Увійти  \/  Зареєструватися  \/ 

Вхід на сайт

Зареєструватися

Введене Вами ім'я недійсне.
Будь-ласка, введіть допустиме ім'я користувача. Без пробілів, у всякому випадку 2 , НЕ повинно бути символів: < > " ' % ; ( ) &
Пароль недійсний.
Ваші паролі не збігаються. Будь-ласка, введіть Ваш пароль в поле пароля та повторно введіть його в полі підтвердження.
Недійсна адреса електронної пошти
Адреси електронної пошти не збігаються. Будь-ласка, введіть Вашу адресу електронної пошти в поле адреси електронної пошти та повторно введіть адресу у полі підтвердження.
* * Обов'язкове поле

Фізико-географічний огляд світу

Земля — одна з дев'яти планет Сонячної системи. Вона розміщена так, що не відчуває надмірної кількості або нестачі сонячної енергії. Внаслідок дії сили тяжіння земна куля надійно утримує навколо себе необхідну для життя на планеті повітряну оболонку — атмосферу. А потужне магнітне поле оберігає живі істоти від небезпечної дії сонячної радіації.
Відповідно до сучасних уявлень Земля утворилася шляхом згущення холодної пилової хмари. Під дією внутрішніх сил земна куля поступово розігрілася і почала обертатися навколо своєї осі та навколо Сонця, що привело до утворення кулястої форми планети. Форма та рухи Землі зумовлюють прояв географічних закономірностей у розподілі на земній кулі сонячної радіації, температури і опадів, вод суходолу і Світового океану, ґрунтів, рослин і тварин.
Географічні закономірності — це тривалі стійкі взаємозв'язки між географічними об'єктами і явищами,що повторюються в часі та просторі.

Земля — планета Сонячної системи

Земля бере участь у кількох видах руху. Найголовнішими з них є обертання навколо своєї осі та навколо Сонця. Знання про закономірності руху Землі люди використовують для визначення географічних координат і часу, тривалості дня й ночі на різних широтах тощо. Знання про закономірності руху нашої планети дають можливість зрозуміти також усі інші природні закономірності. Так, обертання Землі навколо своєї осі зумовило, зокрема, сучасний розподіл материків і океанів на земній кулі, їхні обриси.

Види руху Землі та їх наслідки

Земля рухається одночасно навколо своєї осі (добовий рух) і навколо Сонця (річний рух). Завдяки руху Землі навколо своєї осі відбувається зміна дня і ночі. Повний оберт навколо своєї осі земна куля здійснює приблизно за 24 години, тобто за добу. Доба є головною одиницею відліку часу на нашій планеті. На кожному меридіані час доби в один момент не однаковий, що пов'язано з нерівномірним освітленням земної кулі сонячними променями. Тому час на конкретному меридіані визначається як сонячний, або місцевий.
Якщо територія країни дуже видовжена із заходу на схід, місцевий час у різних її частинах неоднаковий. Це незручно у практичній діяльності. Тому за міжнародною домовленістю Землю поділили на 24 годинних пояси (від нульового до 23-го) і запровадили поясний час. Протяжність кожного годинного поясу (із заходу на схід) становить 15°. Межі годинних поясів проводять іноді з урахуванням державних кордонів (мал.5). Годинний пояс розділено навпіл центральним меридіаном. Сонячний час центрального меридіана кожного поясу є поясним. Місцевий час Гринвіцького (початкового) меридіана називається всесвітнім.
Розгляньте карту годинних поясів.
Якщо рухатися зі сходу на захід навколо земної кулі, то в кожному наступному годинному поясі доведеться стрілки годинника переводити на одну годину назад. Наприкінці такої подорожі (після проходження 24 годинних поясів) виявиться, що одна доба "загублена". Після завершення кругосвітньої експедиції супутники Магеллана дізналися, що повернулися у п'ятницю. Але за їхніми розрахунками мав бути четвер. Мандрівники втратили одну добу, оскільки рухалися зі сходу на захід. Отже, вони зробили навколо осі на один оберт менше, ніж ті, хто нікуди не їздили.
Під час руху навколо світу "проти сонця", тобто із заходу на схід, стрілки годинника переводять у кожному наступному годинному поясі на одну годину вперед, і тоді наприкінці такого руху одна доба виявиться "зайвою".
За міжнародною угодою для того, щоб не було непорозумінь з календарем, по 180-му меридіану проведено лінію зміни дат. Вона проходить по найменш заселеній території Землі. Від цієї лінії відраховується нова доба, яка "рухається" зі сходу на захід. Тому під час перетину в цьому напрямі лінії зміни дат додається одна доба. Наприклад, замість 1 травня одразу настає 2 травня. Якщо переміщуватися в зворотному напрямі, то одну й ту саму добу доведеться відлічувати двічі: після 15 грудня знову буде 15 грудня.
Зміна дня і ночі зумовлює добові ритми в природі, тобто регулярне повторення протягом доби різних природних процесів. До них належать закономірні зміни в освітленні поверхні Землі, в температурі повітря, в напрямі бризів тощо. Не менш яскраво добові ритми проявляються й у живій природі. Наприклад, багато квітів розкриваються, а потім закриваються у певний час доби. Більшість видів тварин сплять уночі, окремі, навпаки, стають активними саме у цей час. Життя людини також підпорядковане добовим ритмам.
З обертанням Землі навколо своєї осі пов'язана й форма планети. Важливим наслідком такого обертання є відхилення будь-яких тіл на поверхні Землі, що рухаються горизонтально, — річок, морських течій, повітряних мас та ін. У Північній півкулі вони відхиляються праворуч, у Південній — ліворуч. Від екватора до обох полюсів це відхилення поступово збільшується.
Головні географічні наслідки обертання Землі навколо своєї осі:
- зміна дня і ночі та добова ритмічність природних явищ;
- форма планети — сплющена біля полюсів і дещо розширена біля екватора;
- виникнення природної сили, під дією якої всі рухомі тіла на поверхні землі відхиляються в Північній півкулі праворуч, а у Південній — ліворуч.
Земля рухається навколо Сонця за орбітою, яка має форму еліпса. Вісь Землі нахилена до площини орбіти під кутом 66°33' який не змінюється внаслідок руху Тому на орбіті виникають чотири характерних положення Землі відносно Сонця: літнє і зимове сонцестояння та весняне і осіннє рівнодення.
На екваторі, який поділяє земну кулю на дві півкулі — Північну та Південну, кут падіння сонячних променів (і кількість тепла) мало змінюються протягом року. Тому тут немає відомих нам пір року: зими, літа, осені, весни.
Паралелі, між якими сонце опівдні може займати найвище, так зване зенітальне, положення, коли кут падіння сонячних променів дорівнює 90°, називають тропіками. Розрізняють Північний та Південний тропіки. (Знайдіть їх на карті та визначіть широту кожного.) На них Сонце перебуває в зеніті один раз за рік.
З поступовим віддаленням від тропіків до полюсів полуденна висота Сонця закономірно зменшується, і кут падіння сонячних променів ніколи не досягає 90°. Це приводить до зміни пір року.
Характерною ознакою високих широт є полярні день та ніч. Межами їх поширення є паралелі, які називають полярними колами. Розрізняють Північне та Південне полярні кола. Тривалість полярного дня або ночі закономірно збільшується з наближенням до обох полюсів. На полярних колах вона становить одну добу, а на полюсах — близько півроку.
Головні географічні наслідки руху Землі навколо Сонця:
- зміна пір року;
- сезонна ритмічність природних явищ.

