Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Рельєф Українських Карпат: стан і проблеми понятійного апарату

Йосип Романович Гілецький
Йосип Романович Гілецький
Йосип Романович Гілецький - доцент кафедри географії та природознавства Прикарпа
Блогер наразі offline
- 19 грудня 2010 Дискусії та обговорення 0 Коментарів

Проблема термінології займала і продовжує займати важливе місце у будь- якій науці, у тому числі і географії. Багато термінів і понять ми використовуємо за звичкою і не завжди задумуємося над їхньою сутністю, доцільністю використання у тому чи іншому контексті. Оскільки географія оперує значним масивом термінів, які є надзвичайно поширеними у лексиконі великої кількості людей, широко представлені у друкованих творах, то на фахівців-географів лягає певна відповідальність щодо формування певної культури їх використання. Однак і у науково-географічній літературі багато з них використовуються досить вільно, а тому складно очікувати від нефахівців коректного використання тих чи інших понять і термінів. Тому під час екскурсії на терени Тернопільської області від екскурсовода можна почути: «В Івано-Франківськй області є гори Карпати, а у Тернопільській – гори Товтри або Медобори». У недавно виданійЦентральним Осередком Гірського Туризму Польщікарті «Горгани (центрально-східна частина)»підписані окрім звичних для нас хребтів і вершин ще й пасма та масиви [5]. При цьому чіткої логіки в іменуванні тих чи інших частин Ґорґан хребтами, пасмами чи масивами не простежується. Тому й виникла ідея з’ясувати на основі аналізу наукових джерел правомірність і доцільність використання деяких понять і термінів.
Отже, у своїй статті ми хочемо заторкнути дуже вузький спектр широко використовуваних географічних понять, які стосуються передусім гірського рельєфу, на прикладі Українських Карпат. До того ж не ставиться завдання поставити крапку у цьому питанні, а тільки визначити напрямки для дискусії.
Вихідним поняттям є термін «гори», який у Географічній енциклопедії України (ГЕУ) визначається так: «ГОРИ — дуже підняті над при­леглими рівнинами ділянки земної поверхні, що характери­зуються значним коливанням відносних висот і контрастним рельєфом. За характером про­стягання розрізняють гірські ланцюги, масиви і хребти. Важ­ливими елементами Г. є їхні вершинні поверхні, перевали, поверхні вирівнювання, між­гірні улоговини. За морфологіч­ними ознаками Г. поділяють на високі (понад 2000 м над р. м.), середньовисокі (від 1000 до 2000 м) і низькі (від 600 до 1000 м). За походженням Г. переважно тектонічні та вулканічні (див. Гороутворення). Тек­тонічні Г. бувають складчасті, складчасто-брилові й столово-брилові.» [1, с.285].
У «Географическом энцыклопедическом словаре» (ГЭС) визнчення цього терміну українською звучить так: «ГОРИ, — частини земної поверхні, значно підняті над прилеглими рівнинами й сильно розчленовані. Простягаються іноді на сотні й тисячі км, піднімаючись до вис. 8848 м (г. Джомолунгма в Гімалаях). Утворюють зазвичай прямолінійні (В. Кавказ, Піренеї й ін.) або дугоподібні підняття (Альпи, Карпати й ін.). Залежно від величини площ, які зайняті Г., їхньої будови й віку виділяють гірські пояси, гірські системи, гірські країни, гірські хребти й підняття більш дрібного рангу, які звичайно розділені зниженнями (межгірськими западинами, гірськими долинами й ін.), поєднання яких дає різні типи розчленування Г. — паралельне, радіальне, пір'ясте, кулісне, гіллясте, ґратчасте й ін. Г. формуються звичайно в тектонічно активних областях, часто зазнають інтенсивних піднять, що супроводжуються землетрусами й вулканічною діяльністю. За походженням умовно підрозділяються на: тектонічні Г. зі складчастою або складчато-бриловою структурою, які підняті на декілька км і відрізняються розмаїтістю рельєфотворчих процесів і глибоким розчленуванням; ерозійні   Г. — платоподібні поверхні з горизонтальною геологічною структурою, що зазнали новітніх (неотектонічних) піднять й розчленовані долинами рік і тимчасових водотоків; вулканічні Г. — конуси   вулканів, високопідняті лавові покриви й т.п. Основні елементи гірського рельєфу — вершини, гребені, поверхні вирівнювання, схили, річкові долини. Принципова відмінність від релъефу рівнин — значно більша глибина й густота розчленування, посилення контрастності й мозаїчності всього комплексу природних умов. Найважливіші екзогенні процеси — вивітрювання, ерозія, нівація, льодовикові процеси, схилове перенесення матеріалу й ін. – різко розрізняються в умовах високогірного рельєфу, средньогірного рельєфу, низькогірного рельєфу й у межах гір різного походження. Основна географіч. закономірність гірських територій — прояв висотної поясності (висотної зональності) ландшафтів» [4, с. 77—78].
Друге визначення більш детальне і з точки зору характеристики рельєфу гір акцентує увагу на ієрархії найбільших за розміром території гірських споруд – гірські пояси, гірські системи, гірські країни, а також називає третій тип гір за походженням – ерозійні. У менш повному визначенні ГЕУ привернута увага до того, що вважатися низькими горами можуть тільки території з висотами, що перевищують 600 м. На це звертається увага і у багатьох інших визначеннях [13].
