Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Гуманістична парадигма географії

Олександр Гладкий
Олександр Гладкий
Олександр Віталійович Гладкий - доктор географічних наук, доцент кафедри економі
Блогер наразі offline
- 03 грудня 2010 Статті 3 Коментарів

Наукові дослідження постнекласичної доби засновані на концепції переходу до постдисциплінарного знання, наповненого гуманістичним змістом та цінностями. Їх основою має стати акцент не лише на суто антропоцентричній проблематиці розрізнених наукових напрямків, а перш за все на цілісному неутилітарному підході науки до проблеми людяності, етичності і моралі, сутності і призначення людини,  ролі загальнолюдських знань і цінностей.

Саме ці аспекти зумовили вибір гуманістичної парадигми географічної науки як об’єкту даного дослідження. Думки про необхідність гуманізації географічного знання закладались в наукових дослідженнях вже тривалий час. Варто згадати роботи О. Гумбольдта, П. П. Семенова-Тян-Шанського, А. С. Синявського, С. Л. Рудницького, К. Г. Воблого та ін. Однак, за часів радянського періоду ці питання майже не порушувались. Лише у наш час почали з’являтись нові наукові роботи, що акцентували увагу на необхідності гуманізації географічної науки (С. А. Мороз, В. П. Максаковський, В. С. Преображенський, Д. М. Замятін, Ю. Н. Голубчіков) та виходу її на якісно новий постдисциплінарний рівень. Проте власне гуманістична парадигма, як основа географічних досліджень постнекласичної доби, ще не знайшла достатнього відображення у наукових працях. Її обґрунтування та особливості застосування в географічній науці є основною метою даного дослідження.

У філософських та гуманітарних науках під гуманізмом розуміється рефлектований антропоцентризм, який виходить з людської свідомості і має своїм об’єктом цінність людини і людяності за виключенням того, що відчужує людину від самої себе [21]. Провідною ідеєю гуманізму є гармонійний розвиток властивих людині ціннісних здібностей розуму та почуттів, вищий розвиток людської культури та моральності і відповідної поведінки по відношенню до інших людей та природного середовища (філософія античності та Відродження). Для філософії І. Канта, гуманність – „це почуття блага у спілкуванні з іншими; з одного боку – всезагальне почуття участі, з іншого – можливість внутрішньо і всезагальним чином  спілкуватися з іншими, властивості, які в сукупності створюють адекватне людині товариство”. Для класичного вчення Й. Г. Гердера, гуманність є метою людського розвитку взагалі, а також всієї людської діяльності зокрема (у тому числі і наукового пізнання) [13].

За часів постнекласичного напряму розвитку науки гуманістичні ідеї отримали подальший розвиток в герменевтиці, як у вченні про „розуміння” (цілісне душевно-духовне переживання) сутності різних процесів і явищ (природних чи суспільних) на відміну від традиційного для природничих наук їх „пояснення”. Останнє слугувало причиною дегуманізації природничого наукового знання, відмови від загальнолюдських цінностей і, як наслідок, звуженого розуміння сутності речей, їх структуралістського механістичного трактування, позбавлення синергетичних якостей.

Дегуманізація усунула єдність наукового пізнання та осмислення світу, що порушило цілісність наук і призвело до їх структурного подрібнення та дисипації [12]. Процес пізнання було спрямовано „вглиб” науки, він слугував вирішенню окремих питань побудови структури, дослідження відносин і зв’язків, встановлення закономірностей функціонування та розвитку об’єкту дослідження. Натомість наука втратила людиновимірний характер, стала відчуженою від її проблем і цінностей [8].

Гуманістичний вираз сучасної науки полягає у погляді на існування і розвиток світу  sub specie aeternitati1. В її категоріальному апараті знову повинні з’явитись одвічні людські цінності, що будуть покладені в основу як теоретичних узагальнень, так і практичної прикладної діяльності. Процес трансформації науки і філософії вимагає розробки нової гуманістичної парадигми, яка стане основою розвитку людини і суспільства в цілому та суспільного сприйняття власної сутності [1]. Відходячи від абстрактно-філософських ідей минулого, гуманізм отримає таким чином нову практично-діючу форму, що має ґрунтувались на привнесенні його цінностей у наукові дослідження.