Походження материків і океанічних западин

Розподіл океанічних западин і материків на Землі зовсім не випадковий. Він зумовлений передусім дією внутрішніх сил Землі, а також обертанням її навколо своєї осі.
На думку більшості вчених, на розжареній поверхні Землі приблизно 4 млрд років тому виникла тонка базальтова кора. На той час температура земної поверхні перевищувала 100°С, тобто атмосфери й гідросфери ще не було. Поступово з масивної товщі базальтового шару виділилися легкі кремній і алюміній. їхні сполуки й утворили новий гранітний шар земної кори та ядра майбутніх материків. Останнім утворився осадовий шар земної кори.
Розрізняють два головних типи земної кори: материковий, що складається з трьох шарів (базальтового, гранітного, осадового), і океанічний, утворений двома шарами (осадовим і базальтовим).
1912 р. німецький учений А.Вегенер висунув гіпотезу (припущення) дрейфу материків. Вона полягала у тому, що більш як 200 млн років тому на Землі існував єдиний материк — Пангея ("Єдина земля") та один океан — Тетіс. Поступово материк розколовся.  Спочатку виникли два велетенських материки — Лавразія та Гондвана. З часом вони розпалися і почали рухатися (дрейфувати). Це привело до утворення сучасних континентів та океанічних западин (мал.8).
Одним із головних доказів на користь гіпотези А.Вегенера є значна подібність обрисів сусідніх материків.
Але за рахунок чого рухалися давні материки, яка сила примушує їх робити це й нині? На початку 60-х років XX ст. з'явилася нова теорія, автори якої намагалися відповісти на це запитання. Згідно з нею, уламки Пангеї разом з океанічними западинами розташовані на літосферних плитах. Так називають великі ділянки літосфери, що складаються із земної кори та верхньої частини мантії.
Під дією внутрішніх сил, що виникають внаслідок радіоактивного розпаду речовин у надрах Землі, та обертання земної кулі навколо своєї осі літосферні плити постійно і дуже повільно рухаються по астеносфері.
Залежно від типу земної кори літосферні плити поділяють на материкові та океанічні. їх межі не обов'язково збігаються з обрисами сучасних континентів.
Користуючись картою атласу, визначіть найбільші літосферні плити. З'ясуйте напрям і швидкість їх переміщення.
Під час руху по астеносфері літосферні плити стикаються і розходяться. У місцях їх розходження відбувається підняття і поступове охолодження речовини мантії. Нагромадження її викликає поступове нарощування, тобто оновлення земної кори. Там, де літосферні плити стикаються, океанічна плита, як щільніша, занурюється під материкову. У глибинних шарах мантії вона знову розплавляється. Так виникає кругообіг речовини на Землі.
Внаслідок тривалого розвитку Землі сформувалися два основних типи земної кори: материкова й океанічна.
Сучасні материки та западини океанів утворилися внаслідок руху літосферних плит.

Закономірності формування і розвитку компонентів природи

Географічні закономірності виявляються передусім у формуванні й розвиткові природних компонентів — складових частин географічної оболонки: гірських порід, повітря, вод океану та суходолу, ґрунтів, рослинності та тваринного світу.
Останнім часом на формування і розвиток компонентів природи дуже впливає людина, яку іноді порівнюють із могутньою геологічною силою. На це обов'язково слід зважати під час вивчення географічних закономірностей нашої планети.

Рельєф планети та його формування

Рельєф — це сукупність форм земної поверхні, що утворюються під дією внутрішніх і зовнішніх сил (мал.10). До найбільших форм земної поверхні належать материки і океанічні западини. їх називають планетарними формами рельєфу. На кожному материку і в океанічних западинах розрізняють основні форми земної поверхні — гори та рівнини.
Чи є закономірність у великому нагромадженні різних форм рельєфу? Так, рельєф розвивається за певними законами. Його формування передусім тісно пов'язане з будовою земної кори.
Порівняно стійкі й вирівняні ділянки земної кори називаються платформами (з французької — "плоска форма"). Вони мають материковий або океанічний тип земної кори, залежно від цього на платформах утворюються рівнини суходолу або дна океану.
Платформи складаються з двох ярусів. Нижній називається фундаментом. Він утворений метаморфічними і магматичними породами. Верхній ярус платформи складається з осадових порід, що ніби чохол покривають зверху фундамент, тому й називається осадовим чохлом.
Розрізняють давні й молоді платформи. Більшість платформ на материках давні, вік їх фундаменту — від 1,5 до 4 млрд років. Фундамент молодих платформ утворився близько 500 млн років тому.
Подекуди міцні породи фундаменту виходять з-під пухких порід чохла на поверхню. Такі ділянки називають щитами, а ділянки, вкриті чохлом, — плитами.
Від того, на якій ділянці платформи розташована рівнина, залежить її висота. На щитах найчастіше розташовані височини і плоскогір'я, на плитах — низовини.
Платформи розділяються рухомішими ділянками земної кори — областями складчастості. Це видовжені на тисячі кілометрів ділянки земної кори, де внаслідок зіткнення літосферних плит осадові породи зім'яті в складки.
В областях складчастості утворилися гори, там, де складки гірських порід добре проглядаються, — молоді складчасті гори. Поступово складчасті гори руйнуються і під час наступних рухів земної кори розбиваються на окремі брили. При цьому по розломах відбувається вертикальне зміщення ділянок земної поверхні. Та з них, що виявляється дещо піднятою щодо сусідніх, утворює горст, а та, що, навпаки, опущена, — грабен. Такі рельєфоутворюючі процеси спричиняють формування складчасто-брилових гір. Є ще вулканічні гори.
Рівнини і гори суходолу часто продовжуються на підводній окраїні материка, передусім на материковій обмілині (шельфі) та материковому схилі. Для них характерний материковий тип земної кори, який простягається до глибини 3000 — 4000 м. Глибше — у велетенських улоговинах ложа океану поширений океанічний тип земної кори.
Часто підводну окраїну материка і ложе океану розділяє перехідна зона, яка розташована у місцях зіткнення літосферних плит і має перехідний (від материкового до океанічного) тип земної кори та складний рельєф. Тут розрізняють улоговини окраїнних морів, підводні хребти та глибоководні жолоби. Вершини підводних хребтів часто піднімаються над поверхнею води, утворюючи острівні дуги.
У місцях розходження літосферних плит у земній корі виникають велетенські, глибиною у кілька кілометрів, розколини дна океану — рифти. Крізь них із земних надр піднімається речовина мантії, що нагромаджується та застигає. Так утворюються серединно-океанічні хребти.
За своїми розмірами серединно-океанічні хребти можна порівняти з наймогутнішими гірськими спорудами суходолу. Вони пов'язані між собою в єдину гірську систему, яка тягнеться крізь усі океани земної кулі на 75 000 км і досягає подекуди ширини більш як 800 км. Окремі вершини хребтів височіють над океанічним дном на кілька тисяч метрів.
У місцях зіткнення та розходження літосферних плит відбуваються землетруси і діють вулкани. Це свідчить про те, що формування земної кори тут триває і досі.
Слід зазначити, що рельєф земної кори формувався впродовж тривалого часу. При цьому періоди горотворення чергувалися з періодами менш активних рухів земної кори, під час яких гірські області перетворювалися на рівнини:
Для зручності історію розвитку рельєфу Землі поділяють на окремі часові відрізки — ери, які характеризують певними періодами горотворення.
Рельєф Землі формується також під впливом зовнішніх сил. До них належать: енергія Сонця, дія води, вітру, снігу та живих організмів. Усі вони сприяють утворенню дрібних форм рельєфу — ярів, балок, річкових долин, печер, льодовикових горбів, пасом, піщаних барханів, дюн тощо.
Форми рельєфу Землі різні за своїм походженням, за розмірами поділяються на планетарні,основні та дрібні.
На платформах розміщені рівнини,в областях складчастості — гори.
Рельєф планети формується внаслідок сукупної дії внутрішніх і зовнішніх сил Землі.

Кліматотвірні чинники. Сонячна радіація і характер підстилаючої поверхні

Формування клімату будь-якої території відбувається під дією трьох головних чинників: сонячної радіації, характеру підстилаючої поверхні та атмосферної циркуляції.