Беручи до уваги основні критерії визначення гір, потрібно чітко утверджувати думку про те, що споруди з висотами менше 600 м, незалежно від їх генезису і глибини розчленування (навіть якщо вона більше 200 метрів), не слід називати горами. Поступово для цих утворень вже закріпився такий термін, як горбогір’я(Берегівське горбогір’я у межах Закарпатської низовини) [7, с. 86].На сьогодні визначення терміну практично неможливознайти у словниках. Тому його варто закріпити у нових виданнях, сформулювавши таким чином: Горбогір’я – відносно невелика ділянка земної поверхні із значними коливаннями висот, що помітно піднята над навколишніми рівнинами і має абсолютні висоти до 600 м. Слід, можливо, розширити використання цього терміну для позначення ним морфологічного типу рельєфу з глибиною розчленування понад 200 м – горбогірний. Адже різко виражене ізольоване підняття з відносною висотою понад 200 м, зі схилами й підошвою прийнято вже називати не горбом, а горою [10, с. 53]. Тому у друкованих виданнях очевидно слід утверджувати назву не Кременецькі гори [6, с. 10], а Кременецьке горбогір’я.
Подібна ситуація із терміном низькогір’я, який давно утвердився як морфологічний тип гірського рельєфу: «Низькогір’я – тип гірського рельєфу з абс. висотами 600–1000 м, відносними – кілька сотень метрів. Утворилося внаслідок висхідних тектонічних рухів або денудації високих гір» [2, с. 415]. У ГЭС С. 201 це визначення доповнюється твердженням, що термін може стосуватися і гірських ділянок з більшими абсолютними висотами, якщо вони оточені значно більше піднятими хребтами [4, с. 201].
Термін «низькогір’я» сьогодні широко використовується для опису характеру рельєфу окремих низькогірних ділянок гір. Однак його також використовують для назв конкретних мезоформ рельєфу – Майданське низькогір’я, Ворохто-Путильське низькогір’я [9, с. 35, 53]. Отже, він використаний як родова частина географічної назви. У такому варіанті застосування низькогір’я слід трактувати як відносно невелику гірську споруду чи ділянку гірської системи, яка має абсолютні висоти 600 – 1000 м і більше. У цьому випадку цілком закономірними будуть назви Майданське, Слобода-Ронгурське, Ворохто-Путильське низькогір’я, але Битківсько-Гвіздецьке горбогір’я (найвища точка – Городище має висоту 597 м). Доцільно було б Верхньотисенську (Солотвинську) улоговину називати Верхньотисенським низькогір’ям, оскільки саме низькогір’ям ця мезоформа є за типом рельєфу, а її найвища точка – гора Дарола має висоту 758 м.Щодо просторової диференціації гірського рельєфу у глобальному масштабі, то тут підходи в усіх довідкових джерелах майже не відрізняються. Найбільшою орографічною і геоморфологічною одиницею у класифікації гірського рельєфу вважають гірський пояс. Ним називають найбільші гірські споруди, витягнуті на багато тисяч кілометрів, які поєднуються просторово та за історією розвитку (напр., Альпійсько-Гімалайський Г. п., Кордильєри – Анди Америки) [4, с. 201].
На наступному ієрархічному рівні термін ГІРСЬКА КРАЇНА – «велика ділянка земної поверхні з різкими коливаннями висот, значно (на багато сотень, іноді тисячі м) піднята над навколишніми рівнинами. Г. к. формується зазвичай у результаті єдиного етапу тектонічного розвитку, що супроводжується переважанням висхідних рухів. Простягається іноді на декілька тисяч км, має складну конфігурацію. Складається з ряду гірських ланцюгів і хребтів, що розділені міжгірськими западинами й річковими долинами» [4, с. 75].Синонімом до терміну «гірська країна» вважається більшістю фахівців термін "гірська система". «ГІРСЬКА СИСТЕМА, — велике підняття, частина гірського поясу, що сформувалася впродовж однієї геотектонічної епохи, що має просторову й морфологічну єдність і являє собою сукупність хребтів, ланцюгів, нагір'їв і міжгірських западин.» [4, с. 75]. Використовувати таксон "гірська система" очевидно доцільно у випадку, коли йдеться про гірську країну, яка має складну просторову структуру, як наприклад Карпати.
У визначенні поняття «гори» в ГЕУ йдеться про найголовніші додатні форми рельєфу гір за характером про­стягання – гірські ланцюги, масиви і хребти. Саме така ієрархічна послідовність цих форм. Розглянемо визначення цих понять, починаючи із хребтів: «ХРЕБЕТ ГІРСЬКИЙ — лінійно витягнута гірська споруда або серія гір з морфологічно вира­женою віссю, вздовж якої згру­повані найбільші висоти. Най­частіше відповідає морфоструктурі, утвореній додатними три­валими тектонічними рухами або вулканізмом. За морфологічни­ми і генетичними ознаками розріз­няють X. г. симетричні і аси­метричні, моноклінальні, анти­клінальні, вулканічні, брилові, горстові тощо. З гірських хреб­тів утворені гірські ланцюги та системи. В Українських Карпа­тах переважають асиметричні хребти, пов'язані з антиклі­нальними складками та насувами (Скибові Карпати), а та­кож складчасто-брилові (Чорногора, Свидовець, Мармароський масив).» [3, с. 380].