Ідеї гуманізму все більше переходять від суто філософських та гуманітарних досліджень до природничих. Їх сфера застосування не обмежується окремими частковими галузями науки, вони стають основою нового постдисциплінарного знання, що закладається разом із підвалинами глобалізованого постекономічного суспільства [1]. Його ідеалом має бути не лише вузькопрофільне (дегуманізоване) пізнання окремих збіжностей, регулярностей, закономірностей, що дають змогу передбачати окремі процеси і явища в рамках певних дисциплін, але „розуміння самого явища в його однократній історичній конкретності” [4]. При цьому головна мета „полягає не у фіксації якомога більшого обсягу знань та його розширенні до більш глибокого розуміння загальних законів розвитку природи чи людей, а навпаки, у розумінні того, які ця природа, людина, народ чи держава, яке було їх становлення, іншими словами – як могло статися що вони стали такими” [4]. До того ж наукове знання має слугувати проблемам людяності, які полягають не у абстрактному антропоцентризмі, і не в утилітарно персоніфікованому „задоволенні потреб людей”, а у гармонійному розвитку людської натури, її всебічному інтелектуальному, творчому і культурному піднесенні. Ще наприкінці 19 ст. доктор Дреппер у своїх епохальній книзі „Історія розумового розвитку Європи” наголошував на тому, що за віком „розумової старезності” під яким вчений розумів занепад раціоналістичного формалізованого мислення, яке почало розквітати в Європі того часу, прийде нове піднесення гуманізму і „вічних людських цінностей”, що будуть поставлені над кількісним прогресом науки і сприятимуть об’єднанню розрізнених знань про світ  [9].

Отже, ми розглядаємо гуманістичну парадигму розвитку науки у двох аспектах: 1) як утвердження загальнолюдських цінностей і людяності у процесі наукового пізнання та в кінцевій меті дослідження і 2) як наукове осмислення сутності речей у їх цілісному душевно-духовному переживанні, в їх синергетичному прояві, що відрізняється від традиційного системного уявлення наявністю додаткових неврахованих компонентів.

В умовах становлення гуманістичного постдисциплінарного знання географія має займати чільне місце, оскільки „поєднує в собі природничі та суспільні науки” [16] і складає не лише сферу їх дотику, але й обумовлює тісний взаємозв’язок цих двох полярних систем. Унікальність географії полягає не лише у суміщенні різних наук, але також в глибоких та всебічних дослідженнях простору та всіх його елементів (матеріальних і нематеріальних) у їх єдності, цілісному прояві та взаємозв’язках. Проте, сучасний науково-пізнавальний апарат географії переважно має природничий напрямок, що суттєво звужує його можливості. Дегуманізація географічних досліджень призвела до спрощених уявлень про світ, простір, місце у ньому людини, її розуму, культури, цінностей.

Ідеї гуманізму в географії беруть свій початок від досліджень бр. Гумбольдт. Перейнявши їх від свого брата Вільгельма, Олександр Гумбольдт у ряді своїх фундаментальних робіт представляє світ як природне ціле, що рухається та оживляється внутрішніми силами та намагається поєднати дух класичного ідеалізму та природничих наук, що піднімались до філософії [21]. В своїх працях „Entwurf einer physischen Weltbeschreiburg” та “Ansichten der Natur” фон Гумбольдт представив цілісну наукову картину світу, яка мала яскравий прояв гуманістичних цінностей, заснованих на  глибокому науковому аналізі [7]. Його ідеї отримали широкий розвиток серед російських географів і природознавців, зокрема у П. П. Семенова-Тян-Шанського, М. Пржевальського та ін.

