Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Генетичні типи берегів

Серед чималої кількості екзогенних процесів формування рельєфу, не існує виразнішої локалізації сфери їхньої діяльності, ніж приклад берегових геоморфологічних процесів. Вони чи не повністю пристосовані до берегової зони морів та океанів. Берегова лінія, берег, берегова зона є саме тими поняттями, де відбувається специфічне руйнування, перенесення зруйнованого матеріалу гірських порід і їхнього відкладення, тобто, виявляється триєдина сутність процесів та інші закономірності перебігу своєрідного генетичного типу процесів формування рельєфу – берегових. Берег виступає в даному випадку як генетична категорія походження зазначених процесів.
Берег – прикордонна межа суходолу і водного простору чи водостоку. Це межа суші з водоймищем (океан, море, озеро, водосховище) або з водотоком (річка, струмок, тимчасовий потік). Звичайно це смуга в зоні водної дії на сушу. Межі морського берега визначаються найбільшим проникненням хвиль при штормах або при припливах і по лінії (ізобаті) припинення підводної дії хвиль на береговий схил.
Форми берегів і швидкості їх видозміни залежать від:
- тектонічних рухів земної кори;
- вікових коливань рівня морів і водотоков;
- припливно-відпливних дій води;
- швидкості розмиву або, навпаки, накопичення (акумуляція) річкових наносів в річищах річок або в їх гирлах у водоймищ;
- дії рослин і тварин, наприклад розвитку коралів, чагарників мангрів, очеретяних, бобрових дамб і т. п.;
- виробничої діяльності людини, зміцнюючих або таких, що руйнують природний берег.
Своєрідність природних умов, які разом, або поодинці забезпечують, визначають і керують перебігом берегових процесів полягає у наступному:
По-перше, нерівномірність нагрівання суходолу і водних мас тягне за собою існування зон різного тиску і відповідного перерозподілу повітряних мас. Бризи, мусони, пасати постійно тримають водну поверхню у нерівновазі, спричинюють хвилювання, що і є першопричиною механічного впливу на гірські породи берегів і, відповідно, функціонування берегових процесів.
По-друге, припливи та відпливи (наслідок впливу космічного чинника) обумовлюють вертикальний розподіл впливу (згідно амплітуди припливів – відпливів) берегових процесів і ширину смуги їхньої діяльності, яка залежить від того, наскільки глибоко у суходіл проникає уріз води.
По-третє, наслідки тектонічних рухів значно розширювали смугу вияву берегових процесів і обумовлювали особливості формування нерівностей земної поверхні на значних площах суходолу. Окремим випадком екстремального вияву берегових процесів є діяльність цунамі, які викликаються землетрусами.
По-четверте, берегові течії (наслідок гідрологічного режиму океану) або їхня відсутність у деяких випадках обумовлюють різкі відміни від процесу утворення форм рельєфу, усталеного для певних ділянок узбережжя.
По-п`яте, різноманітність гірських порід (літолого-петрографічний склад та геологічні умови залягання гірських порід), які перебувають у сфері впливу берегових процесів, визначає численні особливості вибіркової денудації і також спричинюють широкий спектр особливостей процесів формування рельєфу у береговій зоні.
По-шосте, існуючий рельєф берегової зони, його вертикальне розчленування, конфігурація та гіпсометричне положення є настільки різноманітними, що є повноцінним чинником специфічного перебігу процесів формування рельєфу, визначає тенденції і особливості берегових процесів.
По-сьоме, у береговій зоні своєрідним є рослинний і тваринний світ (біогенний чинник), який у деяких випадках визначає домінуючі особливості формування рельєфу і перебігу берегових процесів. Корали, які формують рифові споруди, зарості рослин, які розвиваються по берегах деяких морів та озер, колонії донних молюсків тощо, сприяють осадженню серед них мулистого та піщаного матеріалу, який приноситься річками, що впадають у моря і наносів, які рухаються у суспензійному стані уздовж берегів.
