Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Територіальна ідентичність та просторові трансформації: приклад міста Вінниці

Олексій Гнатюк
Олексій Гнатюк
Географія мені подобається завдяки своїй інтегральності знань - це та ознака, як
Блогер наразі offline
- 27 березня 2013 Статті 0 Коментарів

 Даний матеріал з'явився у рамках підготовки до конференції "Просторові трансформації у Центральній Європі у ХХІ столітті". 

Замість вступу. Ідентичність в контексті впливу на просторові трансформації. Варто почати з констатації факту існування реального фізичного простору території. Його складовими є природний ландшафт та привнесені людиною зміни – так звана «друга природа». Разом отриманий продукт взаємного розвитку природи і суспільства називаємо культурним ландшафтом.

Культурний ландшафт сприймається людьми, що перебувають в ньому: спочатку на рівні відчуттів, потім – на рівні комплексного сприйняття, ще пізніше – на рівні осмислення. В результаті схоплення характеристик культурного ландшафту у свідомості індивідів формується певне ментальне відображення реального культурного ландшафту – суб’єктивний, ментальний ландшафт. Отже, поруч із реальним фізичним простором у свідомості людей існує його рефлексивне відображення – ментальний, суб’єктивний простір.

Кожна людина сприймає середовище свого існування по різному. Однак певні ключові, вагомі, унікальні характеристики фізичного простору знаходять відображення у ментальному просторі більшості членів територіальної спільноти. Тому можна говорити про існування колективних ментальних географічних просторів і вивчати такі простори.

Ментальний простір не є простим відображенням фізичного у психіці людини. Так само, як на географічних картах відбувається процедура генералізації, відкидання другорядного заради підкреслення істотного, так само і в ментальному просторі несуттєве, однотипне приглушується, а на перший план виступає найбільш помітне, важливе, значиме. Іншими словами, у ментальному просторі існують свої домінанти, вага яких не завжди прямим чином залежить від фізичних параметрів своїх реальних прототипів.

Але яким чином обираються саме такі, а не інші домінанти? Так само, як на тематичних картах непропорційно вип’ячується чи то промисловість, чи то політичний устрій, чи то гідрографія, чи то інше географічне явище, важливе для укладача карти та її користувачів. Якщо абсолютно незнайома з певною територією людина захоче ознайомитися з нею, отримане бачення буде суб’єктивним  і далеким від комплексного. Точка стояння визначає точку бачення. І картограф, і людина, що сприймає територію, схоплюють те, що свідомо чи підсвідомо вважають важливим. Але що є важливим? Важливість визначається індивідуальними та суспільними цінностями, а цінності формуються багатьма факторами: особливостями виховання, соціальним походженням, професією тощо. За усіма такими цінностями територіальна спільнота неминуче виглядає розділеною у своєму баченні середовища свого проживання, бо неможливо уявити суспільство, вільне від соціального, професійного, освітнього розшарування. Але є чинники, вплив якого спільний для всіх: історико-культурне буття людини. Саме воно визначає, які аспекти культурного ландшафту будуть акцентовані, якими смислами будуть наділені. Тому образи однієї і тієї ж території будуть відрізнятися для місцевих жителів та приїжджих чи туристів. А серед місцевих жителів вплив відіграє ступінь знайомства з історією та культурою рідного краю.

Сукупність асоціативних зв’язків та культурних відношень, пов’язаних з територією, визначається поняттям територіальної ідентичності. Територіальна ідентичність, як відчуття приналежності до території та спільноти, як протиставлення свого і чужого, стимулює структуризацію ментального простору. А вже сформований ментальний простір зміцнює процес ідентичності, тобто зв’язок тут є взаємним. 

Повертаючись до взаємодії фізичного і ментального простору. Продуктом рефлективного  відображення фізичного простору є ментальний простір, що формується крізь призму територіальної ідентичності населення. Ментальний простір є тим зразком, який спільнота прагне реалізувати у просторі фізичному; він є контролюючим фактором, який визначає напрямки трансформації фізичного простору, або ж призводить до тієї чи іншої етичної та естетичної оцінки змін, що відбуваються у фізичному просторі поза волею спільноти. У процесі означеної діалектичної взаємодії фізичний простір наближається до того ідеалу, щоб якомога більше відповідати простору ментальному та цінностям територіальної ідентичності. Як результат, територіальна ідентичність ще більше посилюється, а ментальний простір ще більш структурується. У практичному аспекті це означає, що територія функціонує як основа для почуття ідентичності, і саме в силу цих почуттів територію може бути перетворено без втрати її культурної специфіки.

Саморозвиток території так чи інакше виглядає заснованим на активації тих чинників, що представляють ідентичність міста.

Виходячи з вищесказаного, вплив територіальної ідентичності на просторові трансформації слід шукати в аспектах як фізичного простору, так і ментального. До трансформацій фізичного простору відносимо зміну територіальної організації суспільства у всіх аспектах: економічному, архітектурно-планувальному, інфраструктурному, функціональному. До трансформацій ментального простору відносимо зміни у сприйнятті території, у визначенні населенням її перцепційних домінант, культурного рівня населення, підприємницьких відносин, етичних та естетичних цінностей, моделей поведінки, схильності населення до співпраці та до інституалізації громадських рухів.

Місто Вінниця дає багатий матеріал для ілюстрації та верифікації зазначених вище положень. Впродовж останніх 10 років відбулися такі значні трансформації як фізичного, так і ментального простору, які важко не помітити.

Історичні виміри сучасної ідентичності.

Місто формувалося під час чотирьох епох – своєрідних історико-географічних зрізів. Кожний зріз залишив відбиток у культурному ландшафті, і при цьому несе свої цінності та ідеали для мешканців.

1. Оборонно-сакральна архітектура козацько-польського періоду. Представлена трьома ділянками міського ландшафту: ансамбль споруд релігійно-обрядового, оборонного та освітнього призначення вінницьких Мурів; Діви Марії Ангельської; Миколаївська церква. У ідейному сенсі це - дух давнини, козацтва, українсько-польського співжиття та протистояння, з чим пов’язана також взаємодія православ’я і католицизму в місті.

2. Світська архітектура модерну: споруди громадської (адміністративного, комерційного, культурно-розважального призначення) та житлової (подільська садиба) забудови кін. ХХ – поч.. ХІХ ст. Даний пласт складає основу забудови центру міста, частини Замостя, П’ятничан, Пирогово. Ідейно пов’язаний з періодом бурхливої розбудови Вінниці в кін. XIX – на поч. XX ст., розвитком транспорту, промисловості, торгівлі, освіти. Супутниками українців у місті стають вже не поляки, а євреї, що мали цілий свій квартал – Єрусалимку.

