Сучасна українська географія довгий час перебувала у штучному інформаційному вакуумі. Історія її ізоляції від світових географічних шкіл (особливо що стосується суспільної географії) була започаткована ще на поч. 30-их років 20 ст. утисками антропогеографії Рудницького, історико-географічних підходів Воблого у вивченні цукробурякового комплексу тощо.
Вже майже 20 років ми живемо у незалежній та демократичній (по крайній мірі стосовно науки) державі, але вітчизняна географічна наука великою мірою продовжує жити ізольовано, тепер вже, мабуть, йдеться про самоізоляцію. Велика частина науковців не знають про події, які відбуваються у зарубіжних географічних школах; на університетських курсах ще досі пропагуються підходи та концепції півстолітньої давнини, ніби ми ще досі живемо при планово-командній економічній системі. Але біда навіть не в цьому, бо у тих знаннях є раціональне зерно, яке не старіє із часом, а у відсутності принципово нового, а новизна - головна ознака розвитку. Non progredi est regredi.
На жаль, наша суспільна географія дійсно "вариться у власному соку". І що говорити про географічні школи Європи чи Америки, коли у багатьох випадках ми відстаємо від найближчих сусідів, з якими були пов'язані спільною історією - Російської Федерації та Білорусі. Мій небагатий, але досвід спілкування з географічною спільнотою цих країн підтвердив зазначену тезу.
Як українській суспільній географії швидко та якісно інтегруватись у світову географічну науку? як почерпнути звідти найкраще, зберігаючи власні перспективні теоретико-методолоічні та практичні напрацювання? як наблизити українську середню та вищу географічну освіту до європейської? які форми міжнародної наукової співпраці сприяли б активізації цих процесів?... Запрошую усіх небайдужих колег-географів, яким є чим поділитись і що запропонувати, до обговорення цих питань.