 34 см, а довжиною 6,8 м. На такій вузькій і довгій смузі зображена вся імперія, витягнута з північного-заходу на південний-схід, від Британських островів до гирла Гангу включно. На ній показані міста, укріплення, стоянки римських легіонів, дороги, річки, озера, гори і ліси. Для населених пунктів використані перспективні умовні знаки. Злами на дорогах позначають розміщення станцій, відстані між якими підписані вздовж доріг. Щоб пристосувати карту до використання в дорожніх умовах, довелося зжати картографічне зображення з північного-сходу на південний-захід, тобто перпендикулярно до найбільшої протяжності імперії. Це викликало спотворення морських просторів, які показані грубо схематично вузькими смугами, що розділяють суходіл; річки і дороги змушені слідувати тим же напрямком. Але, враховуючи особливості побудови карти, вона вражає детальністю та реалізмом зображення. До того ж зверненою в рулон такою картою було зручно користуватися в дорозі.
Таблиця Пейтингера дає багатий матеріал для історичного вивчення торгових шляхів та положення міст в далекому минулому. Радянський вчений Я. М. Манандян відкрив по цій карті старовинні торгові шляхи в Вірменії [10, С. 183].
Слід звернути увагу на ще одну археологічну пам’ятку, яка характеризує досягнення картографії в східній частині Римської імперії, в Візантії. Видатним відкриттям в області історії карти є мозаїчна географічна карта Палестини, знайдена в 1897 р. на підлозі руїн стародавнього храму в поселенні Мадеба в 20 км на схід від північної частини Мертвого моря. Карта відноситься до другої половини VI ст. Від старовинної карти-мозаїки збереглося близько 25 кв. м. Дослідження російського художника-археолога Клуге показали, що вся карта мала площу близько 100 кв. м, була орієнтована за частинами світу і займала зі сходу на захід більше 7 м, а з півночі на південь – близько 14 м [10, С.183-184]. Вона зображувала Палестину з прикордонними частинами Сирії та Нижнього Єгипту. Співставлення розмірів карти з охопленням представленої на ній території дозволяють судити, хоча і дуже приблизно, про її масштаб, який можна прийняти близьким до 1 : 40 000. Великий масштаб дозволив художнику-картографу за допомогою мозаїки показати міста з їх вулицями та характерними особливостями. Елементи природи (річки, долини, височини, рослинність та ін.) викладені різними кольорами і їх відтінками, які якнайкраще відповідають природі. Деякі місцевості на карті зображені так реалістично, що жителі Мадеба без зусиль впізнають знайомі їм місця. Тому вона є дуже цінним джерелом для історичної географії, яке дозволяє вивчати географію Палестини до вторгнення арабів.
Особливою формою географічних творів в епоху античності був періпл, або лоція, – навігаційний довідник, в якому по ходу маршруту відмічені бухти, острови, гори, поселення і гавані, а також дані короткі відомості про заняття населення, його звичаї, про предмети торгівлі, економічний добробут описуваних земель тощо. Іноді подібний опис супроводжувався замітками про особливості того чи іншого рейду: наскільки він зручний для стоянки суден, чи володіє він запасами води і яка її якість.
Періпли широко використовувалися ще в Стародавній Греції. Один з найдавніших посібників такого роду – „Періпл массаліота”, тобто уродженця Массалії (сучасний Марсель). Мандрівник на ім’я Піфей здійснив плавання вздовж берегів Іспанії через Гібралтар (тоді протоку називали „Геркулесові стовпи”) на північ до Британських островів. Найвідомішою античною лоцією є „Періпл моря Ерітрейського” (III ст. н. е.) [11, С. 30]. Він допомагав римським, грецьким та єгипетським купцям плавати по Індійському океану, оскільки засновувався на багатому досвіді стародавніх індійців і арабів. Вони задовго до нашої ери використовували мусони для плавання в його західних морях. Періпл рекомендує відпливати з Єгипту в вересні, адже, відпливаючи в цей час, купці вже через місяць опинялися в Музі (або Мусі) – сучасному Маушиджі (Індія), використавши попутні вітри, які дують з півночі на південь в Червоному морі і з заходу на схід в Індійському океані. Відомий інший навігаційний довідник перших віків нашої ери – „Періпл Понта Евксінського” Флавія Арріана, який описує плавання вздовж берегів Чорного моря [9, С. 33]. Подібні описи окремих ділянок узбереж збереглися і в епоху Середньовіччя.
Економічні і політичні негаразди Римської імперії і її падіння в V ст. призвели до занепаду картографії. Визнання християнства зі своїми суворими догмами та канонами державною релігією звело нанівець досягнення язичницьких вчених Античності. Людство вступило в новий період свого розвитку – епоху Середньовіччя.