3. Радянська монументальна громадська архітектура та масова житлова забудова. У рамках громадської архітектури присутні окремі оригінальні рішення в стилях конструктивізму, неокласицизму та еклектицизму: приміщення кінотеатру імені М. Коцюбинського, Будинок громадських організацій (тепер дислокація Вінницької ОДА), будинок цукротресту (вінницька міська рада), адміністративний будинок «Книжка» із залою обласної філармонії «Плеяда», арка та стела при вході до парку імені Горького. До цієї епохи відноситься і будова музично-драматичного театру ім. Садовського. Дух подальшої індустріалізації, масштабного розвитку міста вшир, підпорядкованості маленької людини ідеалам керівництва.

4. До сучасної архітектури належать торгово-розважальні центри (з широким застосуванням скляних фасадів), промислові об’єкти, а також житлова забудова, основний масив якої припадає на новий мікрорайон Поділля. 

Історико-культурне надбання цих етапів використовується нерівномірно. Зрозуміло, що розгляд сучасного етапу є недоречним, оскільки він ще триває. Радянський етап викликає негативні або байдужі асоціації у більшості вінничан. Навіть видатні пам’ятки радянської епохи ігнорувалися респондентами при опитуваннях. За винятком кількох видатних архітектурних споруд, монументальні радянські будівлі або піддаються реконструкції, як приміщення вінницького універмагу, або очікують на неї, як приміщення міської ради. Місто ніби хоче викреслити зі свого обличчя сліди відповідної епохи.

Спадок першого етапу носить сакральний відтінок – і за формою, і за змістом. Вінницькі Мури за сутністю – аналог московського Кремля. З тією епохою асоціюється епос боротьби українського народу проти польської сваволі. Це той культурний пласт, який нагадує про козацьке минуле міста і краю. Звідси починався розвиток Нового міста (сучасний Центр), заснованого, за іронією долі, саме поляками. Тут розташовані два із четвірки найвідоміших музеїв Вінниці – краєзнавчий та художній, які зберігають у експозиціях пам’ять про історію міста та області. Тому вага Мурів та їх епохи, як елемента територіальної ідентичності, неоціненна. Але образом чи підгрунтям для масового звернення вінничан у пошуку своєї ідентичності та епоха стати не змогла. Не змогла стати через свій архаїзм та невідповідність сучасному запиту на суспільну трансформацію. Не змогла стати через свою надмірну сакральність, напротивагу світському суспільству сьогодення. Не змогла стати і через незначну площу відповідних ландшафтів. До того ж, Миколаївська церква, ядро Старого міста, географічно віддалена від Мурів і відрізана від Центру річкою Південний Буг.

Таким ключовим образом стала третя епоха. Підґрунтям для активної популяризації того періоду стала діяльність істориків та краєзнавців вінницького обласного краєзнавчого музею. Його працівниками ще у 90-х роках ХХ ст. видано ряд праць, що на основі збережених документів, описів сучасників та поштових листівок з видами міста. Види поштових листівок та коментарі до них пропонували певною мірою зануритись у життя і побут тодішнього міста, здійснити віртуальну мандрівку Вінницею на рубежі двох століть: романтичного дев’ятнадцятого і бурхливого двадцятого.

Міська влада сучасної Вінниці розуміє, що їй вигідно культивувати орієнтацію населення на той доленосний для міста період історії. Та епоха була періодом бурхливого розвитку міста, пов’язаного із прокладенням залізниці Київ-Одеса, пожвавленням торгівлі, активізацією ремесел, впровадженням у побут таких інновацій, як електричне освітлення, централізований водогін, телефонний зв’язок, рейковий громадський транспорт, кегельбан, крокет, школа плавання, ковзанка, будівництво навчальних та культурно-освітніх закладів, кінотеатрів. Через сто років Вінниця на переживає подібні трансформації. Відродження аеропорту, швидкісне залізничне сполучення з Києвом та Одесою, розквіт торгово-розважальних центрів, «електронне самоврядування» та «прозорий офіс», чемпіонат Європи з хокею на траві та будівництво льодових арен, закладення вінницького технопарку… Часи змінилися, але виклики стоять подібні.

День міста 2012 року було відзначено у стилі «Епохи оптимізму» - саме так називали епоху бурхливого розвитку кін. ХХ – поч.. ХІХ ст., коли увесь світ та Вінниця ще не знали ні світових війн, ні комуністичного і фашистського терору. Причому основне дійство свята відбувалось серед історичного ландшафту тієї епохи. У святкових випусках ЗМІ проводились недвозначні паралелі між «епохою оптимізму» та поточними трансформаціями міського простору.

Ходять обгрунтовані чутки, що міський голова В. Гройсман вбачає у свому попередникові Михайлові Оводові зразок для наслідування. Оводов був реформатором свого часу, Гройсман бачить себе реформатором сьогодення. Оводов захоплювався архітектурою вінницьких Мурів і писав про них анонімні краєзнавчі опуси; Гройсман займається відродженням пам’яті міського архітектора Г. Артинова – сучасника Оводова. Ходять ідеї про перенесення мерії із радянського скляного «акваріума» до сусідської міської думи тих часів (перший крок зроблено: у 2012 році цю споруду вже було виведено з державної власності і передано у власність міста).

Ідентичність і просторова локалізація трансформацій. У міському просторі виокремлюються кілька фокусів інтенсивних трансформацій (як фізичного простору, так і пов’язаних з ним ментальних смислів). Розгляд таких фокусів показує, що це – історичні ядра Вінниці, що несуть унікальне культурне навантаження. Перерахуємо основні об’єкти реконструкції та реставрації у період 2007-2012 років:

1. Капітальна реконструкція скверу Козицького зі встановленням пам’ятника Г. Артинову, пішохідних ділянок вулиць Козицького і Грушевського, реставрація вінницької вежі та будинку колишнього окружного суду (тепер міська прокуратура), відновлення історичних садиб по вул. Грушевського, будівництво сучасного торговельно-розважального комплексу «Магіцентр» на місці закинутої промислової зони.

2. Реконструкція Майдану Незалежності. Площа отримала абсолютно нового сучасного вигляду. Відреставровані будинок готелю «Савой» (де перебував уряд Директорії УНР у 1919 році), садиба капітана Четкова по вул. Пушкіна, фасад будинку міської торгово-промислової палати (колишня міська дума). В планах – зміна зовнішнього вигляду приміщення міської ради із застосуванням навісних декорацій екологічного дизайну.