Сонячна радіація (променева сонячна енергія) — головний кліматотвірний чинник.
Кількість сонячної радіації в різних місцях планети неоднакова. Вона залежить насамперед від висоти Сонця над горизонтом. Чим більший кут, під яким сонячне проміння падає на поверхню Землі, тим більше сонячної радіації дістає вона на одиницю площі. Найбільшу кількість сонячної радіації одержує земна поверхня, коли промені падають прямовисно.
Найбільший кут падіння сонячних променів упродовж року спостерігається на екваторі. Цей кут поступово зменшується від екватора до полюсів. Відповідно зменшується і кількість сонячної радіації. Таке послідовне зменшення кількості сонячної радіації від екватора до полюсів зумовлює виникнення радіаційних широтних смуг — зон. Ось чому кажуть, що сонячна радіація розподіляється зонально.
Проте зональний розподіл сонячної радіації на земній кулі нерідко порушується: радіаційні зони простягаються азонально, тобто не вздовж широти, а в напрямі, близькому до меридіонального.
Причин порушення зонального розподілу сонячної радіації багато. Одна із цих причин — прозорість атмосфери. Проходячи крізь прозору атмосферу, більшість сонячних променів досягає Землі у вигляді прямої радіації. Чим більше в атмосфері хмар, водяної пари і пилу, тим сильніше розсіювання сонячних променів і тим менша кількість сонячної радіації надходить до Землі. Наприклад, у деяких промислових районах запилене повітря послаблює сонячну радіацію майже наполовину.
Внаслідок річного руху Землі змінюється не тільки кут падіння сонячних променів, а й тривалість освітлення. Особливо чітко це помітно в полярних широтах. На полюсах у полярний день Сонце не заходить за горизонт близько півроку. Тому загальна кількість сонячної радіації, що дістає приполюсний район у цей час, тільки на 17% менша, ніж на екваторі. В дні літнього чи зимового сонцестояння райони полюсів одержують сонячної радіації навіть більше, ніж найжаркіші пустелі земної кулі.
Кількість сонячної радіації залежить також від абсолютної висоти місцевості. Гірські вершини дістають більше сонячної енергії, ніж рівнинні простори. Це пояснюється тим, що промені Сонця проходять до вершин гір коротший шлях в атмосфері.
Клімат Землі формують три головних чинники: сонячна радіація, підстилаюча поверхня і циркуляція атмосфери.
Розподіл сонячної радіації залежить від кута падіння сонячних променів і тому закономірно зональний.
На розподіл сонячної радіації впливають прозорість атмосфери,тривалість світлового дня і абсолютна висота місцевості.
Характер підстилаючої поверхні. Ґрунти, рослинність, сніг або вода неоднаково поглинають і відбивають сонячну радіацію. Це пояснюється характером підстилаючої поверхні, яка обмі­нюється теплом і вологою з атмосферою.
Доторкніться сонячного дня долонею до віконного скла, підвіконня або темної класної дошки. Ви відчуєте, що скло, подібно до атмосфери, залишається холодним, а темна класна дошка тепліша за підвіконня. Причина в тому, що прозоре скло пропускає проміння крізь себе і не нагрівається. Нагрівання непрозорих поверхонь залежить головним чином від їхнього кольору. Світла поверхня переважну кількість сонячної радіації відбиває (відбита радіація) і тому менше нагрівається. Темна ж, навпаки, поглинає енергію Сонця (поглинута радіація) тому більше нагрівається.
Здатність земної поверхні відбивати сонячну радіацію називається альбедо (з латинської — білизна). Альбедо — це відношення кількості відбитої сонячної радіації до сумарної, що надійшла на цю поверхню. Цей показник вимірюється у відсотках.
Альбедо підстилаючої поверхні залежить не тільки від кольору, а й від її вологості, шорсткості, прозорості.
Поглинута підстилаючою поверхнею сонячна радіація перетворюється на тепло. Більшу частину тепла поверхня витрачає на випаровування, а меншу — на нагрівання грунту і приповерхневих шарів повітря.
Альбедо залежить переважно від кольору підстилаючої поверхні землі. Нагрівання земної поверхні та приповерхневих шарів повітря — від кількості поглинутої радіації.

Повітряні маси. Циклони і антициклони

Повітряні маси. Повітряна маса — це великий об'єм повітря тропосфери з певними властивостями: температурою, вологістю, запиленістю. Цих властивостей повітряна маса набуває від підстилаючої поверхні, над якою вона утримується тривалий час. Повітряна маса може охоплювати по вертикалі увесь шар тропосфери і водночас поширюватися на величезну територію, площею, наприклад, з Україну.
За температурою розрізняють повітряні маси теплі та холодні, за вологістю — сухі (або континентальні) та вологі (або морські). Повітряні маси можуть бути також запиленими та майже зовсім не утримувати пилових часток.
За районами формування розрізняють п'ять зональних типів повітряних мас: екваторіальну, тропічні, помірні, арктичну та антарктичну. За назвами повітряних мас можна визначити також їхні властивості.
Наприклад, антарктична повітряна маса, що формується над Антарктидою, переважно дуже холодна, суха та прозора. В районі екватора, навпаки, повітря жарке й вологе.
Дуже важливо, де — над морем чи суходолом — формуються повітряні маси. І мореплавці в тропіках, і жителі тропічних пустель однаково страждають від спеки. Але морські тропічні повітряні маси так насичені вологою, що мокрий одяг тривалий час не висихає. Надзвичайно сухі континентальні тропічні повітряні маси сприяють, наприклад, перетворенню в мумії решток загиблих тварин пустель.
Повітряні маси тривалий час зберігають свої головні властивості та визначають погоду тієї місцевості, куди надходять. Просуваючись усе далі й далі, вони змінюють свої властивості: втрачають або поповнюють запаси вологи та тепла.
Повітряні маси набувають властивостей територій, над якими вони формуються. Внаслідок переміщення повітряні маси змінюють свої властивості.
Між різними за властивостями повітряними масами виникають перехідні зони — атмосферні фронти. Вони простягаються на кілька сотень кілометрів, нестійкі в часі та постійно пересуваються.
Атмосферні фронти бувають теплі та холодні. Теплі фронти виникають, коли тепле повітря натікає на холодне. Проходження такого фронту супроводжується потеплінням, тривалими дощами і мрякою. Коли холодне повітря, яке більше за об'ємом, підтікає під тепле і, рухаючись уперед, відтісняє його вгору, утворюється холодний фронт. З ним пов'язані похолодання та зливи.
Перехідна зона, що розділяє дві повітряні маси з різними властивостями,називається атмосферним фронтом.
З проходженням атмосферних фронтів пов'язані опади і зміна температури.
Важливе значення для формування клімату мають перехідні зони між районами переважання зональних типів повітряних мас — кліматологічні фронти. Порівняно з атмосферними фронтами вони малорухомі. Розрізняють арктичний (антарктичний), помірний і тропічний кліматологічні фронти.
Так, поблизу екватора між тропічними та екваторіальними повітряними масами виникають тропічні фронти. Між 40 і 50 паралелями тропічні та помірні повітряні маси розділяє помірний фронт. Поблизу 70-75 паралелей, на межі помірних і арктичних мас утворюється арктичний, а на межі помірних і антарктичних — антарктичний фронт.
На карті атласу знайдіть кліматологічні фронти. Визначіть, як вони зміщуються за сезонами.
Головні кліматологічні фронти — арктичний (антарктичний), помірний та тропічний — розділяють зональні типи повітряних мас.
Циклон — замкнута область з низьким тиском у центрі. До нього в приземному шарі стікається повітря. Звідси воно піднімається по спіралі вгору. Внаслідок висхідних рухів формуються потужні хмари й опади. Влітку, під час проходження циклонів температура знижується. Взимку — підвищується, настає відлига.
Циклони виникають на кліматологічних фронтах, де взаємодіють зональні повітряні маси з різними властивостями. Наприклад, на помірному фронті, де стикаються морські прохолодні помірні маси та сухі жаркі тропічні, циклони прямують у західному потоці повітря, досягаючи розмірів понад 1000 км у діаметрі. Вони впливають на клімат усієї Європи.
У тропічних широтах виникають так звані тропічні циклони — урагани (тайфуни), які мають незначні розміри, але характеризуються вітрами величезної сили .
Антициклон — замкнута область з високим тиском у центрі. Тут переважають низхідні рухи повітря, яке біля поверхні Землі розтікається у різні боки. Опускання повітря спричиняє його висушування та розсіювання хмар. Ось чому для антициклону не характерне утворення опадів. Під час проходження антициклонів погода сонячна, влітку жарко, а взимку може бути дуже холодно.
На рух повітря в антициклоні та циклоні впливає відхиляюча сила обертання Землі. Так, повітря в антициклоні в Північній півкулі рухається за годинниковою стрілкою, а в циклоні — проти. У Південній півкулі — все навпаки.
У повітряному океані утворюються замкнуті області високого і низького тиску — своєрідні атмосферні вихори — циклони і антициклони. Вони можуть охоплювати всю товщу тропосфери, а діаметр їх дорівнює кілька сотень кілометрів.