ВИСНОВКИ

Сьогодні картографія активно розвивається, залучаючи сучасні наукові досягнення та технічні розробки. Але основи цього успіху були закладені саме в Стародавні часи.
Перші карти створила ще печерна людина. Мудреці Стародавнього Сходу та Античності підхопили ідею карти, розробили і вдосконалили її, поклавши початок розвиткові картографії як науки. Без перших картографічних творів Єгипту, Межиріччя та Китаю, без фундаментальних праць Ератосфена, Страбона та Клавдія Птолемея не існувало б сучасної картографії. Ці метри античної картографії разом з іншими видатними вченими  випередили свій час і зумовили її розвиток на багато століть вперед. Вони користувалися непохитним авторитетом в епохи Середньовіччя та Відродження, користуються ним і понині. Починаючи від перших держав і завершуючи падінням Риму, картографічна думка накопичувала все нові знання: були закладені математичні основи побудови та художні прийоми оформлення карт, розроблена теорія картографії.
Етапи історичного розвитку картографії в даній роботі виділені за територіально-часовими ознаками. Поданий матеріал характеризує довготривалий історичний період – від Первісної доби (з часів пізнього палеоліту) до падіння Західної Римської імперії (V ст. н. е.), що відповідає загальноприйнятій періодизації. Щодо Східної Римської імперії – Візантії – то тут часовий проміжок дещо посунуто до другої половини VI ст. н. е. Це дало можливість включити в роботу опис Мадебської карти-мозаїки – чудового зразка художньої картографії давніх часів. Візантія була прямою наступницею Римської імперії, і до завоювання її східних провінцій арабами картографія там слідувала старим римським традиціям.
Окремо розглянуті Первісна доба, Стародавній Схід (Єгипет і держави Межиріччя), Стародавній Китай, Античність (Греція та Рим). Якщо в розвиткові картографії в країнах Середземномор’я та Близького Сходу простежується певна спадковість, то в Китаї вона зародилася незалежно, але теж дуже рано. Це стало підставою виділити історію розвитку китайської картографії в окремий розділ, хоча традиційно історію Китаю розглядають в контексті цивілізацій Стародавнього Сходу. Адже потреба в карті була актуальною в різні часи і для різних народів.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Берлянт А. М. Образ пространства: карта и информация. – М.: Мысль,1986. – 240 с.
2. Божок А. П., Я. Є. Осауленко, В. В. Пастух. Картографія. Підручник. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. –  252 с.
3. Воронов Н. Н., Плотников В. С., Калантаров Е. И. Геодезия. Геодезические и фотограмметрические приборы: Справочное пособие. – М.: Недра, 1991. – 429 с.
4. Геодезія. Частина перша. – 2-вид., виправ. та допов./ За заг. редакцією Могильного С. Г., Войтенка С. П. – Донецьк, 2003. – 458 с.
5. Голованов С. О., Дрібниця В. О. Всесвітня історія. Історія стародавнього світу. Навчальний посібник для 6 кл. – К.: Фаренгейт, 2000. – 272с.
6. Картография с основами топографии: Учебное пособие. – 2-е изд., перераб./ В. С. Южанинов. – М: Высш. шк., 2005. – 302 с.
7. Пастух В. В., Виноградов Г. Ф. Основи топографії: Підручник. – К.: ВЦ „Київський університет”, 2000. – 372 с.
8. Салищев К. А. Картоведение, 2-е изд. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – 336 с.
9. Сосса Р. І. Історія картографування території України: Підручник. – К.: Либідь, 2007, - 336 с.
10. Старостін І. І., Янічков Г. В. Основи топографії і картографії. – М., 1959, –367 с.
11. Энциклопедия для детей. Т. 3. География. – 3-е изд., исправ./ Глав. ред.            М. Д. Аксенова. – М.: Аванта+, 2001. – 704 с.
12. www. krugosvet. ru
13. www. pereplet. ru
14. www. rating. vn. ua
15. www. wikipedia. org

Географічна наука