3. Реконструкція Театральної площі, будинку музично-драматичного театру імені М. Садовського та колишнього реального училища, де М. Коцюбинський складав іспит на звання народного вчителя (тепер Торговельно-економічний університет).

4. Реставраційні роботи у вінницьких Мурах – повністю перебудовано під навколишню архітектуру споруду обласного краєзнавчного музею, оновлено оздоблення обласного архіву (колишній Єзуїтський монастир) та Преображенського собору (колишній Домініканський костел). Споруджено пам’ятник Івану-Павлу ІІ біля костелу Діви Марії Ангельської.

5. Переоблаштування площі В. Стуса із встановленням пам’ятника поету-дисиденту.

6. Реставрація інших споруд центру – будинку Вінницької ОДА, музичної школи, обласної універсальної наукової бібліотеки імені Тімірязєва, будинку побуту на вул. Соборній тощо.

7. Оновлення тротуарів та фасадів будинків по проспекту Коцюбинського й реконструкція площі з пам’ятником Коцюбинського біля меморіального музею-садиби письменника.

8. Оновлення бульвару по вулиці Пирогова, включно з територією навколо пам’ятника М. Пирогову. Будівництво кількох знакових споруд саме на цьому відрізку вулиці, серед яких готельно-розважальний комплекс «Феріде-Плаза».

9. Реконструкція набережної річки Південний Буг.

Порівнюючи даний перелік із списком тих об’єктів, що були визнані вагомими пам'ятками міста та його символами, бачимо співпадіння більшості позицій. Активна підтримка, збереження і розвиток цих територій і об’єктів свідчить про визнання їх значимими. Реставруючи та зберігаючи дані об’єкти, міська влада прагне показати, по-перше, свою повагу до почуттів громади; по-друге, створити таке обличчя міста, яке послужить його брендом для VIP-гостей та рядових туристів.

Другий момент: очевидні новації (серед яких таке контроверсійне рішення, як ТЦ «Магіцентр» у самому історичному центрі) органічно вписалися в історичний простір, не виглядають у ньому сторонніми об’єктами, більше того, надають історичному простору нового значення, нового життя. Проектантам і тим, хто затверджував архітектурні рішення, вдалося знайти компроміс між функціональним змістом нових об’єктів та історичним середовищем.

Третій момент: розташування об’єктів будь-якого функціонального призначення у таких ключових для ментального простору вінничан місцях надають об’єкту статусності, іміджу, а тому - популярності.

Четверте: для ментального простору міста властиві просторова структурованість та ієрархічність. Що знаходить відображення і у перетвореннях фізичного простору: більшість радикальних трансформацій відбулися саме в центральній частині міста. Уявлення про центр є цементуючим образом ідентичності, чого не можуть забезпечити окремо взяті музеї Коцюбинського та Пирогова, розташовані на напівпериферії та периферії відповідно.

Ідентичність та критична адаптація інновацій. Яскравим прикладом ролі ідентичності як фактора селективної адаптації інновацій до місцевих умов та збереження унікальності території є дискусія з приводу встановлення в місті пам’ятника Тарасові Шевченку. Ключові її моменти стали предметом уваги регіональних та загальнодержавних ЗМІ.

Обговорення з приводу доцільності та місця встановлення монументу Кобзареві триває з сер. 90-х років ХХ ст. В результаті, Вінницька міська рада приймає рішення про реконструкцію площі Театральної із наступним встановленням на ній пам’ятника. Реконструкцію в цілому завершено 2007 року. Однак, дискусія з приводу доцільності фінального етапу  - спорудження пам’ятника - вибухнула з новою силою. Міська влада, всупереч своїм попереднім рішенням, провела громадські та експертні обговорення цього питання, а також вуличні та інтернет-анкетування населення з цього приводу. На круглому столі в галереї Інтершик 16 із 20 присутніх експертів висловились проти спорудження пам’ятника на Театральній. Схожі результати дали і опитування громадської думки:

Де у Вінниці встановлювати пам’ятник Шевченку?

Музейна площа – 3,42%

Перехрестя вул. Келецької – пр. Космонавтів – 7,67%

Площа перед адмін. будівлею по вул. Островського - 2,4%

Театральна площа – 33,36%

Територія ЦПКіВ ім.. Горького в районі ККЗ «Райдуга» - 50,18%

Інше місце – 2,97%.

Видно, що третина жителів міста поділяє варіант Театральної площі, проте дві третини, тобто переважна більшість, проти такого варіанта. 

Активним лобістом спорудження пам’ятника Шевченку на площі Театральній виступила ВО «Свобода». Її представники вдалися до тиску на органи місцевого самоврядування та заявили, що міська «українофобська» влада прагне «запхнути монумент ненависному їй українському генію на задвірки міста», а у якості виправдання використовує результати «незрозуміло ким проведених та сфальшованих опитувань». Однак, остаточним рішенням місце під пам’ятник Шевченку було визначено площу В. Стуса, біля адміністративної будівлі «Книжка» та будинку обласної філармонії «Плеяда». 

Чому для вінницької громади ідея встановлення пам’ятника Шевченку на Театральній площі виявилася неприйнятною? Очевидно, що питання не зводиться до «українофобства» міської влади, як це подають речники «Свободи».

Давня народна назва Театральної площі – «Париж», походить від давнішнього фотоательє під назвою «У Парижі» обабіч площі. Класична архітектура прилеглих будинків (зокрема поруч театр ім. Садовського та колишній будинок реального училища) сприяла утвердженню цієї назви.

Театральна площа за роки після реконструкції набула особливого функціонального значення. На ній регулярно проводяться виступи різних творчих музичних колективів, проводяться джазові та рок-фестивалі. Майданчик під пам’ятник фактично став вуличною сценою.

Нове функціональне призначення площі ніби наповнило ймення «Париж» новим змістом: тут збирається молодь, що відчуває себе частиною культурного простору Європи. Вінницький «Париж» став символом модерну, сучасності, парадної вишуканості та шику, перетворився на місце креативного відпочинку, на публічний простір, що має особливий смисл і образ для кожного вінничанина, свідомого своєї ідентичності з містом.