«ГІРСЬКИЙ ХРЕБЕТ— лінійно витягнуте гірське підняття значної висоти й довжини зі схилами, зверненими у протилежні сторони; звичайно утворюють частину гірської країни. Найбільші висоти найчастіше відповідають осі хребта, що (залежно від особливостей розвитку й літологічного складу гірських порід, що його складають,) може мати гостроверху, куполоподібну або плосковерху форму. У межах Г. х. виділяються окремі вершини й відроги; від сусідніх хребтів він зазвичай відділений долинами рік або внутрігірськими западинами» [4, с. 76].Визначення понять досить близькі за змістом і відрізняються тільки деталізацією окремих аспектів. Тепер розглянемо реальне використання цих понять у характеристиці Українських Карпат. Немає ніяких питань щодо назв хр. Хом, хр. Аршиця, хр. Чортка, хр. Ракова, але є питання до назви Полонинський хребет, Вулканічний хребет [6, с. 27]. Зрозуміло, що за змістом дві останні мезоформи рельєфу жодним чином не відповідають поняттю хребет, а тому виникає питання про доцільність їх використання.
Які ж поняття використовуються для означення мезоформ гірського рельєфу? Спочатку назвемо їх і наведемо визначення цих понять:
«ГІРСЬКИЙ МАСИВ — більш-менш ізольована ділянка гір, що має приблизно однакову довжину й ширину і часто відрізняється відносно слабкою розчленованістю. Г. м. можуть бути різного походження (тектоніч., вулканіч. і ін.). Приклади Г. м.: Ельбрус у горах Кавказу, Татри у Карпатах» [4, с. 75].
«ПАСМА— витягнуті, відносно невисокі форми рельєфу. На су­ходолі розрізняють гірські і гор­бисті П. Для Українських Кар­пат та Кримських гір характер­ні низькогірні і середньогірні П. різного генезису: денудацій­но-тектонічні (Вулканічний хребет, Головне пасмо Крим­ських гір), структурно-денуда­ційні (куестові низькогір'я Вну­трішнього і Зовнішнього пасом Кримських гір)» [3, с. 14].
«ГІРСЬКЕ ПАСМО — ряд окремих хребтів і масивів, що простягаються один за одним в одному напрямку, які іноді з'єднані перемичками» [4, с. 74].
«ГІРСЬКЕ ПАСМО — ряд лінійно витягнутих гірських хребтів, зазвичай одновікових і генетично спільних, які нерідко розділені поперечними долинами, сідловинами, що мають різні назви» [10, с. 54].
«ГІРСЬКА ГРУПА — частина гірської системи, відособлена внутрігірськими западинами, глибокими долинами, перевалами. Г. г. можуть розділятися на окремі хребти й міжгірські долини» [4, с. 74].
«ГІРСЬКА ГРУПА — відокремлена ділянка гірської області, компактна система хребтів і окремих масивів, відділена від інших подібних груп долинами і низькими сідловинами» [13].
Взявши до уваги ці визначення понять, насамперед зробимо декілька висновків щодо кожного з них. При цьому слід звернути увагу, що усі з наведених понять можна трактувати у вузькому і широкому розумінні. Так, гірський масив у широкому розумінні, як слідує з наведених прикладів, є відносно великою і цілісною ділянкою гірської системи, яка може поєднувати декілька гірських хребтів (як Високі Татри у Карпатах). У вузькому розумінні під масивом розуміють гірську споруду того ж таксономічного рангу, що й хребет. На відміну від хребта вона поєднує вершини, які не витягнуті в одну лінію або охоплює одну потужну вершину з численними відрогами. Щоб розрізняти відмінні за змістом поняття можна було б, використовуючи його у широкому розумінні, називати частину гірської країни гірським масивом, а у вузькому – масивом гори чи масивом вершин.
Застосувавши такий підхід до Українських Карпат, можна стверджувати, що усі складові частини Полонинсько-Чорногірської області (Полонина Рівна, Полонина Боржава, Полонина Красна, Свидовець, Чорногора, Гори Гриняви, Гори Яловичори), а також Вулканічних Карпат (Вигорлат, Маковиця, Великий Діл, Тупий, Оаш) є типовими гірськими масивами. А вже до складу гірського масиву Полонина Красна входить масив Менчула, до гірського масиву Свидовець – масиви Близниці, Апецької, Опреші, Ур’ї і т.д.
Термін гірське пасмо, який прийшов на зміну використовуваному ще у 20-х роках ХХ століття терміну гірський ланцюг, також очевидно слід розглядати у двох значеннях [12, с. 50]. У вузькому розумінні його можна трактувати як пасмо хребтів, яке може включати і масиви гір. Наприклад, пасмо хребтів Матагів-Ігровець-Сивулянський у Скибових Ґорґанах. Гірське пасмо у широкому розумінні поєднує окремі масиви гір і хребти, пасма хребтів та гірські масиви. У такому значенні його можна використовувати для означення Полонинського пасма в області Полонинсько-Чорногірських Карпат чи Вигорлат-Гутинського пасма області Закарпатського низькогір’я.
Гірська група у широкому розумінні поєднує масиви гір, гірські хребти і пасма хребтів. Від гірських масивів гірські групи відрізняються меншою консолідованістю елементів територіальної структури, а від гірських пасм – нелінійним (паралельним, радіальним, пір'ястим, кулісним, гіллястим чи ґратчастим) порядком їх розміщення. У минулому в Карпатах виділяли Гринявську групу та групу Лосової [11, с. 186]. Однак за характером консолідованості і структури вони цілком відповідають поняттю гірського масиву – відповідно гірський масив Гори Гриняви та гірський масив Гори Яловичори.
Поняттю «гірська група» у широкому розумінні відповідають геоморфологічні райони Скибових (Зовнішніх) Карпат – Верхньодністерські Бескиди, Сколівські Бескиди, Скибові Ґорґани, а також Покутські та Буковинські Карпати.
У вузькому розумінні поняття «гірська група» становить добре відмежовану групу здебільшого паралельних хребтів і окремих вершин, яка за розмірами часто відповідає геоморфологічному підрайону (наприклад Топільнице-Розлуцькому чи Орівському у Верхньодністерських Бескидах) [7, с. 191]. Пропонуємо такі просторові частини гірської системи називати групами хребта чи групами гір (гори). Так, Топільнице-Розлуцький підрайон можна називати групою Розлуча, а Орівський – групою Цюрхова – Соколовця.