Гуманістичні ідеї в географічних дослідженнях знайшли своє продовження в хорологічній концепції Альфреда Геттнера. Розглядаючи сутність та завдання географії, А. Геттнер особливо наголошував на її естетичних якостях та мистецькій стороні дослідження. Ним досліджено та обґрунтовано естетичну та практичну цінність країн і ландшафтів, роль та значення географічних картин у розвитку науки тощо [5]. Вчений наголошував на тому, що естетичні та мистецькі сторони географії не повинні бути спрямовані проти її науковості, а перш за все мають за мету уникнення надмірної уваги до практичної (прикладної) сторони дослідження. У вітчизняній географії гуманістичні ідеї знайшли своє відображення у працях В. Антоновича, С. Л. Рудницького, А. С. Синявського [19]. Вони переважно збігались за своїми принципами із концепціями Геттнера і були спрямовані на широкий краєзнавчий аналіз території, проведення її природничого та економіко-географічного нарисів.

Наведені географічні дослідження переважно були засновані на якісному аналізі, який мав абстрактно-описовий характер. Їх гуманістична складова була бездіяльнісною, відірваною від конкретних проблемних питань розвитку світу та людини у ньому. Проте, поява гуманістичних елементів в географічному досліджені стала тим суттєвим підгрунттям розвитку науки, відновлення і розвиток якого набули особливої актуальності за часів постнекласичної доби.

Сучасна географія майже повністю уникнула у своїх дослідженнях описовості та умоглядності. Вона широко оперує кількісними формалізованими науковими методами, заснованими на математичному та статистичному аналізі, моделюванні та логіці. Їх поява та розвиток пов’язані із вимогами суспільства щодо практичного застосування набутих наукових знань. Відходячи від абстрактно-теоретичних та описових методів, географія все більше стає точною прикладною наукою, теоретична база якої, як і практична сфера діяльності, більшою мірою базуються на зборі, систематизації, аналізі та інтерпретації первинної (експериментальної і статистичної) інформації. Власне, постійно зростаюча кількість інформації ще більш прискорила необхідність математизації географічних наук. Практично відійшовши від гуманітарних проблем, географія почала втрачати свій людиновимірний характер, захопившись кількісними дослідженнями простору [10].

Така „кількісна революція” передбачала створення нової „математичної географії... як науки, що досліджує за допомогою математичного методу складні динамічні (такі, що змінюють з часом свій стан) просторово (територіально та акваторіально) розміщені системи, в яких об’єднані прямими і зворотними зв’язками природа, виробництво і населення” [20]. Базовими для географічних досліджень стали системний підхід (заснований на системній парадигмі), структурний аналіз і синтез [16]. На думку апологетів кількісної революції, розвиток комплексних географічних досліджень, заснованих на широкому масиві математичних розрахунків, стане можливим при подальшому бурхливому розвитку електронно-обчислювальних систем та кібернетики, що було започатковано в середині 20 ст. Ці науки згодом дадуть змогу представити всі елементи географічної реальності у вигляді певної сукупності формалізованих даних (матриці), в якій будуть кількісно враховані всі елементи географічних систем (комплексів). Однак, такої всебічної інтегральної математизації географії, яка б передбачала розробку універсального методу дослідження простору, і на яку покладали надії більшість вчених ХХ ст., не відбулось.

Натомість, процес математизації географії порушив як цілісність самої науки, так і цілісність сприйняття й пізнання самого об’єкту дослідження. Замість герменевтичного „розуміння” сутності географічних процесів і явищ, географія перейшла до часткового формалізованого „пояснення” їх окремих сторін та властивостей. Поширення кількісних методів призвело до спрощеного механізованого уявлення про географічну реальність, що постає у вигляді певної сукупності кількісних даних, які абстрагуються і відриваються від конкретної території. Географічна наука фактично втратила ту цілісну гуманістичну картину світу sub specie aeternitatis, яка була розроблена до початку масових системних досліджень, заснованих на кількісних методах [11]. З географічною наукою відбулось те, що Ювенал охарактеризував як Propter vitam vivendi perdere causam2.