Отже, по-перше, жителі Вінниці прагнуть захистити свій життєвий простір від необдуманих трансформацій, які руйнують почуття місця. Образ Тараса Шевченка, при всій повазі до поета, не в’яжеться з образом «Парижу» та джазових фестивалів. Встановлення пам’ятника «Шеві на Парижі» неодмінно зруйнувало б те значення, якого вінничани надають Театральній площі. Для гостей міста байдуже, чи є пам’ятник на площі, чи ні. Але для вінничан ідея його спорудження означало б руйнацію домінанти сприйняття території, позбавляло б площу оригінальності та особливого сенсу. Відзначимо, що сам пам’ятник також неодмінно втратив би свій сенс у такому специфічному середовищі, ставши об’єктом у кращому випадку ігнорування, а у гіршому - зневаги.

По-друге, Тарас Шевченко ні разу не бував у Вінниці, і пов’язаний з нею лише самим фактом приналежності до українського народу. В 2010 році в межах проекту «Свято генерацій» відбулось опитування громадян міста, зокрема й з приводу, кому потрібно поставити пам'ятники. Були пропозиції щодо міського голови М. Оводова, засновників міста князів Корятовичів, вінницького козацького полковника І. Богуна, лікаря Людвіга Малиновського. Але не було ідей про спорудження пам'ятника Т. Шевченку. Висновок простий: вінничани бажають увіковічнити пам'ять про тих видатних особистостей, які пов’язані з історією рідного міста. За такого підходу усі монументи органічно вписані в культурний ландшафт, а обличчя міста зберігає унікальність.

«Свободівці» праві в одному: жодне з інших запропонованих місць для пам'ятника Шевченкові не відповідає його постаті. Вони й не можуть відповідати, бо історичний контекст, що безпосередньо поєднував би Кобзаря та Вінницю, відсутній. У наведеному опитуванні територія парку Горького, яка нічим не краща за інші пропозиції, виграла з таким відривом тому, що люди голосували з логікою «аби тільки не на Театральній». Пам'ятники місцевим діячам органічно виглядають (або виглядали би) навіть у найменш парадних, найменш офіційних та найменш монументальних місцях через свою доречність. Пам’ятник М.Пирогову увінчує бульвар біля однойменної лікарні; пам’ятник М. Коцюбинському органічно виглядає на площі біля його садиби. Знак на честь перемоги Івана Богуна на алеї над Бугом, хоч і розташований «на задвірках» центру, але вписується в історичний контекст. Думається, ніхто б не протестував проти увіковічення пам’яті князів Корятовичів саме на Старому Місті, біля Миколаївської церкви, бо така історична правда, там стояла перша вінницька фортеця, і не було б ніякого глумління в тому, що сучасне Старе Місто є цілком не парадним районом, з приватною забудовою, про особливе значення якого в розвитку Вінниці знають навіть далеко не всі вінничани, не кажучи про приїжджих. Але немає місця, де монумент Шевченку виглядав би, як належне. Спорудження його в центрі міста руйнує історичний контекст та унікальність місця, на околиці виглядає наругою над самою фігурою поета. Зазначимо, що якби у найбільш периферійному районі Вінниці стояла, скажімо, церква, де Шевченко вінчався, чи фортеця, в якій був би ув’язнений, чи яка-небудь установа, де він працював – і пам’ятник у відповідному місці виглядав би дуже природно. Але дійсність є іншою, і Шевченко залишається для жителів Вінниці, як вінничан, чужорідною фігурою, для жителів Вінниці, як для українців, фігурою близькою.

Протилежним прикладом є історія з популяризацією пам’яті міського архітектора кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Г. Артинова. Росіянин за походженням, він був причетним до кардинальної зміни обличчя Вінниці, яка із повітового міста перетворювалася на центр Подільської губернії. Саме Артинову завдячує Замостя – частина міста між Бугом та залізничним вокзалом – своєму правильному плануванню вуличної мережі. Саме Артинов спроектував ряд примітних будинків у центрі міста, зокрема і такі символи Вінниці, як водонапірна (потім пожежна) вежа у сквері Козицького, та будинок готелю «Савой» на розі вулиць Соборної та Козицького.

З 2007 року в рамках громадських та культурних заходів відбувалося відродження пам’яті про вінницького архітектора, яке поступово переросло у справжню «артиноманію». Під час народних гулянь в центрі міста неодмінно виставлялися плакати із зображенням будинків, спроектованих Артиновим. Під час реконструкції центральної частини міста першочергова увага і особливий пієтет приділявся саме його витворам. Одна із головних вулиць центру Вінниці, що носила назву 9 січня, за рішенням міської ради стає вулицею Г. Артинова. Навесні 2011 року, за даними наших опитувань в рамках дослідження регіональної ідентичності, Г. Артинов увійшов до четвірки найчастіше згадуваних особистостей разом з М. Коцюбинським, М. Пироговим та В. Стусом. Ще п’ять років тому такий результат вважався би фантастикою.  

Восени того ж 2011 року, на День міста, за участю мера В. Гройсмана, біля вінницької вежі у сквері Козицького було відкрито пам’ятник Г. Артинову. Бронзовий архітектор сидить на лавці, дизайн спинки якої оформлено у вигляді найвідоміших спроектованих ним споруд. Жодна політична сила чи громадська організація не виступили з протестом проти ідеї пам’ятника чи місця його встановлення. Вшанування Г. Артинова не зруйнувало ідентичність вінничан, але доповнило її, розвинуло цікавість до історії рідного міста. Звичні архітектурні елементи стали сприйматися жителями міста у новому сенсі, а сучасність отримала міцний зв’язок з історією. Будинки центру міста перестали бути безликими: тепер вінничани знають, що «той будинок збудував Артинов». А «будинок, збудований Артиновим», автоматично стає домінантою ментального простору, бо має зовсім іншу цінність, ніж рядовий будинок.

Цікавість до Артинова підігріла інтерес до інших видатних діячів тієї епохи бурхливого розвитку міста. Всерйоз заговорили про популяризацію колишнього міського голови М. Оводова, відновлення його садиби по вулиці Першотравневій та перейменування на його честь якої-небудь вулиці. Те саме стосується князів Корятовичів. Озвучувались ідеї про перейменування на їх честь площі Радянської, важливого транспортного вузла на периферії центральної частини Вінниці.