Циркуляція атмосфери

Циркуляція атмосфери. Повітря в атмосфері перебуває у постійному русі. Воно переміщується як у горизонтальному, так і у вертикальному напрямі.
Першопричиною переміщення повітря в атмосфері є нерівномірний розподіл сонячної радіації та неоднорідність підстилаючої поверхні. Вони зумовлюють неоднакову температуру повітря і, відповідно, атмосферний тиск над земною поверхнею. Різниця тиску породжує рух повітря, яке переміщується з областей високого до областей низького тиску. В процесі переміщення повітряні маси відхиляються під дією сили обертання Землі.
Ви, звичайно, помітили, як у жаркий літній день над асфальтом утворюється легке марево. Це нагріте, легке повітря піднімається вгору. Подібну, але значно масштабнішу картину можна спостерігати на екваторі. Дуже нагріте повітря постійно піднімається вгору, утворюючи висхідні потоки. Тому тут біля поверхні формується постійний пояс низького тиску.
Повітря, що піднялося над екватором, у верхніх шарах тропосфери (10-12 км) розтікається до полюсів. Поступово воно охолоджується і приблизно над 30° північної та південної широти починає опускатися. Так утворюється надлишок повітря, який сприяє формуванню у приземному шарі атмосфери тропічного поясу високого тиску.
У приполярних областях повітря холодне, важке й опускається, спричиняючи низхідні рухи. Внаслідок цього у приповерхневих шарах полярного поясу утворюється високий тиск.
Між тропічним і полярним поясами високого тиску в помірних широтах формуються активні атмосферні фронти. Масивніше холодне повітря витісняє вгору тепле, зумовлюючи висхідні потоки. Внаслідок цього в помірних широтах формується приземний пояс низького тиску.
Якби земна поверхня була однорідною, пояси атмосферного тиску поширювалися б суцільними смугами.  Проте поверхня планети являє собою чергування води і суходолу, які мають різні властивості. Суходіл швидко нагрівається та охолоджується. Океан, навпаки, нагрівається та віддає своє тепло повільно. Ось чому пояси атмосферного тиску розриваються на окремі ділянки — області високого та низького тиску. Одні з них існують упродовж усього року, інші — в певний сезон.
На карті атласу знайдіть області високого і низького тиску. Визначіть серед них постійні та сезонні.
На Землі закономірно чергуються пояси високого та низького тиску.   Високий тиск — на полюсах і біля тропіків, низький — біля екватора і в помірних широтах.
Типи циркуляції атмосфери. В атмосфері Землі є кілька потужних ланок циркуляції повітряних мас. Усі вони постійно діючі та притаманні певним широтним зонам. Тому їх називають зональними типами циркуляції атмосфери.
Біля поверхні Землі потоки повітря рухаються від тропічного поясу високого тиску до екватора. Під дією сили, що виникає внаслідок обертання Землі, вони відхиляються праворуч у Північній півкулі та ліворуч — у Південній. Так утворюються постійні потужні вітри — пасати. У Північній півкулі пасати дмуть у напрямі з північного сходу, а в Південній — з південного сходу. Отже, перший зональний тип циркуляції атмосфери — пасатний.
Від тропіків повітря переміщується і в помірні широти. Відхиляючись під дією сили обертання Землі, вони починають поступово рухатися із заходу на схід. Саме такий потік з Атлантики охоплює помірні широти всієї Європи, у тому числі й Україну. Західне перенесення повітря в помірних широтах — це другий зональний тип планетарної циркуляції атмосфери.
Закономірним є також рух повітря з приполярних поясів високого тиску в помірні широти, де тиск низький. Під дією відхиляючої сили обертання Землі це повітря рухається з північного сходу у Північній півкулі і з південного сходу — у Південній. Східний приполярний потік повітряних мас утворює третій зональний тип циркуляції атмосфери.
На карті атласу знайдіть широтні пояси, де панують різні типи зональної циркуляції повітря.
У зв'язку з нерівномірним нагріванням суходолу та океану зональна схема переміщення повітряних мас порушується. Наприклад, на сході Євразії в помірних широтах західне перенесення повітря діє тільки півроку — взимку Влітку, коли материк нагрівається, повітряні маси з прохолоднішого океану переміщуються на суходіл. Так виникає мусонне перенесення повітря. Зміна напрямів руху повітря двічі на рік — характерна особливість мусонної циркуляції. Зимовий мусон — потік порівняно холодного і сухого повітря з материка на океан. Літній мусон — рух вологого і теплого повітря у зворотному напрямі.
На карті атласу знайдіть області, для яких характерна мусонна циркуляція повітря.
Є три головних зональних типи циркуляції атмосфери: пасатний,західне перенесення повітря та східний приполярний потік повітряних мас. Мусонне перенесення повітря порушує загальну схему циркуляції атмосфери і є азональним типом циркуляції.

Розподіл температури і опадів. Коефіцієнт зволоження

Розподіл температури. Головне джерело тепла на земній кулі — сонячна радіація. Зональний розподіл радіації зумовлює поступове зниження середньорічної температури повітря від екватора до полюсів. У зв'язку з цим виділяють п'ять теплових поясів, межами яких є ізотерми. Ізотерми — це лінії, що з'єднують на карті точки з однаковою температурою повітря. Інколи вони значно відхиляються від широтного напряму, прямуючи при цьому з півночі на південь. Це є наслідком перерозподілу тепла в атмосфері. Головною причиною цього є переміщення повітряних мас. Так, на території Європи тепло протягом року перерозподіляється за рахунок переміщення на суходіл вологих помірних повітряних мас з Атлантики та тропічних сухих повітряних мас зі сходу, з глибинних частин Євразії.
За картою атласу знайдіть зимові та літні ізотерми, які перетинають Україну.
Впливає на розподіл температури також віддаленість території від океану. На узбережжі вологі повітряні маси і хмари затримують тепло, що випромінює земна поверхня, укутують нею Землю, ніби ковдрою. З просуванням углиб території повітря стає сухим і швидко охолоджується, особливо вночі при безхмарному небі.
Зональний розподіл тепла порушують і морські течії, адже над теплими течіями температура та вологість повітря вищі, ніж над холодними. На розподіл тепла впливає також рельєф місцевості. Так, наприклад, якщо улоговина оточена з усіх боків хребтами, то з них узимку стікатиме холодне важке повітря, яке застоюється в низьких місцях і сприяє зниженню температури повітря.
Тепло розподіляється зонально. Кількість його закономірно зменшується від екватора до полюсів. Зональний розподіл тепла порушується циркуляцією повітря,морськими течіями та рельєфом.
Розподіл опадів. У різних куточках Землі кількість опадів різна. Так, у Києві випадає близько 600 мм опадів за рік, натомість на екваторі їх у 10 разів більше, а в тропічних пустелях у стільки ж разів менше.
За картою атласу визначіть річну кількість опадів в екваторіальних,тропічних, помірних та полярних широтах.
Для утворення опадів необхідно, щоб повітря було досить насиченим вологою. Кількість водяної пари, що утримує в собі повітря, залежить від його температури. Чим вища температура повітря, тим більше воно може вмістити в собі водяної пари.
Утворення опадів пов'язано з охолодженням водяної пари в повітрі та перетворенням її на рідину або кристалики льоду. Охолодження водяної пари відбувається внаслідок піднімання повітряних мас. При цьому водяна пара конденсується (згущується), утворюються хмари, а з них випадають опади.
Є кілька причин утворення опадів. Опади утворюються, коли повітря піднімається внаслідок його нагрівання в приземному шарі. Висхідні рухи повітря розвиваються і в атмосферних фронтах та циклонах, що також приводить до утворення опадів. Ще однією причиною піднімання повітря є гірські хребти, що трапляються на шляху повітряних мас. На їхніх навітряних схилах кількість опадів зростає. У місцях, де повітря опускається, опадів випадає мало. Так, наприклад, не сприяють утворенню опадів антициклони.
Опади формуються також під час горизонтального руху повітря. Іноді восени на вже холодну землю насувається порівняно тепле і вологе повітря. Тоді зранку ми спостерігаємо чудовий візерунок паморозі на гілках дерев.
Протягом року опади розподіляються нерівномірно. Найчастіше їх максимум припадає на теплий період. Причиною цього є циркуляція атмосфери.
Опади на Землі розподіляються зонально. Найбільше їх випадає в екваторіальних і помірних широтах, найменше — в тропіках і біля полюсів. Зональний розподіл опадів порушується характером рельєфу тощо.
Коефіцієнт зволоження. Співвідношення між річною кількістю опадів на певній території та максимально можливим випаровуванням називається коефіцієнтом зволоження (К).Це важливий кліматичний показник: саме він характеризує повною мірою умови зволоження території, зумовлює закономірну зміну природних зон, розвиток сільського господарства тощо.
Розрізняють три типи зволоження території:
- зволоження надмірне (К > 1), коли атмосферних опадів випадає більше, ніж максимально може випаруватися; наприклад, у тундрі;
- зволоження достатнє (К = 1), коли кількість атмосферних опадів дорівнює максимально можливому випаровуванню; саме так у зоні лісостепу;
- зволоження недостатнє (К < 1), коли кількість атмосферних опадів менша, ніж максимально може випаруватися; спостерігається в усіх пустелях.
Зволоження території залежить від співвідношення між кількістю опадів і максимально можливим випаровуванням.