1. Пасмо хребтів – хребти, що тягнуться в одну лінію.
2. Пасмо вершин – група розділених річками вершин, що тягнуться в одну лінію.
3. Група вершин – хаотично розміщена група розділених річками вершин, які становлять певну цілісність.
4. Масив вершини – відносна велика гора з численними відрогами, що спрямовані у різних напрямках
Запропоновані поняття варто утверджувати у друкованих наукових і науково-популярних публікаціях. На загальногеографічних чи фізичних картах, які призначені для широкого кола людей, що цікавляться Карпатами, достатньо у більшості випадків використовувати усталені назви, без вказання родового поняття (Верхньодністерські Бескиди, Сколівські Бескиди, Скибові Ґорґани, Гори Гриняви, Свидовець, Чорногора, Гори Гриняви, Гори Яловичори, Чивчини, Покутсько-Буковинські Карпати і т. д.). Однак такі  написи на картах як «Вулканічний хребет» слід замінити на «Вулканічне гірське пасмо», Полонинський хребет – «Полонинське гірське пасмо», «Верховинсько-вододільний хребет» на «Верховинсько-вододільне пасмо хребтів» «Верхньотисенська улоговина» на «Верхньотисенське низькогір’я».
На великомасштабних картах варто використовувати термін відрог. Так, не хр. Ріг відходить від Ігровця у Ґорґанах, відр. Ріг.