Ідентичність та політика. Вплив територіальної ідентичності на місцевий політичний дискурс ілюструє взаємодію різних ієрархічних рівнів ідентичності. Сильна національна ідентичність жителів Вінниці зумовлює підтримку ними політичних сил проукраїнської та про-європейської орієнтації. Це засвідчують результати усіх президентських та парламентських виборів, починаючи з 2004 року, коли вперше чітко намітилась лінія ідеологічного розколу українського суспільства. Водночас, на виборах до органів місцевого самоврядування популярність почали здобувати ті політики та політичні сили, які акцентували увагу на питаннях місцевого розвитку. Так, на місцевих виборах 2010 року команда В. Гройсмана, що йшла за виборчими списками маловідомої партії «Совість України», обійшла традиційного лідера регіональних симпатій – БЮТ (понад 30% і трохи менше 20% відповідно), що засвідчило: на місцевому рівні для вінничан важливіша креативна діяльність, спрямована на трансформацію міста у відповідності до власних уявлень про ідентичність, ніж політична боротьба.

Однак на загальнонаціональному рівні відданість проукраїнським ідеям та прихильності до демократії не змінилась, на що вказує успіх опозиційних сил: «Батьківщини», «УДАРу» та «Свободи» у 2012 році. Однак, на цих самих виборах перемогу на мажоритарних округах Вінниці здобули політики, яких населення вважає місцевими, своїми, і які, хоч і декларували опозиційність, не належать до жодної опозиційної партії. Це О. Домбровський (округ № 11) та П. Порошенко (округ № 12). Перший був мером Вінниці у 2002-2005 роках та головою Вінницької обласної державної адміністрації у 2006-2010 роках. Другий недвозначно декларує свою прихильність до Вінниці та зробив неоціненний вклад у її економічний та культурний розвиток, популяризацію на загальноукраїнському та міжнародному рівнях. Разом з колишнім головою Вінницької обласної ради Г. Заболотним вони пропагували себе як «вінницьку трійку білих коней», яка буде відстоювати інтереси міста й області у законодавчому органі держави. Історія виборів до Верховної Ради 2012 року показала, якими методами політики можуть спекулювати на територіальній ідентичності населення, заробляючи на ній політичні дивіденди.

Підсумовуючи виявлені тенденції, коли події у великій політиці ведуть до загрози українській ідентичності, електоральні симпатії населення зміщуються в бік сил, що займають проукраїнську позицію, ідейно єднаючись навіть з радикалами. Коли ж загроза українській ідентичності зменшується, вінничани переключаються на питання місцевого розвитку, і переходять чинять спротив нав’язуванню загальноукраїнських цінностей тими методами, які руйнують місцеву специфіку, як це бачимо з історією пам’ятника Шевченкові. У своїй прямолінійності представники ВО «Свободи» не змогли зрозуміти місцеву ідентичність вінничан, їх прагнення зберегти обличчя власного міста в межах єдиної України. В цьому одна з причин її відносних електоральних невдач у місті.

Об’єднання вінницького політикуму навколо територіальної ідентичності, на противагу вузько партійній, полегшило досягнення консенсусу щодо стратегії розвитку міста та регіону та впровадження ефективних моделей управління. У цьому контексті варто згадати реформування мерії зі створенням «Прозорого офісу» для забезпечення відкритості влади і ефективного розгляду звернень городян. Більше того, проголошені цілі міського та регіонального розвитку позитивно сприймаються більшістю населення. Місцевому самоврядування легше досягнути підтримки серед громадськості, яка бачить у діяльності органів самоврядування реалізацію своїх же ідей. Територіальні інновації є успішними, коли постають результатом вибору як місцевого керівництва, так і місцевої спільноти.

Ідентичність та економіка. Усвідомлення важливості підтримки місцевих виробників виразилися в: 1. Організації міською та обласною торговельно-промисловими палатами ярмарків-розпродажів під гаслом «Купуй вінницьке!»; 2. Традиційному проведенні популярних осінніх ярмарків, де виробники продовольчої продукції з території області можуть збувати її жителям міста, що вигідно обом сторонам. Згідно з нашим анкетуванням, біля 30% жителів Вінниці та біля 60% жителів області за інших рівних умов надають перевагу товарам місцевих виробників.

На територіальній ідентичності ґрунтується самовідтворення регіональної економіки на основі відносин, які пов’язують типову виробничу діяльність і територію. Делокалізація тих видів господарської діяльності, які є цінностями ідентичності, знаходить категоричний спротив місцевої спільноти. Так, Вінницька область у ХХ ст. отримала славу «цукрового Донбасу» через масштабне виробництво цукру. Зараз здійснюється діяльність з метою відродження цього іміджу.

Політик та бізнесмен П. Порошенко, який неодноразово підкреслював своє прихильне ставлення до Вінниці і вінничан, зробив вагомий вклад у економічний розвиток міста зокрема. На кошти Порошенка було модернізовано Вінницьку кондитерську фабрику та відкрито її другий сучасний корпус (2012 рік), завершується будівництво нового молокозаводу.  

Ідентичність і транспортна система. У 2008-2009 роках пройшла капітальна реконструкція покриття магістральних міських вулиць. У 2010-2011 роках капітальним чином оновлено трамвайний парк. У 2012 році здійснено реформу системи пасажирських перевезень, метою якої була інтеграція всіх видів міського пасажирського транспорту із відведенням головної ролі комунальному електротранспорту (тролейбуси, трамваї). Реформа боляче вдарила по інтересах значної частини вінничан, але в цілому дістала підтримку: люди сприйняли аргументи міської влади про необхідність таких дій сьогодні заради запобігання транспортного колапсу завтра. У розпорошеному, атомізованому суспільстві  ця реформа провалилася би, що свідчить про високий рівень общинності, усвідомлення спільної відповідальності за майбутнє рідного міста. Як сказав тоді В. Гройсман: «любити рідне місто означає вміти пожертвувати власними зручностями задля загального блага всіх вінничан».

Окермої уваги заслуговує розвиток трамвайного транспорту. Вінниця була одним з перших міст України, де запроваджено рух трамваїв. Причому міст з шириною колії 1 м, як у Вінниці, в Україні лише 4: це також Житомир, Львів та Євпаторія. Тому місцевий трамвайний транспорт є предметом гордості вінничан та їх місцевої ідентичності. На відміну від Кіровограда, де зберігся лише пам’ятник трамваю, у Вінниці є як пам’ятник першому трамваю і справжній вагон-пам’ятник, так і реальний інтенсивний трамвайний рух. На окремих ділянках впроваджено безшумну технологію трамвайного руху. Зараз будується нова гілка трамвайного сполучення.