Кліматичні пояси. Основні типи клімату Землі

Кліматичні пояси. Клімат Землі досить різноманітний і закономірно змінюється з широтою, тобто зонально. Тому на планеті виділяють кліматичні пояси — широтні смуги, кожна з яких має порівняно однорідний клімат. Усього в обох півкулях (Північній та Південній) налічується 13 кліматичних поясів (див. карту атласу "Кліматичні пояси і області"). їх межі визначаються двома чинниками: кількістю сонячної радіації та переважаючими повітряними масами.
Розрізняють основні та перехідні кліматичні пояси. До основних кліматичних поясів, де упродовж року переважає один із зональних типів повітряних мас, належать екваторіальний, тропічні, помірні, арктичний і антарктичний пояси.
Перехідні кліматичні пояси ще називають субпоясами (з латинської "суб" — "під", тобто під основними). Зональні повітряні маси змінюються тут за сезонами, надходячи із сусідніх основних поясів. При цьому вони пересуваються за Сонцем. Так, коли в Північній півкулі тепла пора року, всі повітряні маси зміщуються на північ, а коли холодна — навпаки — на південь.
Основні типи клімату. Під типом клімату розуміють сталу сукупність кліматичних показників, характерних для тривалого періоду часу на певній території. Такими показниками є: а) кількість сонячної радіації; б) середня температура найтеплішого та найхолоднішого місяців; в) річна амплітуда коливання температур; г) переважаючі повітряні маси; д) середньорічна кількість опадів і режим їх випадання.
Екваторіальний, антарктичний і арктичний кліматичні пояси мають тільки один тип клімату, оскільки характеризуються сталими впродовж року повітряними масами. У тропічному, помірному поясах та всіх кліматичних субпоясах виділяють також кліматичні області. Кожна з них має свій тип клімату.
Екваторіальний кліматичний пояс. На екваторі, де Сонце двічі за рік буває в зеніті, впродовж року спостерігаються високі температури повітря (+26°С — +28°С). Річна амплітуда мала, становить приблизно 2°-3°С. Тут переважають вологі екваторіальні повітряні маси. Щоденні зливи зумовлюють велику річну кількість опадів — близько 2000-3000 мм. Вони випадають протягом року рівномірно.
Тропічні пояси. Над тропічними широтами Сонце також буває в зеніті. Сухість тропічних повітряних мас, що переважають у поясі, зумовлює високу прозорість атмосфери.
Тому кількість сонячної радіації тут велика, що спричиняє дуже високі температури повітря. Пересічна температура найтеплішого місяця +30°С, найхолоднішого +15° — +16°С. Влітку над суходолом температура повітря може досягати найвищого значення на земній кулі — майже +58°С. Але взимку поверхня дуже швидко охолоджується, на ґрунті трапляються заморозки.
Залежно від кількості опадів у тропічному поясі спостерігаються різкі кліматичні контрасти. На заході та у внутрішніх районах материків формується область тропічного пустельного типу клімату. Тут переважають низхідні рухи повітря, за рік випадає менш як 100 мм опадів.
На сході тропічних поясів материків розташована область вологого тропічного типу клімату. Тут панують морські тропічні повітряні маси, що надходять з пасатами з океанів. Тому на східних узбережжях, особливо в горах, може випадати впродовж року кілька тисяч міліметрів опадів.
Помірні пояси. У помірних широтах кількість сонячної радіації помітно коливається упродовж 12-ти місяців, тому яскраво виражені пори року. Тут цілорічно переважають помірні повітряні маси.
Помірному поясу властиві істотні кліматичні відмінності, які зумовлені характером підстилаючої поверхні та особливостями циркуляції повітряних мас. Тут виділяють кілька кліматичних областей з відповідними типами клімату.
Область морського типу клімату формується над океанічними просторами та на західних окраїнах материків. Тут мала річна амплітуда температур через вплив океану. Кількість опадів велика, понад 1000 мм за рік. Літо — прохолодне, зима — м'яка.
Область помірно-континентального типу клімату (перехідного до континентального) властива для території України. Так, у Києві середня температура січня -6°С, червня +19°С, кількість опадів 660 мм за рік.
Внутрішні райони материків, віддалені від океану, перебувають в області континентального типу клімату. Для нього характерна невелика кількість опадів і значна річна амплітуда коливання температури. В деяких районах, наприклад у Сибіру, різниця між максимальними літніми та зимовими температурами становить понад 100° (більш як +40°С влітку, -60°С узимку).
На східних окраїнах материків у помірному поясі сформувалась область мусонного типу клімату. Для нього характерне щорічне чергування двох сезонів — теплого вологого та холодного сухого. (Чим пояснюється їх зміна?) На вологий, з рясними дощами літній сезон припадає в десятки разів більше опадів, ніж на сухий. Наприклад, на Тихоокеанському узбережжі влітку подекуди випадає до 95% річної суми опадів. Середня липнева температура перевищує +20°С, а взимку опускається нижче -20°С.
Арктичний та антарктичний пояси мають подібні кліматичні умови. Кількість сонячної радіації дуже велика в полярний день, проте високе альбедо спричиняє переважання в цих поясах холодних і сухих арктичних або антарктичних повітряних мас. Температури впродовж року переважно від'ємні. Опадів буває менш ніж 200 мм за рік.
Отже, основні типи кліматів Землі закономірно змінюються від екватора до полюсів, охоплюючи території, що мають вигляд широтних зон. Ось чому кажуть, що основні типи кліматів Землі змінюються зонально. Проте неоднорідність земної поверхні, особливо великих ділянок суходолу та водної поверхні, сприяють різноманітності типів клімату.
Розрізняють основні та перехідні кліматичні пояси.
Основні кліматичні пояси характеризуються переважанням упродовж року одного зонального типу повітряних мас.
У перехідних кліматичних поясах повітряні маси з сусідніх поясів змінюються за сезонами.
У межах поясів виділяють кліматичні області з різними типами клімату залежно від зволоження. Основні типи кліматів Землі змінюються зонально.