По-восьме,  незважаючи на те, що берегові процеси прийнято відносити до азональних, особливості їхнього вияву і, відповідно, наслідки суттєво розрізняються у різних фізико-географічних зонах. Матеріали вивчення берегових процесів обумовлюють необхідність розрізнення низки особливостей берегової морфоскульптури, властивої арктичному (антарктичному), субарктичному (субантарктичному), помірному північному та південному, субтропічному північному та південному, тропічному північному та південному, субекваторіальним та екваторіальному географічним поясам.

Особливо різноманітні океанічні і морські береги. У рівнинних країнах вони прямолінійні, їх називають нейтральними. У гірських і різкопересічених областях типовими інгресійні береги. У часи 20 – 17 тис. років тому через нагромадження значної кількості материкових льодових покривів, рівень океану перебував на 100 – 120 м нижчим від сучасного. Танення льодовиків призвело до повернення цих водних мас у Світовий океан, що і викликало підвищення його рівня. Внаслідок цієї післяльодовикової трансгресії (голоценової, фландрської) рівень океану досяг висотної позначки, близької до сучасної, біля 6 тис. років тому. Перш за все води океану проникали у зниження прибережного рельєфу, тому береги, які виникли при цьому, успадкували у своїх обрисах початковий характер розчленування. Такі звивисті, порізані береги, утворені за інгресії моря, називаються інгресійними. (Інгресія – від лат. ingressio – входження, вступання, вторгнення – проникання морських вод у зниження рельєфу прибережного суходолу при підвищенні рівня моря чи опускання суходолу). Серед різновидів інгресійних берегів зазначимо такі:
1. Фіордові береги.
Утворилися у результаті затоплення льодовикових долин прибережних гірських країн. Їм властиві довгі звивисті затоки – фіорди – які утворюються за інгресії моря у давні льодовикові троги. Такими, наприклад, є береги Норвегії, Канади, Нової Землі та ін.
2. Шхерні береги
Утворилися унаслідок затоплення низьких льодовиково-денудаційних рівнин, тому такі береги представлені сукупністю дрібних скелястих островів (баранячих лобів, кучерявих скель, льодовикових озів, камів, друмлінів, моренних гряд) та вузьких заток і проток різноманітних обрисів.
3. Ріасові береги.
Виникли при затопленні прибережних відрізків річкових долин гірських країн. Власне ріаси – вузькі звивисті затоки, утворені у результаті інгресії моря у річкові долини. Це Севастопольські бухти, численні затоки Примор`я та Далекого Сходу, португальського узбережжя Атлантики тощо.
Лиманні береги також утворилися при затопленні гирлових ділянок річкових долин, проте, вже не гірських країн, а рівнинних узбереж. Типовим лиманним берегом є північно-західне узбережжя Чорного моря з Дністровським, Бузько-Дніпровським, Тилігульським, Березанським та ін. лиманами.
4. Далматинські береги.
Даний тип берегів утворився при підтопленні складчастих гірських структур, які мають простягання, наближене до загального простягання берегів. Верхівки складчастих структур височать над поверхнею води у вигляді численних островів і острівців, розділених затоками і протоками, орієнтованими загалом паралельно до берега. Це – балканське узбережжя Адріатичного моря, південний острів Нової Землі тощо.
5. Береги скидового та брилового розчленування, формування яких обумовлене підтопленням тектонічних западин, схожих на грабени, та височин у вигляді горстів, які виступають в обрисах берегової лінії мисами та півостровами. Такий тип розчленування берегової лінії властивий грецькому узбережжю Егейського моря.
6. Береги аральського типу зустрічаються рідше. Вони виникли за інгресії моря до знижень рельєфу еолових рівнин і характеризуються численними піщаними островами поблизу узбережжя. Схожа конфігурація властива берегам, сформованим вулканічною діяльністю та деякими іншими чинниками.