У 2010 році представники швейцарського міста Цюріх, вражені гарним станом колійного господарства та рухомого складу, вирішили безкоштовно передати Вінниці цілий парк списаний трамваїв. Утім, незважаючи на майже 40 років експлуатації на коліях Цюріха, їх технічний стан та оснащеність виявилися досить добрі. Тепер нові швейцарські трамваї «Міраж», поруч із колишніми чеськими вагонами марки «Татра», які Вінниця частково передала Львову, Житомиру, та Євпаторії, стали ще однією унікальною особливістю міста і омолодили вигляд його вулиць, а також викликають у перехожих асоціації з Європою.

Ідентичність та чистота міста. До 2007 року перманентною проблемою Вінниці була стихійна торгівля на вулицях. Проспект Коцюбинського, «ворота міста», що сполучає залізничний вокзал із центром, перетворився на майданчик суцільної торгівлі. Те саме стосувалося вулиць, прилеглих до залізничного вокзалу та Центрального ринку, околиць інших ринків та зупинок громадського транспорту. Усе Замостя нагадувало суцільний циганський табір, було заповненим купами сміття, панувала антисанітарія. Це справляло гнітюче враження як на гостей міста, так і на самих вінничан, які активно користувались можливістю здійснити дешеві покупки на таких ринках, але усвідомлювали проти аномальний характер тієї торговельної вакханалії. Стихійна торгівля стала навіть ставати атрибутом місцевої ідентичності: автору доводилося чути твердження, що «хіба ж то у Києві ринки, за п’ять хвилин можна обійти, от у нас – то справжній ринок, що як вранці зайдеш, то ще й під вечір не вийдеш».

 Команда В. Гройсмана прийняла рішення покінчити з цим ганебним явищем. Незважаючи на шалений спротив, було не лише ліквідовано стихійну торгівлю, але й надано нової якості торгівлі організованій. Спеціальний майданчик виділено для нового муніципального ринку, куди переїхали всі бажаючі торгувати одягом та взуттям; створено ряд ринків зі збуту продовольчих товарів. Дух підприємництва, так поширений у вінницькій спільності, трансформувався також і у форму цивілізованої торгівлі у магазинах, розташованих на перших поверхах будинків після виведення квартир з житлового фонду. Це стосується не лише центру міста, але й периферійних районів. У порівнянні автору певний час деякі київські вулиці здавалися пустельними. У даному контексті цікавий опис О. Бірулі в книзі «Архітектурна історія Вінниці» (1926): «Маленький шматок садиби посідає вузький фронт по вулиці, бо ж кожен хоче мати чоло на вулицю, із входом до крамниці чи майстерні».

Засміченість змінилася чистотою, яка перетворюється на один із брендів міста і привід гордості за нього. Тепер від вінничан можна почути: «культуру Києва видно з його брудних вулиць, що нагадують смітники». Не беремося стверджувати, що це правда у останній інстанції, бо "кожна пташка совє болото хвалить", але такими є об'єктивні тенденції, які знаходять рефлексію у сприйнятті.

Ідентичність і спорт. Професійна спортивна діяльність завжди займала слабке місце у структурі ідентичності вінничан. Але все таки саме завдяки активним діям місцевих вболівальників, які хотіли бачити свою власну футбольну команду, було збережено ФК «Нива Вінниця» навіть у критичних фінансових умовах. Не будучи здатним швидко надолужити втрачені позицію у такому важливому для ідентичності виді спорту, як футбол, місто переорієнтувалося і знайшло унікальну нішу – хокей на траві. У 2011 році на спеціально відновленому стадіоні у центральному парку Вінниця приймала Чемпіонат Європи з цього виду спорту.

Ідентичність та європейськість. Вінничани у своїй більшості завжди відчували себе європейцями. З недавнього часу більш впевнено стверджувати про це їм надали можливість позитивні зміни в місті. Культ Вінниці як європейського міста постійно культивується і підтримується міською владою.

Вінниця – одне з перших міст в Україні, де запровадили святкування Дня Європи. Традиційно цей день починається з офіційного виступу міської влади та місцевої політичної й економічної еліти перед вінничанами на Майдані Незалежності. На сцену піднімаються запрошені з цієї нагоди іноземні гості з країн Європи. Святкування 2012 року було особливо багатим на гостей: на сцені стояло біля 20 представників країн Центральної Європи, Балтії, посол Великої Британії в Україні Лі Тернер та голова представництва Європейського Союзу в Україні Жозе Мануел Пінту Тейшейра (останній звернувся з виступом до вінничан). Після цього центр міста перетворюється на суцільну пішохідну зону. На вулицях і площах відбуваються презентації культури країн ЄС, діють музичні майданчики.     

Територіальна ідентичність та публічний простір. Проведення масових гулянь на Дні міста та Дні Європи змінило сприйняття вінничанами міського простору. Практично кожна історична площа у центрі Вінниці отримала нове функціональне значення, яке наповнює відповідну територію прихованими смислами навіть у цілком буденні дні. Центральна площа міста, Майдан Незалежності, розташована біля міської ради, після модернізації перетворилася на майданчик спілкування очільників Вінниці з міською громадою та місце регулярних концертів класичної музики під відкритим небом. Це офіційне, парадне обличчя Вінниці. Вже згадувана Театральна площа, вінницький «Париж» - арена креативного відпочинку та сучасної музики, джазових фестивалів. Сквер Козицького, який до того був переважно центром вшанування ветеранів німецько-радянської війни, перетворився на місце виставок-ярмарків виробів народних ремесел та зона проведення майстер-класів для молоді, популяризації історичного минулого Вінниці у вигляді плакатів і постерів. Центральний парк – місце виступів народних фольклорних колективів. Вулиця Соборна – місце парадів, карнавалів та мімів, що традиційно демонструють «живі скульптури» на Дні Європи. Площа Стуса – місце проведення щорічного міжнародного Вінниціанського фестивалю комедійного та пародійного кіно. Музейна площа – ареал історичних реконструкцій.

Вдалим рішенням було збереження пішохідного статусу ділянок вулиць Козицького та Грушевського, що прилягають до скверу Козицького. Ще більш революційним стало перекриття вулиці Соборної для масових гулянь. Тепер вона вже сприймається не лише як напрямлений лінійний простір, не тільки як транспортна артерія, що з’єднує Калічу та Замостя, але як ненапрямлений простір, тобто (за І.Ф. Туаном) – як місце, що здатне викликати почуття топофілії та приналежності. Вулиця Соборна перестала належати цілком транспорту і стала «олюдненою».  