Води суходолу та Світового океану

Води суходолу формуються залежно від клімату, особливостей рельєфу та складу гірських порід. Так, у горах річки, на відміну від рівнинних, мають вузькі долини, велику швидкість течії та незначну глибину, численні пороги і водоспади. Зниження рельєфу сприяє виникненню озерних улоговин, а плоскі поверхні часто-густо заболочуються. Якщо гірські породи водопроникні, то певна кількість опадів просочується і утворює підземні води. За умов, коли кількість атмосферних опадів перевищує випаровування, вода або стікає з поверхні, або нагромаджується в твердому стані у вигляді льодовиків чи багаторічної мерзлоти.
Річки. Річки світу належать до басейнів Тихого, Атлантичного, Індійського, Північного Льодовитого океанів і басейнів внутрішнього стоку, межами яких є великі гірські споруди.
Залежно від клімату джерелами живлення річок можуть бути дощові, талі снігові (льодовикові) та підземні води. На водний режим річок впливає передусім клімат.
Більшість річок світу живиться переважно дощовими водами. Так, наприклад, у річок екваторіальних широт за рахунок дощів формується понад 80% річкового стоку Багато рівнинних річок живляться талими сніговими водами, хоч і поповнюються дощовими та підземними водами. До таких належать наш Дніпро та найбільша річка Європи — Волга. Талими льодовиковими водами живляться річки, що починаються високо в горах. У посушливих районах земної кулі річки підтримують своє існування переважно за рахунок підземних вод. Та найчастіше річки мають мішане живлення — з різних джерел.
Користуючись картою атласу "Живлення та стік річок", наведіть приклади річок з різними типами живлення.
Кількість і рівень води в річках може значно коливатися впродовж року. Щорічно під час повені річкові води розливаються, часто виходять з берегів. Трапляються також раптові підняття води — паводки — внаслідок злив або швидкого танення снігу й льоду в горах. У посушливий сезон окремі річки світу зовсім залишаються без води.
Озера розрізняються за походженням улоговин.
Найбільші за площею озера — це залишки морських басейнів минулого. Походження найглибших озер пов'язане з розколинами у земній корі. Але найбільша кількість озер на планеті утворюється в районах багаторічної мерзлоти.
Об'єм і властивості води в озерах тісно пов'язані з іншими водними об'єктами. Річки та підземні води часто додатково живлять озера. В районах із слаборозвинутими річковими системами озера неглибокі та часто засолені.
Річки та озера формуються залежно від клімату, рельєфу і складу гірських порід місцевості.
Льодовики. Природні нагромадження льоду на поверхні Землі утримують в собі більшу частину прісної води планети. Площа льодовикового покриву змінювалася з часом. Значна частина Євразії та Північної Америки кілька десятків тисяч років тому була вкрита суцільним льодовиковим покривом. Давнє материкове зледеніння помітно вплинуло на рельєф і внутрішні води, істотно змінило рослинність і тваринний світ земної кулі.
Нині на Землі розрізняють покривне та гірське зледеніння. Потужні льодовикові панцири вкривають Гренландію та Антарктиду. Це райони сучасного покривного зледеніння. Сучасне гірське зледеніння є на всіх материках, крім Австралії. Воно охоплює вершини гірських хребтів, де нагромадження твердих опадів перевищує їх витрати, тобто вище снігової лінії.
Розрізняють давнє і сучасне, гірське та покривне зледеніння.
Болота, хоч і займають порівняно велику площу, становлять незначну частку від загального об'єму поверхневих вод суходолу.
Об'єм підземних вод приблизно такий самий, як об'єм усіх льодовиків Землі. Підземні води залягають у земній корі на різних глибинах.
Цікаво, що бідні на поверхневі води посушливі області Землі часто мають значні за розмірами підземні моря. Вони можуть бути прісні й солоні, гарячі й холодні. Широко відомі підземні басейни у таких пустелях, як Сахара або Каракуми.
Води Світового океану. Крім вод суходолу до складу гідросфери входить Світовий океан — водний простір, частка якого становить 96,5% усієї води земної кулі. Особливістю вод Світового океану насамперед є наявність у ній великої кількості розчинених мінеральних речовин, внаслідок чого морська вода солона.
На відміну від прісної солона морська вода замерзає при температурі нижче -2°С. Лід вкриває близько 15% водного простору — акваторії — Світового океану. Межі його поширення залежать від пір року, вітрів, течій.
Своєрідними властивостями морської води є колір, свічення, цвітіння та ін. Колір води залежить від кількості та розмірів дрібних завислих часток і від вмісту в ній розчинених газів. Товща чистої морської води має голубий колір. Свічення океану виникає внаслідок випромінювання світла морськими організмами. Бурхливий розвиток рослинності океану приводить до цвітіння морської води. Масові скупчення будь-якого одного виду рослин забарвлюють поверхню океану в жовтий, червоний, рожевий та інші кольори. Морська вода — добрий провідник звуку, який поширюється тут набагато швидше, ніж у повітрі. Так, на великих глибинах його швидкість на 10% більша, ніж на поверхні. Ця властивість морської води лежить в основі роботи спеціальних приладів — ехолотів, за допомогою яких вивчають океанічні глибини.

Органічний світ. Ґрунти

Органічний світ. Живі організми Землі численні і різноманітні. Вони населяють усі оболонки планети. Живі істоти впродовж тривалого розвитку пристосувалися до різноманітних умов існування. Вони освоїли глибини вод і надр, проникли в стратосферу. Окремі з них можуть жити навіть у кип'ятку, не гинуть у льодовиках.
Проте поширюються живі організми нерівномірно. Близько 9/10 маси живої речовини зосереджено на суходолі. Найрозвинутіший органічний світ у лісах. Там, де мало вологи або тепла, життя бідне.
У Світовому океані найбагатший органічний світ у прибережних та приповерхневих водах. Близько 60% площі Світового океану нагадує пустелі материків. Навіть у найбагатших районах океану на одному квадратному метрі загальна маса живих організмів у десятки разів менша, ніж у звичайному лісі помірного поясу.
Жодна з живих істот не живе на Землі ізольовано. Кожна рослина або тварина пов'язана з іншими, а також із неживою природою. При цьому залежність органічного світу передусім від розподілу світла, тепла й вологи зумовила його зональне поширення.
За картами атласу назвіть найхарактерніших. У представників рослин і тварин на різних широтах.
Органічний світ розподіляється нерівномірно і зонально. Живі організми пристосувалися до умов навколишнього середовища, взаємодіють між собою та з неживою природою і впливають на неї.
Ґрунти. Верхній пухкий родючий шар земної кори називають ґрунтом. Це особливе природне тіло, оскільки в ньому поєднується жива та нежива природа. В утворенні ґрунту беруть участь гірські породи, які руйнуються під дією сил вивітрювання.
Проте зруйновані породи залишаються мертвою масою, доки живі організми не проникнуть в їхню товщу, сприяючи нагромадженню органічної речовини — перегною (гумусу).
Ґрунти — результат взаємодії гірських порід, повітря, води та живих організмів протягом тривалого часу. Так, порівняно молоді чорноземні ґрунти виникли за останні 10 — 12 тис. років.
Життя ґрунтів значною мірою зумовлене людською діяльністю. Людина може підвищити їх родючість або, навпаки, звести її нанівець.
Поєднання різних чинників ґрунтоутворення створює надзвичайну строкатість ґрунтів. Тільки в Україні налічується кілька сотень їх видів. Поширення ґрунтового покриву тісно пов'язане із зональним розподілом тепла й вологи. Тому у кожній природній зоні планети формуються різні типи грунтів.

Закономірності формування і розвитку природних комплексів

Складні й тісні зв'язки між природними компонентами зумовлюють утворення природних комплексів. Найбільшим серед них є географічна оболонка, яка охоплює всю Землю.

Географічна оболонка. Закономірності формування і розвитку географічної оболонки

Географічна оболонка формується передусім під впливом внутрішніх зв'язків. Тут найтісніше переплітаються, взаємопроникають одна в одну інші оболонки Землі. Саме тут зароджується, "згущується" життя. В географічній оболонці живе людське суспільство.
Поряд із внутрішніми зв'язками географічна оболонка має також зовнішні зв'язки. Вона тісно пов'язана з космосом і надрами Землі. Практично вся енергія, за рахунок якої в географічній оболонці відбуваються різні природні процеси та явища, надходить до неї від Сонця та із земних глибин. Ззовні у географічну оболонку потрапляють космічні промені, пил і метеорити, із земних глибин — різноманітні гази й солі, вода, укорінюється магма тощо.
Верхня межа географічної оболонки простягається над поверхнею Землі на висоту до 30 км. Шари атмосфери до цієї висоти тісно взаємодіють з іншими оболонками Землі. Сюди з повітряними потоками потрапляють живі організми: бактерії, спори й пилок.
Нижню межу географічної оболонки проводять найчастіше на глибині в кілька сотень метрів, а іноді до 4-5 км. Саме тут зазнають перетворень мінерали та гірські породи.
Межі географічної оболонки нечіткі. Географічна оболонка формується під впливом внутрішніх (між природними компонентами) та зовнішніх (з космосом і надрами Землі) зв'язків.
Закономірності формування і розвитку географічної оболонки. Однією з умов існування та розвитку географічної оболонки є цілісність, яка полягає у взаємозв'язку і взаємовпливі її компонентів. Зміна одного з компонентів неодмінно викликає зміну й інших. Так, вирубування лісів призводить до цілого ланцюга природних змін: зникають лісові рослини і тварини, стає іншим місцевий клімат, руйнуються та змиваються ґрунти, знижується рівень ґрунтових вод, міліють річки. Цілісність географічної оболонки має велике практичне значення, оскільки необережне втручання людини в природу, бездумне її перетворення призводить до небезпечних наслідків.
Розвиток географічної оболонки відбувається завдяки кругообігам речовини та енергії. Розрізняють великі й малі кругообіги. (Пригадайте відомі вам.) Кругообіги пов'язані між собою, і всі разом входять до загального великого кругообігу: космос — географічна оболонка — глибинні шари Землі. Найважливіші кругообіги речовин на Землі ті, що безпосередньо впливають на формування органічного світу. Це кругообіги вуглецю, кисню, азоту тощо.
Кругообіги речовин та енергії забезпечують ритмічність — закономірну повторюваність у часі всіх природних явищ і процесів.
Розрізняють ритми, коли природні явища і процеси відбуваються через однаковий проміжок часу впродовж доби й року. Це добові та сезонні ритми, до яких належать, наприклад, зміна дня і ночі, пір року, припливи та відпливи тощо. Є також багатолітні та вікові ритми: вікові коливання клімату і рівня води в озерах, наступання та відступання льодовиків тощо.
Оскільки географічна оболонка є цілісною, між різними ритмами виникають взаємозв'язки, особливо чутливо реагують на прояв ритмічності рослини і тварини.
Однією із загальних закономірностей розвитку географічної оболонки є також її поділ на менші за розмірами природні комплекси. Серед них розрізняють зональні і азональні природні комплекси.
Географічна оболонка є цілісною. Головні закономірності формування і розвитку географічної оболонки — її цілісність, кругообіг речовини та енергії, ритмічність усіх природних процесів і явищ, поділ на зональні та азональні природні комплекси.