Застосування системної парадигми та широкого і різноманітного арсеналу розрізнених кількісних методів дає лише відповіді на часткові питання розвитку окремої території. Значна кількість географічних фактів взагалі важко піддається формалізації, яка може застосовуватись для їх аналізу лише частково, без врахування деяких суттєвих внутрішніх ознак. Географічна реальність не вичерпується суто формалізованими системами. Отже, результативність кількісних географічних досліджень обмежується через недосконалість математичного апарату, інтерпретація застосування якого не може повністю розкрити перебіг різноманітних інтегральних природних та суспільних процесів.  За допомогою математичних методів, дослідники не в змозі навіть до цього часу комплексно усвідомити та проаналізувати всю сукупність елементів територіальних систем. Науковці пояснюють це їх виключною складністю, залежністю від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників та наголошують на необхідності спрощення та схематизації [15]. Однак, головна причина криється у дегуманізації географічного знання, свідомій відмові від дослідження людиновимірних реалій (елементів) географічних систем [6]. Яскраво цю проблему висвітлив ще на початку 20 ст. лауреат нобелевської премії Іван Бунін. На його думку, географія „прикривається” кількісними методами у своїх дослідженнях, які відтворюють лише окремі елементи реальності, свідомо схематизованої та спрощеної. Вони направлені лише на обґрунтування системності та підтримку системи і справедливі в її межах, однак відірвані від реального життя людей [2].

Ще на початку „кількісної революції” деякі вчені критично ставились до нових перспектив, які відкривались з нею,  наголошували на надмірному захопленні економікою та соціологією (в суспільній географії), а також фізикою, хімією та біологією (в фізичній географії) [6]. Це дало привід до зростаючої критики прихильників кількісних методів того часу, їх звинуваченні у спрощенні географічної реальності, недооцінці якісного аналізу у науковому пізнанні.

Самі прихильники „математичної географії” стверджували, що ця наука „ніякою мірою не скасовує та не принижує значення класичного напрямку географічної науки з притаманними йому картографічним, порівняльно-історичним, експериментальним та іншими методами” [20]. У наш час значна кількість вчених багато уваги приділяє детальному опису окремих місцевостей з суспільно-культурологічної, господарсько-економічної та ландшафтно-естетичної точок зору, який передбачає неформальний гуманітарно-забарвлений „аналіз  географічних образів” [10]. Деякі з них навіть стверджують, що географія є „наукою про гармонію та красу земної кулі” [6]. Гуманістична складова географії визначається також як „новий світогляд, заснований на цінностях загальнолюдського і загальнокультурного характеру, який розглядає у першу чергу життя людей та їх суспільні відносини” [14]. Висока гуманістична цінність географічних досліджень та необхідність їх взаємозв’язку із загальним описом окремих територій і народів підкреслювалась в роботах таких відомих літераторів як М. В. Гоголь, К. Г. Паустовський, М. О. Волошин, І. О. Бунін та ін.

Проте, це лише окремі напрями географічних досліджень, які несуть в собі залишкові гуманістичні знання з минулого періоду їх розквіту. Широкомасштабного процесу гуманізації географії на рівні вдосконалення її концептуальних засад не відбулось. Для його здійснення необхідний цілий ряд перетворень у структурі географічних досліджень. Найголовніші з них полягають у чотирьох перехідних напрямках:

1.      Від антропоцентризму – до людяності. Традиційна антропоцентрична концепція географічних досліджень висуває вимоги до практичної спрямованості науки з метою найбільш повного задоволення потреб людей. Однак, такий підхід є досить утилітарним. Замість ідей антропоцентризму, за якими потреби людини є центром, а їх задоволення - метою наукової діяльності, необхідна орієнтація географії на проблеми людяності, загальнолюдських цінностей та гуманності [6;14]. Географічні дослідження мають сприяти усвідомленню людиною свого місця у світі, мають стверджувати естетичні, культурні, моральні та життєві принципи, сприяти формуванню збалансованого природокористування та гармонізації суспільного життя.

