Протягом останнього місяця у середовищі блогерів даного інтернет-ресурсу все більше розгорається дискусія на тему: "Яке місце сучасного науковця-географа та усієї географічної науки у суспільній моделі сьогодення?"
Так, підтримка держави завжди була суттєвою для розвитку науки. Так відбувалось завжди, коли державні мужі розуміли роль науки у вирішенні викликів, що поставали перед суспільством. Але коли держава з тих чи інших причин кидає науку напризволяще, чи мають право вчені скаржитись на долю? Вважаю що ні (якщо вони вступили на цей шлях свідомо, а не з метою відсидітись усе життя в більш-менш теплому і ситому місці). До того ж видача дармових наукових коштів з боку держави, схоже, підійшла до завершення. Ми повинні власними силами, на регіональному, вітчизняному, і передусім, на міжнародному рівнях доводити суспільству право на існування. Більше того, на право ефективного виконання тих завдань, які крім нас, фахівців у даній сфері, вирішити належним чином не може ніхто.
Але для цього потрібна популяризація і активне лоббі географії на усіх рівнях (про що вже писав у цих блогах І.Пилипенко, що намагався і намагається робити досі М.Пістун, на чому наголошує де тільки можна А.Мельничук). І якщо нас не чує держава - нас повинні почути бізнесові структури, регіональні еліти, міжнародні організації, благодійні фонди та грантодавачі тощо. Але щоб так сталося, потрібно активно діяти власноруч.
І перш за все потрібний вільний та швидкий обмін географічною інформацією всередині України та розширення контактів із зарубіжними географічними колами. Той, хто приховує певну інформацію із меркантильних причин, програє у довгостроковій перспективі. Раціональніше - об'єднуватись у великі наукові колективи і працювати над вирішенням конкретних теоретичних і практичних завдань географії, затребуваних суспільством. Тоді на вченого будуть працювати ім'я, популярність, наукові та громадські зв'язки. Приховані із боязні стати жертвою плагіату наукові праці, статті, які проблематично прочитати навіть в Україні (не кажу про закордон), дисертації, для доступу до тексту яких потрібно чи не тиждень пробігати по кабінетах рідного університету - хіба це конкурентні переваги сучасного науковця? Ні, це смертельний вирок сучасній системі управління та організації науки в Україні. Чому суспільні географи-розміщенці у більшості своїй не знайомі з сучасними закордонними моделями просторового розвитку економіки десятирічної давнини? Чому ще 3 роки
тому для доступу до фондів бібліотеки Вернадського мені потрібен був спеціальний дозвіл? а щоб придбати алкогольні напої у сусідньому кіоску ніякого дозволу не вимагалося і не вимагається; питання - навіщо створювати штучні обмеження і куди у такому випадку швидше піде наша молодь? Мені здається, що "випадкових осіб" у подібних закладах і так не зустрінеш - палкою туди ніхто не заганяє.
Умови отримання міжнародних грантів поставили на ребро питання наявності у кандидатів публікацій у виданнях з суттєвим імпакт-фактором. Можна сперечатись про коректність імпакт-фактора як критерію оцінки наукового видання. Але серед наших географічних журналів взагалі немає жодного, занесеного до бази даних ISI. Переважна більшість з них не мають своїх електронних версій; ті ж, що мають, представлені в інтернеті лише обмеженим набором номерів (випусків). Лише "Український ботанічний журнал" та "Морской геофизический журнал" відповідають більшості критеріїв ISI (за даними Влоха Р.О., 2008). І тому про наших "корифеїв науки" світове географічне товариство не знає. Як і ми про них, за окремими винятками. Є два паралельних виходи із ситуації: або Магомет піде до гори, тобто українські географи спробують через участь у міжнародних проектах виходити на вказаний рівень публікацій; або ж (а краще одночасно) спробувати зрушити гору - підтягнути частину наших "фахових видань" до міжнародного рівня. Для цього - забезпечити належний рівень рецензування, наявність електронної версії журналу (чи хоча б електронної версії анотацій статей), переклад видання іноземними мовами. Тоді можна сподіватись на внесення видання до переліку збірників статей з імпакт-фактором, нехай останній не зразу буде таким, як у Nature чи Science.
Сучасний географ повинен якомога швидше інтегруватися в інтернет-простір. Не тому, що це модно чи прогресивно. Тому що це просто необхідно у сучасному динамічному світі. Електронні технології дають переваги у можливості швидкого обміну ідей та інновацій, налагодження контактів, пошуку наукових видань (тих самих збірників, статей чи їх анотацій), самопопуляризації врешті решт. Цей сайт, зокрема, і задумувався як ресурс, який згуртує географів України та світу у одну команду, зробить взаємодію між різними науковцями та цілими науковими школами інтенсивнішою, допоможе у пошуку потрібної географічної інформації.
Чи намагамося публікуватись ми у міжнародних наукових виданнях з імпакт-фактором? Чи робимо спроби наблизити наші фахові видання до рівня, визначеного міжнародною спільнотою? Чи ділимося із колегами найсучаснішими напрацюваннями, чи готові ми до відкритого діалогу між собою та із оточуючим світом? Чи маємо ми власні або колективні web-сторінки? Чи знайомі наші ж учні із нашими напрацюваннями у вигляді статей, монографій, дисертацій? І якщо відповідь "ні", то дуже скоро, подібно до рекламного проспекта "Жовтих сторінок України" можна задавати самим собі запитання: "То чи існуємо ми взагалі?"