Зональні та азональні природні комплекси

Кількість і різноманітність природних комплексів Землі дуже великі: материки та океани, гірські масиви, ліси і степи, пустелі, болота й луки тощо. Серед них є зональні та азональні природні комплекси. Зональні — послідовно змінюють один одного з півночі на південь, утворюючи широтні зони. Причиною такого розподілу є те, що їх формування визначається передусім кліматичними характеристиками.
Виникнення азональних природних комплексів пов'язано насамперед з особливостями будови земної кори, а також з рельєфом.
До зональних природних комплексів належать географічні пояси і природні зони.
Географічні пояси — найбільші зональні комплекси, що простягаються найчастіше в широтному напрямі від екватора до полюсів. Не треба плутати географічні пояси з кліматичними, назви яких збігаються. Географічні пояси відрізняються між собою головним чином за кількістю сонячного тепла. Для кожного географічного поясу характерні однакові температурні умови, циркуляція атмосфери, процеси рельєфоутворення, ґрунти, рослинність і тваринний світ.
Порівняйте за картами атласу межі кліматичних і географічних поясів.
Кожний географічний пояс поділяється на менші за розмірами зональні комплекси — природні зони, що розрізняються за зволоженням. На рівнинах у розподілі природних зон переважає широтна зональність.
Кожна зона характеризується певним типом клімату, ґрунтово-рослинним покривом та тваринним світом. Рослинність є найбільш виразним компонентом, що вказує на зміну природних умов. Так, хвойні породи дерев поширені в тайзі, трави — у степах,  сухостійні рослини — в пустелях. Тому природні зони називають за переважаючим характером рослинності. В різних географічних поясах природні зони займають неоднакові площі.
У горах природні комплекси змінюються з висотою, утворюючи висотні пояси (зони).
Подібно до географічних поясів природні зони не завжди зберігають широтне простягання. Окремі природні зони поширені тільки на краях материків (наприклад, широколисті ліси), інші — переважно у внутрішніх областях (степи). Гірські хребти, морські течії змінюють умови зволоження і впливають на розміщення природних зон.
До найбільших азональних комплексів належать материки і океани. Вони у свою чергу поділяються на великі рівнинні та гірські природні комплекси — природні країни. Так, Україна розміщена в межах таких азональних комплексів: материка Євразія та природних країн — Східноєвропейської рівнини, Кримських гір та Карпат. її територію перетинають три основних зональних комплекси: мішані ліси, лісостеп і степ.
Великі природні комплекси поділяються на менші й створюють своєрідну мозаїку географічної оболонки.
Причиною виникнення зональних комплексів є кліматичні чинники.
Причиною виникнення азональних комплексів є передусім особливості будови земної кори та рельєф.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИРОДИ СВІТОВОГО ОКЕАНУ

Слово "океан" прийшло до нас від давніх греків. Так вони називали безперервну водну оболонку Землі, що немовби величезна ріка обтікала світ з усіх боків. Звідси й з'явилося поняття "Світовий океан".
Світовий океан настільки великий, що материки на його поверхні виглядають як острови. Проте саме вони поділяють Світовий океан на окремі частини, найбільші з яких дістали назви Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний Льодовитий океани. (За мал.33 порівняйте площі океанів Землі.) Водночас океани мають багато спільного, оскільки води їх вільно сполучаються і перемішуються. Кожний із них має свої особливості.

Загальні відомості про Світовий океан

Світовий океан з давніх-давен приваблював людину своїми безмежними просторами, незвіданими багатствами. Протягом тривалої історії розвитку людської цивілізації було організовано й проведено сотні наукових експедицій, які допомогли встановити історію формування Світового океану, особливості водних мас в океані і закономірності руху морських течій.

Дослідження Світового океану

Нагромадження знань про Світовий океан. Розвиток людства нероздільно зв'язаний з вивченням і освоєнням Океану. В історії вивчення Океану виділяється чотири періоди. Перший — розпочався в стародавні часи. Відомості про дальні морські плавання фінікійців до берегів Великої Британії є в описах давньогрецького вченого Геродота. Далеко на захід від Європи плавали в Атлантичному океані ірландці та скандинави (нормани і вікінги). У V — XIV ст. араби вивчають узбережжя Атлантичного та Індійського океанів, Середземного моря. В цей же період з'являються перші карти, на яких з великою точністю зображені обриси берегів.
Другий період вивчення Світового океану зв'язаний із плаваннями європейців в епоху Великих географічних відкриттів (із середини XV до середини XVII ст.). Головними морськими державами того часу були Іспанія і Португалія. За досить короткий проміжок часу мореплавці цих країн розширили знання про відому тоді частину океанічної поверхні. У цей же час з'являються перші відомості про глибини океану, а дещо пізніше їх зображають на картах.
Упродовж 25 років, від плавання Васко да Гама навколо Африки до першої навколосвітньої подорожі Фернана Магеллана (1519-1522), було відкрито більшу частину земної кулі і встановлено, що водна поверхня переважає над суходолом.
Наукові дослідження Світового океану. Наступний — третій — період вивчення океану припадає на XVII-XIX ст. У цей час у багатьох країнах організовують навколосвітні подорожі, проводяться дослідження окремих частин Світового океану, уточнюються обриси берегів, континентів, визначаються особливості температури води, її солоність, утворення льоду в океані, головні риси рельєфу дна. На цей період припадають перші вагомі узагальнення знань про Світовий океан, застосування нових методів дослідження океану.
Науковці, що брали участь у більш як 60-ти морських експедиціях у цей час, вивчали властивості океанічної води, її рух. У 1768-1779 рр. Тихий океан від берегів Антарктиди до Берингової протоки досліджує Джеймс Кук. Найважливішими були навколосвітні подорожі Івана Крузенштерна і Юрія Лисянського (1803-1806), Отто Коцебу (1823-1826) та ін.
Початок систематичним дослідженням глибин Світового океану поклала експедиція на судні "Челленджер", організована Англійським Королівським товариством у 1872 — 1876 рр. її результати були опубліковані в 50-ти томах, які не втратили наукового значення і донині. Експедицією на "Челленджері", яка за роки вивчення Атлантичного, Тихого та Індійського океанів пройшла загалом 130 000 км, було організовано 362 станції. На них вимірювалися глибини, визначалися різні властивості океанічної води, було зібрано морські колекції, що включали тисячі видів рослин і тварин. "Челленджеру" вдалося виявити одне з найглибших місць у Світовому океані, яке нині називають западиною Челленджера (район Маріанських островів).
На межі XIX-XX ст. на основі 15 тис. глибинних промірів багатьох експедицій була створена карта глибин океанів на 24-х аркушах.
Серед відомих дослідників Океану цього періоду слід назвати нашого співвітчизника Степана Макарова. За власною ініціативою він здійснив 5 тис. спостережень у протоці Босфор і довів існування двох протилежних течій: поверхневої — з Чорного моря і глибинної — з Середземного. Він досліджував температуру і щільність води на різних глибинах, вивчав течії в різних шарах води в Тихому океані. Наукові спостереження він систематизував у двотомній праці ("Витязь" і "Тихий океан"), що була удостоєна золотої медалі Російського географічного товариства.
Наприкінці XIX ст. розпочинається вивчення полярних районів. Зокрема, експедицією норвезького вченого Фритьйофа Нансена на кораблі "Фрам" було досліджено і вивчено багато досі не відомих явищ у природі Північного Льодовитого океану.
Отже, в XVII — XIX ст. зароджується наука — океанографія, яка вивчає фізичні та хімічні властивості водного середовища, закономірності процесів і явищ у Світовому океані, взаємодію океану з атмосферою та суходолом.
Міжнародні дослідження Світового океану. XX століття називають періодом міжнародних досліджень Океану. В першій його половині було організовано численні експедиції до полярних областей, мережа стаціонарних спостережень, науково-дослідні установи з вивчення Світового океану.
У другій половині XX ст. міжнародні дослідження стають масштабнішими. В 1957-1959 рр. спостереження в різних частинах Світового океану ведуть 70 науково-дослідних суден з різних країн світу. В 1964 р. розпочалася Міжнародна програма глибоководного буріння дна Світового океану. Результати досліджень дали змогу розширити знання про будову дна, розвиток морських організмів і переміщення водних мас. У 60-х роках досліджувалися якість води і чинники, що впливають на неї, а також біологічні ресурси, засоби господарського використання ресурсів моря, океанічне дно.
У 80-90-х роках діють міжнародні програми, за якими досліджуються взаємодія океану і атмосфери, розвиток берегів, забруднення морської води тощо. В усіх програмах брали участь і українські вчені.
Нині діє кілька міжнародних океанографічних організацій, які об'єднують зусилля вчених різних країн світу, координують їхню роботу з дослідження Світового океану. Це — Міжнародна океанографічна комісія, Міжнародна рада з вивчення морів та ін.
На сучасному етапі розвитку суспільства проблема вивчення Світового океану — одна з найважливіших. Вона потребує міжнародного співробітництва, особливо в напрямі використання ресурсів Світового океану, охорони його вод від забруднення.
Океанографічні дослідження в Україні. Дослідження в океанах і морях ведуть учені Морського гідрофізичного інституту та Інституту біології південних морів Академії наук України. Для цього використовують науково-дослідні судна, океанографічні платформи, буї, острівні та берегові станції тощо. Вчені України особливо детально досліджують Чорне, Азовське, Середземне, Карибське моря, Індійський океан. Вивчення змін в акваторіях морів і океанів, пов'язані з їхнім забрудненням, зумовило створення системи контролю і прогнозування стану морських басейнів.
Серед міжнародних проектів і програм, в яких беруть участь українські дослідники, — вивчення біології природних комплексів антарктичних вод, Карибського моря, атмосферних вихорів у тропічних широтах Атлантичного океану та ін.