2.      Від системності – до гуманістичної синергії. Більшість географічних об’єктів розглядається як виокремлена на основі різного роду зв’язків, цілісна складна система (комплекс) різних матеріально-речовинних компонентів. Вона складається з великої кількості „гетерогенних елементів, кожен з яких виконує свою роль... має внутрішній зв’язок, низку ланцюгових реакцій, внутрішній механізм стійкості, саморегуляцію...” [18]. Однак, значна кількість елементів географічної оболонки не вписуються у традиційне розуміння системи, до того ж формалізоване кількісними методами. Класична система сама по собі не має гуманістичного забарвлення і не може адекватно та в повній мірі відобразити географічну реальність. Саме тому, в науці все більше поширюється твердження про те, що географічні системи (комплекси) включають в себе також і „духовні компоненти діяльності людини” [16]. Однак, ці духовні компоненти людської діяльності не можуть цілком підпадати під чітко окреслені рамки сучасної концепції системності. Системна парадигма, що базується суто на засадах природничих наук, має доповнитись новими гуманістичними елементами, що забезпечить цілісний неформалізований підхід до її вивчення та осмислення. Кожному географічному ландшафту (комплексу) притаманні специфічні елементи гуманістичної синергії, які майже не досліджувались внаслідок звуженості апарату системного підходу.  Отже, представникам фізичної географії „слід усвідомити людиновимірність природничих досліджень”, представникам суспільної географії „слід стати перш за все людинознавчою географією” [17]. За твердженням російських географів, „географія комбінує всі елементи зі всіх наук... в одну симфонію, в один ландшафт. Вловити душу ландшафту, вивчити його музику, гармонізуюче начало – ось завдання географії”  [6].

3.      Від кількісних методів – до подальшого якісного аналізу їх результатів та гуманістичної інтерпретації, на них заснованій. Критика кількісних методів в географії почалась ще за часів їх масового впровадження. Деякі вчені застерігали від їх широкого використання мотивуючи це тим, що така практика призводить до втрати цілісності розуміння географічної реальності, появі вузькопрофільних прикладних досліджень, що не будуть здатні адекватно відобразити всі процеси і явища географічного середовища. Даючи загальну позитивну оцінку розвитку точних формалізованих методів в географії, вчені стверджували, що за ними обов’язково повинен йти синтез, якісний аналіз та творча інтерпретація результатів [3]. На думку представників американської гуманістичної школи, „строгий науковий метод не вичерпує пізнання предмету географії” [16]. Безсумнівно, впровадження в географію методів гуманітарних наук можливе на основі широкого використання формалізованих методів обробки інформації та застосування ЕОМ3 [4;10]. Однак, дослідницький апарат географів не повинен обмежуватись лише ними. В його арсеналі мають з’явитись як інші неформалізовані методи так і якісний аналіз.

4.      Від територіальної диференціації – до філософських засад глобального геопростору.  Цей перехід стосується проблематики визначення основних завдань географії та ознак географічності. Проф. В. С. Преображенський  так охарактеризував це питання: „ Що ж таке географія? Наука про комплекси? Про територіальну диференціацію будь-яких явищ на Землі і тоді чим вона відрізняється від геофізики чи геології? Метод вирішення будь-яких проблем (географічні підходи до пізнання біологічної різноманітності, економічне районування)? Я вважаю, що це „комплекс + багатовимірне земне = біота, люди, простір”. Але скільки людей вважає, що мова йде про тіла чи явища у тривимірному фізичному просторі” [17]. Отже, географічна наука повинна не обмежуватись лише вузькими рамками пізнання просторових систем та відносин. Її межі значно ширші і по суті виходять на узагальнене розуміння філософських засад глобального геопростору у всьому розмаїтті його проявів, сторін та властивостей. Саме в цьому полягає тісний зв’язок географії із філософськими науками. Саме тут закладаються підвалини нового постдисциплінарного знання.

Таким чином, результатом зазначених перетворень стане поступовий перехід до нової парадигми географічної науки, яка буде базуватись на загальнолюдських цінностях, привноситиме в неї елементи постдисциплінарного знання та дозволить розглядати географічну реальність з постнекласичних позицій герменевтики.