Шермові береги отримали свою назву від коротких, обмежених прямими лініями (гострокутних у обрисах) і тупо замкнених бухт, розділених між собою більшими чи меншими проміжками. Вони врізані, переважно, в обрамлення коралових рифів, які прилягають до корінного берега. На берегах Червоного моря ці бухти називають шермами. Формування таких бухт триває вельми довго, скиди, по яких відбувалося опускання грабена Червоного моря, сформували взаємно перпендикулярні системи розломів, якими й обумовлені прямокутні контури берега такого типу.

Якщо інгресійні береги утворилися переважно за рахунок підняття рівня Світового океану упродовж останнього часу в історії Землі, то можна уявити собі, що зворотний варіант – вирівняні береги – мають головною причиною формування зниження рівня океану. Тоді відступаючий уріз води на відносно вирівняному підводному схилі зумовить згладжування обрисів берега, який усе далі віддалятиметься від початкового положення, і береги стануть відносно прямими. Насправді, процес вирівнювання берегової лінії є дещо складнішим.
Один із найавторитетніших геоморфологів, фахівець у царині рельєфу узбережжя і дна океану О. Леонтьєв (1991) так описував можливі варіанти вирівнювання берега. Уявімо собі інгресійний берег, який має ухил початкового підводного схилу досить крутий як біля мисів, так і у вершинах бухт. Припустимо, що берег складений податливими породами, що не утворюють при руйнуванні відносно великих часток, які б нагромаджуючись у береговій зоні утворювали тут запаси наносів. Такими, наприклад, є глинисті породи, а також мергелі. При їхньому розмиві утворюються алевритові та пелітові частки, які легко переходять у завислий стан і виносяться течіями за межі берегової зони. За цих умов на усьому протязі берега буде відбуватися інтенсивна абразія – як на мисах, так і в бухтах. Проте, унаслідок концентрації хвильової енергії побіля мисів, їхні береги будуть руйнуватися швидше, ніж береги вершин бухт, де відбувається розсіювання хвильової  енергії. Це повинно забезпечити поступове вирівнювання берегової лінії. Врешті, утворюється пряма чи слабко хвиляста лінія, яка зрізує виступи початкового берегового контуру. Такий берег доцільно назвати вирівняним абразійним.
Іншим випадком може стати приклад інгресійного берега, що також має крутий ухил підводного схилу, тобто, глибокого на усьому своєму протязі, але, на відміну від попереднього випадку, складеного породами, які утворюють при розмиві гальку, гравій та пісок. Тоді біля мисів утворюються потоки наносів, спрямовані від них у бік вершин бухт. Спочатку ці потоки будуть ставати насиченими при вершинах бухт, і тут за рахунок відкладення наносів на дні підводний схил ставатиме спадистим. Тим самим створюються умови, різко відмінні на мисах, які продовжують розмиватися, та у вершинах бухт, де виникає ситуація, сприятлива для утворення акумулятивних форм. Вирівнювання берегової лінії у цьому випадку відбувається одночасно шляхом як абразійного зрізання мисів, так і заповнення бухт наносами або відрізування їх від акваторії моря акумулятивними формами. Врешті утворюється берег із вирівняним контуром, який складається з чергування акумулятивних та абразійних ділянок і носить назву вирівняного складного або вирівняного абразійно-акумулятивного берега.
При затопленні низовин початковий берег може бути мілким на всьому своєму протязі. В цих умовах утворюється вирівняний акумулятивний берег, облямований береговим баром. Умови формування берегового бару вже наводилися. таким  Приклади берегів, вирівняних барами, вельми численні. Зокрема, в Україні прикладом може служити береговий бар, який простягається уздовж північно-західного узбережжя Чорного моря і відрізає акваторії лиманів Сасик, Шагани, Алібей, Бурнас від акваторії моря. Порізаний зазначеними лиманами берег вирівняний суцільною прямолінійною смугою неширокого піщаного бару. Він не такий стабільний, як Арабатська стрілка, і перебуває у стадії формування, часто руйнується "прорвами". Схожий бар відділяє акваторію Будакського лиману від моря. Ще приклад – острови Джарилгач і Тендрівська  коса, які утворені на південній околиці Кінбурського півострова.