Ідентичність і медицина. Спадок М. Пирогова та Л. Малиновського зобов’язує вінничан підтримувати традиції передової медицини. Вінницький національний медичний університет ім. Пирогова вже традиційно входить в трійку найкращих медичних ВНЗ України. На його базі регулярно проводяться Пироговські читання. Останніми роками інтенсивно реформується міська медицина (незалежно від загальнодержавної медичної реформи). За допомогою держави Ізраїль створено сучасний центр медичного обслуговування на базі 2-ої міської лікарні, збудовано новий хірургічний корпус лікарні ім. Пирогова.

Ідентичність і топоніміка. Зміни у топоніміці міста полягають у появі нових назв вулиць, пов’язаних з іменами місцевих діячів (Г. Артинова, О. Ющенка). Усвідомлення Вінниці «шоколадною столицею України» та віддання належного П. Порошенку за вклад у благоустрій та туристичну привабливість привело до появи топонімів, пов’язаних з шоколадом (дитячий садок «Шоколадниця») та конкретною корпорацією (набережна «Roshen»). 

Конфлікт та синтез історичного та сучасного. Для Вінниці сусідство протилежностей не є новим. У спогадах генерал О. Брусилов, який проживав у Вінниці в 1913 році, дає такий портрет міста:

«Винница – очень хорошенький, уютный городок, живописно расположенный на холмистых берегах красивой реки Южный Буг, - удивительное сочетание культуры и захолустья одновременно. Рядом с целыми старосветскими усадьбами в садах и огородах посреди города – театр, который смело можно перенести в любую столицу, шестиэтажная гостиница с лифтом, электричеством, трамваи, водопровод, прекрасные парные извозчики. И тут же боковые улочки и переулки, заросшие травой, и мирно разгуливающие поросята, куры и цыплята».

Такою була характеристика Вінниці у ту саму славнозвісну «епоху оптимізму». Сучасна епоха у Вінниці проходить під знаком єдності та боротьби патріархального та сучасного, консервативного і модерного, столичного та провінційного. Оновлена набережна «Roshen» та унікальний в Україні світломузичний фонтан, що приваблюють сотні туристів, розташовані у кількох десятках метрів від занедбаних одноповерхових будиночків по вул. Кармалюка, вигляд яких нагадує нетрі міст Екваторіальної Африки. Мікрорайон Вишенька з регулярною системою вулиць та висотними будинками, який нічим не відрізняться від київської Оболоні, співіснує із одноповерховими П’ятничанами, що зберегли планувальну структуру вулиць ще XVII ст., та Шевченківськими Хуторами, де гордим словом «бульвар» називається типова сільська вулиця три метри завширшки з квітником посередині. Можна апелювати до того, що дана ситуація породжена браком фінансових ресурсів на благоустрій публічних та приватних територій. Так, це правда, але істина складніша, бо часто жителі таких «нетрів» цілком задоволені станом справ і нізащо не переїхали би з насидженого місця.

У психіці вінничан шарм Вінниці все частково ототожнюється із своєрідною «ідилією Єрусалимки», історичного району проживання вінницької єврейської бідноти. Представники якої вміли насолоджуватися тим, чим мали, і передусім цінностями людського спілкування, не вбачаючи самоцілі в ідеях розвитку, прогресу, величі. Та й в цілому для подолян, що ніколи не мали власного політичного самоуправління (адміністративна автономія існувала в рамках Литви, Речі Посполитої та Російської імперії, але то було управління, накинуте чужими народами) характерний був «лірично-сентиментальний» погляд на рідний край, «где все обильем дышит, где реки вьются чище серебра, где ветерок ночной ковыль колышет, в вишневых рощах тонут хутора». Для дружини лікаря-психіатра О. І. Ющенка, письменниці Стефанії Караскевич, Вінниця стала уособленням «простору, тиші та вродженої ніжності подолянина». Члени її родини казали, що вона «настільки закохана в Поділля, що тин з курчам вважає найкращим пейзажем у світі».

З часом приходиться розуміння, що такий хуторянський світогляд несумісний з вимогами до сучасної конкурентоспроможності. Що у дилемі «Вінниця – перспективне європейське місто, що розвивається» та «Вінниця – столиця Поділля» versus «Вінниця - тихе спокійне містечко» та «Вінниця – золота провінція» неминучий вибір на користь першого варіанту, що означає ідеологічну експансію, пропагування власних цінностей, прагнення до контролю прилеглого простору, утвердження своєї першості на Поділлі та в Україні. Заслуга В. Гройсмана та його команди в тому, що вони зуміли вловити та надихнути життям саме цей, модернізаційний пафос ідентичності.

Але й досі у ідентичності населення перетинаються уявлення про Вінницю як місто водночас прогресивне та провінційне, промислово-розвинуте та екологічно чисте, насичене закладами сфери обслуговування та зелене тощо. Фактичний інтенсивний розвиток міста сприяє утвердженню одних цінностей ідентичності, але вступає у протиріччя з іншими. Вінничани старшого покоління болісно пережили той факт, що на місці їх улюблених алей та скверів обабіч вулиць виросли торговельно-розважальні центри. Що річка Південний Буг з її вкритими зеленню та хаотично забудованими схилами, що століттями правила за символ вічності, затишку та спокою, стає ареною суперсучасного світломузичного водного шоу. Що старі фонтани на площі Гагаріна зникли, а натомість виникла незграбна подоба київського «Глобуса». Впродовж 2011-2012 років у Вінниці можна було побачити наклеєні на стовпах відозви наступного змісту: «Под трибунал Гройсманов, Порошенков, Дворкисов, Заболотных, Домбровских, которые превратили нашу зеленую Винницу-красавицу в бетонный светомузыкальный торгово-развлекательный прозрачный офис». Нам цікава ця прокламація не метою, яку переслідував її автор, і не відповідністю його твердження реальним фактам, але тими цінностями, до яких він апелює.

Від вінницької провінційності, як фактичної, так і вкоріненої в свідомості її жителів, неможливо втекти відразу. Проце цьому аспекту ідентичності можна надати конструктивного виміру. У процесі трансформацій вінницька провінційність повинна трансформуватися у розуміння переваг Вінниці як міста середніх розмірів, але регіонального подільського центра, міста з постіндустріальним укладом економіки, а тому - екологічно-дружнього до населення, міста з чітким розмежуванням функціональних зон, зокрема торговельно-комерційних та культурно-рекреаційних. Сильне почуття ідентичності та відчуття середовища міста повинні зіграти тут, зважаючи на наявні успішні приклади, роль запобіжника порушення місцевих балансів.