Використана література
1.     Географічна енциклопедія України: В 3-х т. – К.: Укр. енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1989. – Т. 1 – 416с.
2.     Географічна енциклопедія України: В 3-х т. – К.: Укр. енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1990. – Т. 2 –  480 с.
3.     Географічна енциклопедія України: В 3-х т. – К.: Укр. енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1993. – Т. 3 –  480 с.
4.     Географический энциклопедический словарь: Понятия и термины / Гл. ред. А.Ф.Трешников; Ред. кол. Э.Б.Алаев, П.М.Алампиев, А.Г.Воронов и др. – М.: Советская энциклопедия, 1988. – 432 с.
5.     Горгани (центрально-східна частина): туристична карта. – Краків: Центральний Осередок Гірського Туризму ППТК, 2006.
6.     Загальногеографічний атлас України. – К.: ДНВП «Картографія», 2004. – 112 с.
7.     Кравчук Я.С. Геоморфологія Скибових Карпат. / Я.С. Кравчук. – Львів, Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2005. – 232 с.
8.     Природа Українських Карпат /За ред. К.І. Геренчука. – Львів: Видав-во Львівського ун-ту, 1968. – 266 с.
9.     Рудько Г., Кравчук Я. Інженерно-геоморфологічний аналіз Карпатського регіону України / Г.І. Рудько,  Я.С. Кравчук.  – Львів, 2002. – 172 с.
10.  Соловьев А.И, Карпов Г.В. Словарь-справочник по физической географии: Пособие для учитилей / А.И. Соловьев, Г.В. Карпов – М.: Просвещение, 1983. – 224 с.
11.  Цись П.М. Геоморфологія УРСР / П.М. Цись – Львів: Вид-во при Львівському ун-ті, 1962. – 224 с.
12.  ШубінаТ. В. Проблеми термінотворенняв географічній термінології 20-х років XX століття / Т. В. Шубіна/ //Культура народов Причорноморя: Научный журнал, 2006, №53– С. 49–52.

http://uk.wikipedia.org

Ключові слова: -
Переглядів: 1563

Про автора

Йосип Романович Гілецький

Йосип Романович Гілецький - доцент кафедри географії та природознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Наукові інтереси:
1. Формування змісту шкільної географічної освіти
2. Українські Карпати

Зворотні посилання

Зворотнє посилання для цього запису

Коментарі

Коментарів наразі немає. Залиште перший коментар

Залиште Ваш коментар

Гість
Гість 22 жовтня 2017

Географічна наука