Лагуновий тип спостерігається найчастіше на низовинних акумулятивних узбережжях із мілкою прибережною смугою моря. Характерна особливість берегів цього типу є наявність лагун – водойм, відділених від відкритого моря вузькою та довгою смугою і нанесеного осадового матеріалу (піску, черепашкового детритуса, гальки). Такою смугою може бути пересип, утворений однією чи двома косами, які ростуть назустріч одна одній. Окремим випадком лагуни може виступати лиман.
Маршевий тип являє собою найпізнішу стадію розвитку берега лагунового типу. Лагуни повністю заповнилися мулистими наносами і перетворилися у низовинні простори маршів або ваттів, які затоплюються під час припливів. У намаганні використати ці родючі простори людина охороняє їх від вторгнення моря, споруджуючи по окраїнах захисні греблі та дамби, вживає заходів з осушення маршів. У найтиповішому розвитку марші представлено по узбережжю Північного моря (Нідерланди та ФРН) і місцями по берегах Франції.

Коралові береги та острови.
В екваторіальних та тропічних краях у формуванні берегів активну участь беруть морські організми, переважно рифоутворюючі мадрепорові корали, та вапнякові водорості. Корали вибудовують зовнішній вапняковий скелет, живуть великими колоніями, розмножуються брунькуванням. Особливістю, яка сприяє формуванню специфічного рельєфу, є те, що молоді організми, зростаючи на відмерлих, збільшують площу та висоту коралової споруди. Однак, життєдіяльність коралів обмежується незначними глибинами (не більшими за 100 м) та високою середньорічною температурою (близько 20 град., оптимальна 25-30 град.). Корали вельми вимогливі до кисневого режиму, тому оптимальними для них є умови прибережного хвилювання, вапнякові корали потребують хорошого освітлення, що також найчастіше спостерігається у прибережній зоні. Крім того, коралові споруди, розташовані на значній відстані від екватора, пристосовані до берегів, які омиваються теплими течіями – до східних берегів материків.
Особливо значна роль із рослинних організмів належить багатоклітинним водоростям Lithothamnian, які належать до червоних (багряних) водоростей. Їхні клітини будують зовнішній чохол із кальциту та магнезиту, який, проте, не знищує гнучкості та рухомості гілок водоростей. Це дозволяє їм, не ламаючись, витримувати значні рухи води у зоні прибою.
Кораловий риф складається з колоній численних видів коралів, які мають форму більш-менш компактних мас, за виглядом кулеподібних або схожих на корж (Porites, Pavonia), або таких, що виглядають на кшталт куща (чисельні види Madrepora), гілки якого сплітаються чи зливаються між собою. Риф, який піднімається із дна моря при самому березі або на деякій відстані від нього, має внутрішній бік, звернений до суходолу, та зовнішній – до відкритого моря. На зовнішній стороні спостерігається особливо сильний прибій, і тут риф піддається сильному руйнуванню. Відмерлі частини його обламуються прибоєм і у вигляді вапнякового щебеню чи піску викидаються на поверхню рифу, заповнюють порожнини і западини рихлою масою, яка, проте, швидко цементується водами, які проникають у неї. Таким чином, риф, який мав спочатку порожнинну та губчасту будову, перетворюється на щільну та компактну масу.
Одночасно із цим відбувається також підвищення поверхні рифу і поява її над рівнем моря. Детритусовий (уламки коралів) матеріал, який накидається прибоєм із зовнішнього боку на поверхню рифу, поступово утворює вал із зовнішнього боку рифу. Такі уламки часто служать джерелом коралового піску, з якого вітер формує дюни позаду валу. У вологих умовах дюни швидко закріплюються, вкриваються рослинністю і навіть несуть на собі грунтовий покрив. Згодом завдяки занесенню насіння рослин водою під час припливів розвивається рослинність – наприклад, кокосова пальма та ін. За розташуванням у плані розрізняють три основних типи берегових коралових споруд, обумовлених глибиною прибережної частини та ухилами підводного схилу: 1) рифи облямування; 2) бар`єрні рифи та 3) рифи, які являють собою тіла, схожі на кірки.