Води Світового океану

Водні маси. На перший погляд вода в океані скрізь однакова. Але це не так. У різних географічних поясах морська вода має свої температуру і солоність. Великі об'єми води, що відрізняються температурою і солоністю, називаються водними масами. Розрізняють екваторіальні, тропічні, помірні і полярні водні маси.
Назва водних мас та їх властивості зумовлені особливостями клімату району, де вони утворилися. Наприклад, екваторіальні водні маси сформувалися в екваторіальних широтах і тому дуже теплі (+25°С — +29°С). Теплими також є і тропічні водні маси, температура яких становить в середньому +19°С. Проте порівняно з екваторіальними тропічні води солоніші.
Солоність зумовлена передусім співвідношенням опадів і випаровування. Крім того, вона залежить від морських течій, притоку прісних річкових вод та частково від утворення і танення криги. Як відомо, солоність вимірюється не у відсотках, а у проміле — тисячних частках (%о).
Середня солоність Світового океану становить 35%о. Біля екватора вона менша середньої — близько 33%о, а в тропічних водах — понад 35%о. Пояснюється це різною кількістю атмосферних опадів, що розбавляють солону морську воду.
Температурні умови і солоність помірних водних мас мінливіші. Так, середньорічна температура поверхневих вод помірного поясу коливається від +10°С до +15°С. У Південній півкулі вона знижується навіть до 0°. Солоність помірних водних мас зменшується від 34%о до 10%о. Полярні водні маси, що формуються в полярних поясах, найхолодніші. Температура їх тут подекуди дорівнює -1,8°С, а солоність води нижча середньої для Світового океану.
З подальшим зниженням температури вода перетворюється на морську кригу. Крижані поля та велетенські уламки материкового льоду — айсберги — починають свої мандри океаном з півночі та від Антарктиди в бік екватора. Проте рухаються вони не хаотично, а давно відомими шляхами. А чи можна побачити ці водні шляхи? Виявляється, можна. Для цього необхідно ознайомитися з головними морськими течіями Світового океану.
Морські течії. Причин, які змушують водні маси рухатись одними й тими самими маршрутами, багато. Проте головна з них — вітер. Ось чому напрям найбільших морських течій майже збігається з головними повітряними течіями планети
Зверніть увагу на дві паралельні течії приекваторіальних широт, що перетинають Світовий океан зі сходу на захід. У Північній півкулі — це Північна Пасатна течія (в Індійському океані її немає), а в Південній — Південна Пасатна. Назви їх не випадкові. Саме пасати переважають у цих широтах і спричиняють рух водних мас зі сходу на захід.
У західній частині океанів завдяки пасатним течіям рівень води піднімається іноді на кілька метрів. Тому звідси водні маси немовби стікають, і частина їх, шукаючи виходу, повертається назад між Північною Пасатною і Південною Пасатною течіями. Цей потік так і назвали — Міжпасатна протитечія. Разом з Північною Пасатною і Південною Пасатною течіями вона утворює обабіч екватора два суміжних кругообіги.
Інші гілки пасатних течій розгалужуються біля східних берегів материків усіх океанів на північ і південь. Досягши помірного поясу, вони під дією сили, що виникає внаслідок обертання Землі навколо своєї осі, змінюють свій напрям на східний.
Морські течії помірного поясу формуються також завдяки західним потокам повітря. Про це нагадує й назва найпотужнішої течії Світового океану — течія Західних Вітрів.
Підхоплені в помірному поясі західним перенесенням повітря, течії перетинають океан. Натрапивши на своєму шляху на материк, кожна з них розгалужується на два потоки. Один із них прямує до екватора у вигляді холодної течії, яка замикає великий кругообіг. Морські течії в ньому рухаються подібно до напряму повітря в антициклоні. Звідси й назва подібних кругообігів — антициклональні. Інший, теплий потік уздовж західних берегів материків рухається від екватора у бік полюсів. З ним пов'язане утворення в помірних широтах кругообігу морських течій за циклональним напрямом.
На карті теплі течії позначені червоним кольором, холодні — синім. Теплими є ті течії, води яких тепліші від навколишніх. Води холодних течій холодніші від навколишніх. До теплих течій, звичайно, належать ті, що рухаються з екваторіального поясу у високі широти. Навпаки, течії, що прямують з високих широт у напрямі екватора, переважно холодні.
Свою температуру морські течії зберігають упродовж певного часу. Проте поступово температура потоків змінюється під впливом навколишніх вод. Тому різниця між теплими і холодними течіями іноді становить лише кілька градусів.
Розрізняють чотири типи водних мас: екваторіальні,тропічні,помірні і полярні. Основною причиною виникнення морських поверхневих течій є вітри. Морські течії утворюють антициклональні та циклональні кругообіги. Уздовж східного узбережжя материків у тропічних широтах прямують теплі, а вздовж західного — холодні течії. У помірних широтах східні береги континентів омиваються холодними,західні — теплими течіями.

 

Базове джерело: Пестушко В. Ю., Сасихов В. О., Уварова Г. Є. Географія світу: підручник для 7 класу середньої школи. - К. : Абрис, 1995. - 288 с.: іл.

Останні матеріали розділу "Фізична географія"

Географічне положення, кордони України

Україна є однією з найбільших держав Європи — її площа становить 603,7 тис. квадратних кілометрів. З...

Предмет фізичної географії України

Предметом фізичної географії України є її природні (фізико-географічні) умови та природні ресурси. В...

Природоохоронна діяльність в Україні

Відносини в галузі охорони і використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду, відтворен...

Природно-заповідний фонд України

Природно-заповідний фонд України — ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти як...

Несприятливі фізико-географічні процеси і явища на території України

До несприятливих фізико-географічних процесів, що відбуваються на території України, належать ерозія...

Фізико-географічне районування України

У межах географічної оболонки сформувалися різноманітні і неоднакові за розмірами природні (фізико-г...

Природні комплекси України

Природні комплексиПід час вивчення окремих компонентів природних умов України постійно зверталася ув...

Географічна наука