Трансформація сприйняття Вінниці поза її межами. Ще донедавна Вінниця була відомою в Україні та світі з трьох причин:

1. Тут розташовані музей-садиба та церква-усипальниця видатного хірурга М. Пирогова.

2. Тут народився, навчався і написав перші твори український письменник М. Коцюбинський.

3. Біля Вінниці лідер нацистської Німеччини А. Гітлер збудував свою ставку.

Тепер місто потроху стає однією з домінант ментального простору України. Зазначені вище позиції поступаються іншим стереотипам сприйняття:

- Там знаходиться найбільший в Європі світломузичний фонтан;

- Шоколадна столиця України;

- Лідер муніципального управління;

- Мала Батьківщина Петра Порошенка;

- Місто, де друкувався Національний атлас України…

Можна стверджувати про перетворення міста на туристичний центр. На службу гостям міста вже стали оригінальні вказівники, встановлені на перехрестях вулиць центру міста і показують відстань до вартих уваги об’єктів. Раніше ж турист перебував практично у повному інформаційному вакуумі; окрім кількох музеїв та будівель, решта території без допомоги місцевого гіда залишались для гостя Terrae incognitae. В результаті втрачали і місто, і турист.

Але існує і протилежний ризик: із «міста з фонтаном» перетворитися на «місто при фонтані». На перспективу фонтан повинен бути одним з яскравих елементів образу міста, але не затіняти інші його цікаві сторони.

Територіальна ідентичність і стратегічні документи. 24 вересня 2010 року презентовано концепцію стратегічного розвитку міста на 2010-2020 роки «Вінниця-2020: сучасне та комфортне європейське місто». Ось деякі положення тієї концепції (у світлі вищесказаного – без коментарів):

1. «Сприяти розвитку усвідомлення мешканцями міста себе як єдиної територіальної громади, відповідальної за долю кожного з її членів, формувати міський патріотизм».

2.  «Статус Вінниці визначає його доступ до тих ресурсів, які мають стратегічне значення для розвитку міста», «Перетворення Вінниці у потужний регіональний центр, який має займати лідируючі позиції серед міст Центральної України», «Є шанс стати реальним центром трикутника Львів – Київ – Одеса», «В основному правоустановчому документі подільської столиці є ряд унікальних положень…», «При обговоренні перспектив адміністративно-територіальної реформи саме Вінниця фігурує як найбільш вірогідний претендент на статус столиці об'єднаного Поділля», «Сприяти подальшій концентрації у місті міжрегіональних, республіканських та міжнародних установ адміністративного, торгово-економічного, культурного та освітнього характеру».

3. «Оновлення зовнішнього вигляду міста, перетворення його на цілісний архітектурний ансамбль, який би гармонійно поєднував історичні ареали і сучасну забудову, паркові зони, житлову, соціальну та ділову інфраструктуру», «Збереження оптимального розміру міста і недопущення перетворення його на мегаполіс. Сьогоднішня Вінниця за своїми розмірами та чисельністю близька до тих меж, які вважаються оптимальними для сучасного міста», «Темпи і напрямки розвитку міста у майбутньому не повинні спричиняти загострення транспортних, екологічних, соціальних проблем, типових для міст-мегаполісів», «Розробити єдиний архітектурний концепт  міста», «Здійснити поетапну реконструкцію набережної річки Південний Буг і забезпечити її гармонійну інтеграцію з прибережними мікрорайонами міста», «Сприяти насиченню міського середовища інтерактивними скульптурними композиціями середовищного характеру, які оживляють і гуманізують міський простір», «Підтримувати принаймні на нинішньому рівні кількість зелених насаджень на території міста», «Активізувати запровадження цікавих і оригінальних елементів міського дизайну», «Підтримувати прагнення мешканців міста до збереження історичного спадку в архітектурі міста», «Стимулювати програми реновації історичних будівель», «Розвивати творчу активність мешканців у створенні міського середовища», «Спорудження пам’ятників і скульптурних композицій, пов’язаних з подіями, легендами і знаковими особами в історії Вінниці з плануванням їх розміщення у різних мікрорайонах міста».

4. «Якість культурного життя є однією з визначальних характеристик духу європейського міста», «Творення у місті атмосфери вільного творчого самовираження та конкурентноспроможного мистецького середовища», «Інтерактивний формат проведення загальноміських культурних заходів», «Проведення у місті широкого кола культурних заходів та фестивалів міжнародного значення», «Забезпечення подальшої реалізації та розширення кола молодіжних проектів на зразок «Музика на Парижі», «Танці на Майдані», «Скейт-парк», «створення інтерактивних музеїв».

5. «Впровадження сучасних технологій для прибирання вулиць, збору і переробки твердих побутових відходів», «Забезпечення міста достатньою кількістю урн та дворових контейнерів для збору сміття».

6. «Підвищити туристичну привабливість міста».

7. «Облаштування нових транспортних розв’язок, будівництво нових трамвайних колій».

8. «Закріпити за собою при підтримці міжнародних організацій та державних структур статус загальноукраїнського центру відпрацювання та розповсюдження муніципальних інноваційних технологій».

9. «Сприяти розвитку Вінниці як однієї зі студентських столиць України».

10. «Ставку сьогодні слід робити на залучення інвестицій для створення нових високотехнологічних та екологічно безпечних виробництв і розвиток навколо них мережі підприємств малого та середнього бізнесу».

11. «Завойовування позиції одного з лідерів у розвитку євроінтеграції серед міст України».

Замість епілогу. У 1910 книга «Вся Винница» пророкувала місту велике майбутнє, оскільки місто, на думку авторів, «развивалось и росло не капризом магнатов, а самой жизнью и трудом населения. Винница не знает еще не меценатов, ни жертвователей. Каждый камень строения Винницы – ее родной труд и дар природы».

Ці слова є прекрасною ілюстрацією значення внутрішніх ресурсів для саморозвитку. А perpetuum mobile внутрішніх ресурсів є територіальна ідентичність населення.

 

 

Ключові слова: -
Переглядів: 1585

Про автора

Олексій Гнатюк

Географія мені подобається завдяки своїй інтегральності знань - це та ознака, яка обов'язково дозволить їй стати наукою майбутнього.

Зворотні посилання

Зворотнє посилання для цього запису

Коментарі

Коментарів наразі немає. Залиште перший коментар

Залиште Ваш коментар

Гість
Гість 21 жовтня 2018

Географічна наука