Рифи облямування утворюються у випадку крутого і глибокого підводного схилу, коли корали можуть розвиватися лише при самому березі. Тоді риф ніби нарощує береговий схил, прилягаючи до корінного берега впритул і утворюючи своїм зовнішнім краєм берегову лінію. Інколи риф облямування нещільно прилягає до корінного берега, а відділяється від нього неглибоким (0.3 – 1.5 м) каналом із днищем, вкритим піском та гравієм.
Бар`єрний риф являє собою вал, який піднімається із дна моря і прямує паралельно до берега, відділяючись від нього каналом чи лагуною більшої чи меншої ширини. У Великого Бар`єрного рифа, який простягається майже на 2000 км уздовж східного узбережжя Австралії, ширина лагуни складає у середньому 30 – 50 км, місцями вона зменшується до 7 км, місцями розширюється до 100 і навіть 180 км. Глибина рифового каналу зазвичай не перевищує 50 м. Такі рифи не тягнуться безперервно: вони складаються із величезної кількості рифових масивів, які розташовуються ланцюжком на межі з відкритим океаном. Деякі із таких споруд являють собою підводні скелі, поверхня яких залягає на глибинах у 10 – 15 м.

Атоли. На відміну від коралових споруд, які лише ускладнювали будову узбереж, так звані атоли знаменують собою наявність неглибоко розташованої підводної височини оддалік від берегів. Частіше за все це – підводний вулканічний конус, вершина якого різко обривається до значних глибин. На цю височину насаджені коралові споруди, які лише самі виглядають з-під рівня моря у вигляді суцільного кільцеподібного валу або ланцюжка низьких коралових островів. Таке кільце зазвичай замкнуте або має неширокий вхід до середини – вхід до атолової лагуни.
Розміри і форми атолів вельми різноманітні: поперечник варіює від 2 – 3 до декількох десятків кілометрів. У найменших атолів лагуна інколи відсутня, її заміняє суха западина у формі блюдця. Якщо ж лагуна велика, то її глибина завжди незначна – не більш, ніж 70 – 80 м, а у невеликих атолів – декілька метрів.

Денудаційні береги.
Часто зустрічаються випадки, коли береги, складені дуже міцними кристалічними або метаморфічними породами, за час існування сучасної берегової зони, тобто, за останні 5 – 6 тис. років не відчули ніяких чи майже ніяких змін під впливом хвильових процесів. Такими, наприклад, є береги Білого моря, складені архейськими і протерозойськими кристалічними породами Балтійського щита, численні фіорди Норвегії (метаморфічні та магматичні породи часу каледонського орогенезу) та ін. Зокрема, береги фіордів і досі зберегли сліди льодовикової обробки часу останнього зледеніння. Оскільки у більшості такі береги, не змінені хвильовою діяльністю, зустрічаються у гірських країнах, то зазвичай вони мають вигляд високих урвищ, які, проте, не можна назвати кліфами, оскільки вони мають не хвильове походження, а є ерозійними, екзараційними, тектонічними, лавинними, зсувними та ін. утвореннями, які властиві гірським країнам. Розвиток таких берегових схилів відбувається переважно за рахунок надводної денудації, тобто, субаеральними денудаційними процесами, тому їх називають денудаційними берегами. Інколи, все ж особливо сильні хвилювання виявляються здатними руйнувати підніжжя таких берегів, нижні частини берегових схилів або ж нагромадження уламкових мас, які утворилися при підніжжі схилів. Епізодичні руйнування нижніх частин урвищ викликають виникнення обвалів та осипів на вищих ділянках крутих схилів. Такі береги називаються абразійно-денудаційними. Тут навіть утворюються і деякий час існують невеликі пляжі з уламкового матеріалу, який потрапляє до підніж берегових урвищ завдяки процесам на схилах.
Всього налічується 80 типів берегів.

Географічна наука