На основі проведеного дослідження можна зробити ряд узагальнених висновків. Гуманізація життя глобалізованого суспільства вимагає формування нового постдисциплінарного знання, заснованого на засадах людяності та людиновимірного підходу  у наукових дослідженнях. Ключовою науковою дисципліною на цьому шляху виступає географія. Оскільки вона є „природничою та суспільною наукою” [16], в її предметі дослідження закладено синтез обох цих напрямків. Географічна реальність не вичерпується суто системним формалізованим підходом до вивчення певних природних чи суспільних комплексів. Не можна її обмежити також лише описом окремих місцевостей, їх подібностей та різноманітностей [5]. В географічній науці повною мірою повинні бути присутні обидва напрямки наукового аналізу в їх єдності та компліментарності, засновані на загальнолюдських цінностях. Системна парадигма географії має доповнитись новими гуманістичними якостями, новими, не врахованими раніше, елементами та цінностями, які займуть належне місце поряд із традиційними системними компонентами та привнесуть у географічні дослідження риси постдисциплінарного знання. Гуманізація географії, як це не парадоксально, можлива за умови широкого застосування сучасних методів обробки інформації на ЕОМ. Слід тільки не обмежувати її механістичним принципом кількісного аналізу, а поєднувати його методи із подальшими гуманітарними дослідженнями.

Отже, сучасна географія „мусить спиратися на імператив гуманістичного мислення” [15]. Її значний філософський, культурологічний та світоглядний потенціал посідає значне місце серед гуманітарних наукових досліджень, як і системні дослідження простору – серед природничих. Саме базування географії на гуманістичній парадигмі та уникання „механізованого підходу” в її дослідженнях дозволить нам розробити нову дисципліну, що за часів глобального інформаційного суспільства, займе одне з центральних місць в системі наук, оскільки збереже в собі елементи втраченої єдності наук та стане основою нового постдисциплінарного знання.

  1. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень. (до 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали міжнародної наукової конференції „Людина – світ – культура” (20-21 квітня 2004 року, Київ). – К.: Центр навчальної літератури, 2004. –  976 с.
  2. Бунин И. А. Вести с родины. Собр. соч. в 6 т. – М.: Издание т-ва А. Ф. Маркс, Петроград, 1915. – Т. 2. – С. 29-36.
  3. Воблий К. Г. Організація праці наукового працівника (методика і техніка). – К.: Видавництво АН УРСР, 1947. – 150 с.
  4. Гадамер Ганс-Георг Істина і метод: пер. з нім. — К.: Юніверс, 2000. – Т. 1.: Герменевтика І: Основи філософ. герменевтики. – 464 с.
  5. Геттнер А. География, ее история, сущность и методы. – Л.: Госиздат «Красный пролетарий», 1930. – 416 с.
  6. Голубчиков Ю. Н. География человека. – М.: Эдиториал УРСС, 2003. – 296 с.
  7. Гумбольдт А. Картины природы. – М.: Государственное издательство географической литературы, 1959. – 268 с.
  8. Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы. Собр. соч. в 12 т. – С.-Пб.: Издание А. Ф. Маркса, 1895. – Т. 12. – 920 с.
  9. Др. Дреппер История умственного развития Европы. - С-Пб.: Изд-во А. Ф. Маркса, 1875. - 634 с.
  10. Замятин Д. Н. Гуманитарная география. Пространство и язык географических образов. – М.: Алетейя, 2003.
  11. Замятин Д. Н. Метагеография. Пространство образов и образы пространства. -
    М.: Аграф, 2004. - 512 с.
  12. Іщук С. І., Шпарага Т. І., Гладкий О. В. Розколота географія // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Географія. – 2003. – вип. 6. – С. 5-8.
  13. Канке В. А. Основные философские направления и концепции науки. - М.: Логос, 2004 . - 327 с.
  14. Максаковский В. П. Географическая культура. – М.: Гуманит. изд. центр Владос, 1998. – 416 с.
  15. Мороз С. А. Онопрієнко В. І., Бортник С. Ю. Методологія географічної науки: Навч. посібник. – К.: Заповіт, 1997. – 333 с.
  16. Пістун М Д. Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник – К.: Вища школа, 1996. – 231 с.
  17. Преображенский В. С. Я – географ. Из творческого наследия. – М.: ГЕОС, 2001. – 292 с.
  18. Преображенский В. С. О чем спорят географы? – М.: Знание, 1990. – 48 с.
  19. Руденко В. П. Професор Антін Синявський - подвижник української географії. - К.: Видавничий дім "Academia", 1996. - 404 с.
  20. Саушкин Ю. Г. Избранные труды. – Смоленск: Универсум, 2001. – 416 с.
  21. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 576 с.

 


1 з точки зору вічності

2 заради життя втратити сенс життя

3 одним з яскравих прикладів такого „симбіозу” є ГІС

Ключові слова: -
Переглядів: 2032

Про автора

Олександр Гладкий

Олександр Віталійович Гладкий - доктор географічних наук, доцент кафедри економічної та соціальної географії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Зворотні посилання

Зворотнє посилання для цього запису

Коментарі

Олексій Гнатюк
Олексій Гнатюк
Географія мені подобається завдяки своїй інтегральності знань - це та ознака, як
Блогер наразі offline
Олексій Гнатюк 12 грудня 2010 Відповісти

Очевидно, перцепційна географія, якою я серйозно зацікавився останнім часом, є однією з найбільш "гуманізованих" частин географічної науки. Як інакше можна охарактеризуват и дисципліну, яка намагається отримати уявлення про простір з точки зору людини (суспільства в цілому, територіальних спільнот), а не з точки зору наукових постулатів чи обрахунків?
У зв'язку з цим хотілося запитати Вас (можливо не як спеціаліста, але як географа і як людину-мешканця географічного простору), які б аспекти дослідження такого поняття, як регіональна ідентичність, Ви виділили? Чи як Ви її для себе трактуєте? Хотілося б почути різні трактування і підходи, перед тим як приступати до серйозних теоретичних та практичних розробок.

Олександр Гладкий
Олександр Гладкий
Олександр Віталійович Гладкий - доктор географічних наук, доцент кафедри економі
Блогер наразі offline
Олександр Гладкий 14 грудня 2010 Відповісти

Так, я не зовсім спеціаліст в цьому питанні. Цим більш детально займається проф. Мезенцев К. В. Я думаю, що ідентичність проявляється в таких аспектах: 1) це моя земля, я тут народився, тут і помру. 2) Найкраще те, що я живу саме тут. Але, якщо не живу тут, то все рівно, я - в виходець з цього регіону, я повернусь сюди, або намагатимусь повернутись. 3) Всі ті люди, що не народились тут - інородці, іноземці, чужаки, вихідці з інших земель. 4) Ми спілкуємось спільною мовою, на певному спільному діалекті (волинському, наприклад), ми ідентичні. 5) у нас є пісні, лише наші пісні, відомі ще з дитинства. 6) у нас вишиванки (й інша національна атрибутика) єдиного стилю й візерунку, ми ідентичні, і так далі. Регіональна ідентичність – приналежність групи людей до певним чином відокремленого природного, соціального, освітнього, культурного, духовного, релігійного (та ін.) просторів, що обмежена історично сформованими територіальними межами та сформувалась під дією певних природних та соціальних умов і факторів в контексті спільних умов і характеру праці та спільного характеру життєдіяльності населення.

Анатолій Мельничук
Анатолій Мельничук
У середовищі географічної науки триває дискурс щодо розробки нових напрямів досл
Блогер наразі offline
Анатолій Мельничук 28 лютого 2011 Відповісти

Поширення нових напрямів географічних досліджень, залучення нових методів до традиційних - важлива умова для подальшого розвитку науки в Україні. Гуманізація української географії справа складна. Але без цього ми розмовлятимемо різними науковими мовами із провідними науковцями світу.

Залиште Ваш коментар

Гість
Гість 26 березня 2019

Географічна наука